Нічого дядько, сидить, чухається у самій жилетці. Оскирнувсь той, витягає щось засмальцьоване, дране з збіжжя свого, підносить:
— На, дядько, да знай мою добрість.
Стоїть ось долі, під стіною, клунок. Розв'язали, витягають сорочки, сахар, чай. Спав дядько коло його, схопивсь:
— Ей, чуєте? Що ви?
— А, это ты милой? Помнишь, как ты засыпал в Кременчуге одного из наших?
— Кого? Я там зроду й не був.
— Ну, брат, попалси, молчи, а то... и не то ищо будить тибе.
Лежить Луценко на нарах, позирає на все це і дрижить од злості, страх.
Ось підходить і до його один, очі зверху, сірі, та торк-торк йому чоботи. Аж дух заперло Луценкові. Що, як здійме?
— Ах, подошвы протерты,— кинув чоботи, дивиться на чумарчину.
— Ах, старая...— Наглядів сахар у вузлику, підліз на нари, вибрав увесь.
Отак, передав батько!
А третього дня що йому було підстроєно! І таке ще буває.
Не хопило пайки комусь.
— Две кто-то взял! — кричить старший.— Верни, а то сделаем обыск, в карцер пойдешь.— Покричав, побіг. Незабаром іде з надзирателями.— Стать все в проходе, каждый с своею пайкой!
Стали. Надзирателі полізли обшукувать кожного збіжжя. І от під Луценковим вузликом... находять.
— Чьи вещи? — почали.
Стоїть Луценко, ні живий ні мертвий.
— Чьи вещи?
— Та це чоловіка цього,— показує на Луценка дядько один.— Так не може буть, щоб це він зробив, він з своєю пайкою ще й не підходив туди.
— Ні, ні, це чоловік не той...— підхопили й інші дядьки. Подививсь старший на Луценка, на обличчя йому, чумарчину, чоботи й нічого. Виходе з камери.
— Н-ну! — скрикнув до босяків.
Снився на світанні перед цим Луценкові сон. Стоїть неначе він десь,— у полі не в полі, скелі якісь, сіро, чорно якось,— дивиться. Коли це — бух-бух хтось з-за скелі і прямо в чоло йому. Перша куля тільки шкуру здряпнула,-а друга як дала, так і поточивсь, кров ллється, ледве на ногах вдержавсь. Уже й прокинувсь, сидить, а чоло болить, болить,— здається йому.
Не вірить Луценко у сни, а це, як замкнули камеру після трусу того, сидить, похнюпивсь.
"Оце якраз уліпила,— думає.— Справді, куля. , І то ж люде. Що мов нікого й не сердив, а отаке тобі зробить. Що тільки й того, що виходили на етап та захопив місце на нарах уперед злодюжки одного. Чи він це підстроїв таке, чи просто так хто, аби у його не витрусили? Сон... Гляди, щось таємне в їх є... Чи це просто випадково? Ех, коли б швидче в Москву. Осередок — політичних сила. Хоч би трохи розвид-нівся світ".
Підходить день етапу, знов неспокій Луценкові. Зима, холод надворі, а в його тільки піджачок та чумарчина. А такі переходи здорові од вокзалів до пересилок. А які холода це на півночі! Чумарчина, правда, бобрикова, так така куца, рукава короткі, виношена. Попрохать халат у старшого? Не дає, в кого є чумарка. Що ж це робить?
У той день, що виходить, скомандував старший, кому треба зодіву, надіть усе своє, забрать речі й стать на коридорі в ряд; побачить сам, кому треба.
Чи. не зобгать би чумарчину у вузлик,— промайнуло в Луценка,— і в самому піджаці буть? Справді! Хоча... нечесно, неначе, ну, та... що ж будеш робить?..
Іде старший, провіряє.
— Сам в жилетке, а вещей как много,— до дядька одного.— А показуй.
Розв'язує дядько рядно, аж там клунок і... свита.
— Ах ты ж мерзавец! Да кого ты хотел обмануть? Вкинув діжурний речі дядькові в камеру, а самого його
до карцера.
Тільки тьох-тьох у Луценка. Що ж як це буде й йому? Так уже той вузлик під рукою стискає. Невеличкий,— зійшло.
Роздавав старший халати і нові-нові, аж давать жалів.
Такий уже радий Луценко: і халат новий, і йде звідціля.
У московську пересилку ведуть. Величезна.
"Аж отут,— думає Луценко,— дихну вільно, аж отут од страхіть одпочину".
Бідний! Довелося йому зазнать тут такого, про віщо б він і подумать не міг.
Де тільки нема їх, гидких, бездушних недолюдків, у яких виглядах, і на що тільки не здатні вони!
Заперли його в камері на поверсі. Нари попід стінами й посередині. Прохід тут і там. Тіснота. Стоїть з вузликом Луценко, політичних дивиться. Є, хвалити бога. У другому проході на нарах усе вони. Блузки, піджаки. А до вікна туди далі все такі: комірці, тужурки, подушки, ковдри, пальта. Туди й пішов.
На нарах позаймато, долі під стіною теж. Помістився Луценко коло нар середніх, якраз проти тих, у комірцях. Сидить на халаті, взявся за голову, поболює чогось. Усміхається.
Ще так недавно був між хижаками, а зараз ось де, коло людей таких!
Ходять по проходу ті сюди, ті туди. Ось десь узявся кацап один. Лапті на йому, свита сіра, чуб кружальцем, під плечем торбина; постояв, подививсь, далі й сів скраєчку на нарах коло тих, у комірцях.
— Ну что, старина? — один білявий, борідка гостренька.— Куда идешь, где бывал?
— В Киеве-то бывал.
— На заработках?
— Нетути. На богомолье ходил-то.
— Молодчина. Ну и что ж?
— Поликанты-то пачпорт вытащили.
— Ха-ха! Ну, да и как?
— Да как! Обход был-то у странницкой, меня и взяли. "Поликанты... пачпорт вытащили!" Так це вразило Луценка. Встав, підійшов до кацапа:
— Дедушка, разве "поликанты" по карманам лазят?
— А кто жа? Уж я их знаю-то. У нас у Вологодской-то много на ссылке их: воруют, людей бьют.
Всміхнувся Луценко, повернувся до білявого:
— Темнота какая! Уголовных смешивают с политическими.
Зажмурив очі білявий, дивиться, так дивиться на Луценка.
Інші теж повитріщались.
Чого вони? Ага. Інтересуються, мабуть, як він, Луценко, простий парубок, обороняє їх.
— Дедушка! — почав ще завзятіше до кацапа Луценко.— "Поликанты" — это те" что за правду стоят, чтоб беднякам жилось хорошо. А то все выделывают другие, уголовными называются: воры, карманщики, жулики.
Заворушились чогось, заворушились комірці, тужурки. Якесь бурчання, шепіт якийсь, лайка брудна... не політична Почервонів Луценко, дивиться.
— Гадина ты, гадина,— почав до його білявий,— натравливаешь на уголовных мужика!
Іде, йде мороз по Луценкові.
— Ч-что вы? Кто натравливает?
— Ладно.— Позирнув на задні нари, що од коридора, білявий,— там сиділи, лежали якісь люди в брудному, чуби кошлаті,— оскирнувсь хижо-хижо, далі на ввесь голос:
— Дак бить, убивать уголовных? — до Луценка.
— Да что с вами? От кого вы слыхали?
— Да от тебя, тольки что.
Стиснув Луценко плечима, узявся за голову, болить усе дужче, сів на халаті, похнюпивсь.
Так от напасть отака! Ну, що ти будеш робить? Що не було ж і натяку на те. ЯкРж таки й люде е!
— Да что, кого убивать? — почулось од білявого. Глянув Луценко туди,— стоїть один у синій сорочці
ростебнутій, у штанях коротких, молодий сам, очі суворі.
— Да нас, уголовных... вон эта гадина,— показує на Луценка білявий,— говорит мужикам.
— Да спросите деда,— Луценко до білявого,,— говорил ли я это. Дедушка, говорил?
— Ладно,— вишкірив зуби білявий. Нічого дід.
Той, у штанях коротких, подививсь на Луценка вороже-вороже, пройшовсь по проходу близенько поз його, аж черкнувся об коліна йому, далі й поліз на задні нари.
— Так вон тот, вон тот? — почали звідтіля на Луценка показувать.— Убивать? Ага... Ладно.
Аж піт на Луценкові виступив.
"Ладно"... Оце так! Це, значить, сподівайсь... Взявся обома руками за голову. "О, що робить, де діться? — В ушах шумить, у висках сіпа.— Чого хоч ця голова так болить? Лежав коло хворого, ще й забалакувавсь, у тій пересилці... О, що ж це буде йому? Ой-ой! Оце куля!"
— Да и сыщик замечательный был бы с ниво! — почулось од комірців.
Підняв голову Луценко.
— Да он сыщик и есть, я все время наблюдаю за ним,— оскирнувсь один, у галстуці.— Вишь как все мотает на ус.
Здавило, здавило Луценка — похнюпивсь. Що це ще? Чого цим людям треба од його?
— Да что? Сыщик? Где? — почулось збоку.
— А вот, хохол-гадина.
Знов підвів Луценко голову. Так на його дивляться з середини нар, з ковдр рябих, з подушок м'яких.
— Сыщик, сыщик, хохол,— почали і щось по-польському, видно, поляки.
Один товстий, борода клинцем, сивуватий, в піджаці, в панчохах поверх холіці, у черевиках, сидить, звісивши ноги, та:
— У, пся крев! — до Луценка.
Похнюпивсь: чи кричать, чи плакать, чи що й робить? Ходить товстий по проходу, підвівся Луценко, підходе до його.
— Слушайте,— почав,— какой я сыщик? Вы поймите...
— Страдаем,— товстий йому напівголоса,— жонки, детки страдают... Топил, выслеживал нас... пострадаешь и ты!!
— Да что вы? — Луценко до його.— Вы разберите, какой я сыщик? Как вы... не расспросите и...
— Да ты тут мне зе^лю ешь, цемент грызи, я не поверю тебе. Не так вы допекли нам.— Указує на діл.— Помни: здесь и могила твоя... Хохол проклятый!
Нічого вже далі Луценко. І^Іохиливсь на халат. О, що ж бо це таке? Чи це спить він та сниться йому, чи це навсправжки таке? "Здесь и могила"...
— Пришить суку,— чується з задніх нар,— удавить непременно.
Встав, подибав у другий прохід. Лампи горять уже понад проходами, і йому тільки миг-миг світло та в очах чорно, голова ж як не розвалиться.
Лежать, сидять, ходять. Двоє сидять на нарах, що під стіну, од вікна недалеко. Один в окулярах, вусики невеличкі, борідка русявенька, штани сірі, студентські, піджак; другий у сорочці рябенькій, чорнявий. Підходе Луценко до їх.
— Люди добрые,— починає внапівголоса.— Ну, как мне быть? За то, что говорил старцку, что воруют не политические, а уголовные, меня вон там сыщиком сделали и...
— Да мы кой-что слыхали;—той, в окулярах.-— Я слыхал и ваш разговор со стариком, проходил как раз там. Видите, не надо было говорить при этих людях. Но вы во всяком случае не падайте духрм, тут и политических много есть.
— А, лягавый, уже защитников ищет себе,— кричать У тому проході.— Знает кошка, чье мясо съела!
Похнюпивсь Луценко.
— А кто эти поляки?
— Тоже политические.
— Политические! — здивувався Луценко.— А почему же они поверили тем жуликам... и так скоро? Тот толстый уже и могилой грозил мне.
— Не может быть! — Всміхнувся той, в окулярах.— Что же он? Да это он... А позвольте, я пойду поговорю с ним.
— Не уйдешь, брат, не уйдешь,— кричать на задніх нарах.— Эту ночь те конец. Лягавый! Сыщик!
Вертається той, в окулярах, од товстого.
— Я, говорит, ничего не говорил ему.
Взявся Луценко за голову: так же болить. І тут пече, там морозить.
— Вы больны. Глаза мутные, лицо темное, голос слабый.
— Да, голова страшно болит.
— Вот я сейчас заявлю.