На небосхилі, видно в вікно, так блимає зірка якось. Підійшла до вікна. На пішоходах порідшало вже, метушня не така. А яка ж воно зірка так сяє? Вега? Ні. Саша показував Вегу, світ голубіший. А он... Боже!.. Який простір, стільки тих мирів невідомих у йому! Одна зірка он, друга... Де взялися вони?
— "Засну і я в землі сирій", — знов загув за дверима басок.
"Засну!" — здригнулася Таня, — "засну"-таки. А зорі... Боже, мигтять собі... і їм байдуже до цього! Нащо ж мигтять? Помирай, їм байдуже, хоч ти й багата, уродлива студентка... О, що таке життя, на що ми родимося?! — Одійшла од вікна, сіла на ліжкові. — І як таки так? Жить, веселиться, вчиться, кохать і.. заснуть... заснуть "в землі сирій". І спать без слів, без просину... І міцно спать, міцно... ні буря вже, ні грім не розбудять тебе... І не рік, не два, а... ой!.." — Затулилась руками.
— Ех! — почав за дверима басок. — Дай хоч на скрипці заграю.
Грає скрипка, плаче, сміється.
"Боже! — хвилюється Таня. — Які ж згуки небесні! Смерть, нікчемність і... згуки такі. О, що таке вони? Нащо вони, коли є смерть, смерть! — Встала, пройшлась, знов сіла. — І це гратиме музика, зорі мигтітимуть, — спатимеш. Світитиме сонечко, соловейко тьохкатиме в гаї, купатиметься місяць у ставку, — спатимеш. І спатимеш не під ковдрою квітчастою, теплою, не в кімнаті чистій, сухій а... в домовині порохнявій, тісній; у могилі холодній, сирій. І сама, сама. Ні Саші, нікого І... яка будеш ти там?.. Очі твої, очі, що тепер так гордо, самовпевнено сяють, такими чарами сяють, світяться... ой!.. — знов затулилась долонями, — за... западуть. Щічки твої рум'яні пухкі... вишкірять... зуби, щелепи жовті... О, нащо родитися, жити? Що таке ці всі наші уявлення, радощі, мрії? І груди твої гарячі, палкі, груди, що тепер так хвилюються, дихають, там... про... проваляться... Боже! — Впала лицем на подушку. — І це ж неминуче, неминуче!.."
Тихо. Тільки годинничок на столі Тані: "Іду, — цокає, — йду", та скрипка за дверима: "Помр-е-те... пом-ре-те", — виводить.