Я так зазираю до його. Глянув на мене, засіп. Я своє роблю. Як штовхне тоді він мене, як поточусь я та об лутку, так і провалив собі голову. Кров з мене юшить, мати кричить, плаче. І зараз місце те знать, як прогорнуть чуба.
Так забажається іноді вмерти було. Нарошне босий по снігу було бігаєш. Або, як літом, злізеш на лісу та плиг звідтіля, щоб прибиться. Нехай, думаєш, умру ось... Пташки щебечуть, сонечко сяє, — умру. Нехай знає батько, знають пани, знає бог... Жалко зробиться, жалко. Станеш в кутку де, затулишся долонями, плачеш.
Страх люблю все таке письменне і таке все: квітки, дерево, красиві місця.
Є за вигоном гай од нас недалеко. Так мене у його й тягне було. Якось так мені гарно в йому: гущавина, пташки. Ставок є біля його, лука. І не вилазив би з його, ходив би, сидів, та... Ганнусю, Андрійка маленьких заставляли глядіть. Матері все ніколи, і сиди дома було.
Як воно так? — було думаю. — Миша у пана більший, ніж я, а й не глядить менших. Ще самого глядять. Гуляють коли пани в гаї, дивись: веде дівка за руку його. А мене ще й квасолю чистить, хату вимітать заставляють". — Нудюсь, нудюсь, та як подамсь оце іноді. Не раз було: дивлюсь, іде мати з дубцем:
— Ганнуся з полу впала, — або: — піску наїлась, бджола укусила, а ти... за самого ще млій душею, щоб де у провалля, в воду не вбравсь! — Та хвось дубцем мене оце іноді, хвось! Тікаю та вже лаю нишком, лаю її:
— Нечиста сила, чорт! — Сердито: — ще й б'є!
І попокаюсь же послі: і "господи помилуй", і "алілуя" — вишіптую, щоб господь простив мені це.
Було й мати: "Мій синочок... била..."
Попопадала Ганнуся і з полу і в мене з рук: несу оце, несу та як впущу, поболять руки.
А й про мене розказує мати було:
— Топиш оце абощо, слухай: геп з полу або прямо з лежанки. Було й прив'язуєш на полу: за поперек крайку та до дошки, що од вікна, та... наприв'язуєшся хіба? Жалко... А раз, — каже, — уже вивчивсь ходить, прийду з річки, аж він, — сам був дома, — лазить на печі, сте-ребкавсь якось, тре очі і кричить так... "Що, що?" Туди, аж коло його стрючки червоні, що в борщ кидать; дістав з жердки, погірчив очі, — попоносилась.
А місяць люблю!
Раз: там за туполями сонце заходить, а там за кленом він, місяченько, встає. От! Часто:' виглядає, виглядає з-за садочка було. А тут ще соловейко, хрущі. Ну й...
— Чого такий світ гарний? — було питаю у матері. Схитне головою: "Гарний світ, та... життя..." — та й не докаже.
— Аз чого воно ото сонце, місяць?.. І як вони так?.. Чи до неба прибиті, чи як? Стисне плечима.
— І то ж такі божі сили! — сама ніби про себе. — Жить би та бога хвалить.
І така... Як оце вмре було хто, то вона:
— Отак! Жила, жила людина, — нема! Було так і полізе комашня по мені. Так от! Як воно так? Чорнява сама, очі задумливі. Очіпок полотняний на їй, керсетина. Нездужає тільки часто було: застуджується, підвереджується. Боюся, боюся було: а що, думаю, як мати умре? В одному черевикові або чоботі не ходжу: умре, кажуть.
Іде час. Приходить раз батько з базару, всміхається.
— Ну, а що, як? — до мене. — Хоч книжки?
Дивлюсь я на його, нічого.
Пройшовся він по хаті, сів на полу, посидів, далі:
— Хе-хе!.. — витягає з-за пазухи. — На, йди. Та що? Аж не вірю собі. Дивлюсь: палітурочки зелені, по краях мережечки. Боже! Ухопив я її... не знаю, як повернуть, де діть. Пахаю, до пики тулю. Увіходить ось мати з салатою з грядок.
— А дивись... такої йому? — батько до неї. Де взялися ще Андрійко, Ганнуся, — дивимось всі, стоїмо серед хати.
Сидить на полу батько:
— Хе-хе! — усміхається. — Гарна? Отож знай, — до мене-— на зиму в школу.
Боже! У школу! Забилось серце, забилось мені. Давно вже: дивлюсь у вікно, — ідуть школярі. Книжки під руками у їх, дощечки. "Щасливі, — думаю. — Коли вже я буду так, коли я стану здоровим таким?"
Розгортаю ту книжечку, — картинка! Ну й гарна ж! Чоловік такий добрий на виду і коло його дітки. І він щось руками над ними.
— Спаситель благословляє дітей, — обзивається батько з полу.
Так от книжка! Слова, та все такі здорові, лапаті. "А які воно в школі будуть? — думаю. — А нехай... А як воно, як ото вчиться, буть письменним? Тоді вже, мабуть, знатиму й про сонце, й про місяць".
Пройшовсь ще раз батько по хаті, далі:
— А вам, — до Ганнусі й Андрійка, — нате по бубличку.
Радіють ті, Андрійко підстрибує.
— Хе-хе! — батько. — Ну, сип обідать, — до матері. Пообідали. Взяв батько книжечку.
— Ну, це "аз", а це "буки", "віди"... — проказує мені по їй. — Підучуйсь. Все ж легше в школі буде.
Незабаром і каптанок сіренький справив мені, чобітки. Перший каптанок, перші чобітки! От ще було радості!
Настала осінь. Вносить він мені: і каптанок той, і чобітки.
— Ану, на, — усміхається.
Взувся я, вдівся, — не знаю, як пройтись, як ступить. Висмикала мені мати комірчик з сорочки, загадала перехреститься до образів. Перехрестився і батько, веде в школу мейе.
— Оце ж гляди, — балакає до мене, — вчися. Кончиш цю, то я ще й далі, у хторокласну оддам тебе. Учися, я не ворог тобі, щоб хоч ти жив, не мучивсь, як ми.
"Ще й у хторокласну! — радію. — Що ж тоді?" А второкласна та недалеко од нас, ходить прямо з дому в неї можна було, не платить за харчі, за квартиру. Школярі у їй такі все у блузках.
І це, значить, і я буду таким, на вчителі буду учиться! Я! А як воно, як ото учителем буть?
Верх цегловий, віконниці ось видно уже: школа! Тільки тьох-тьох серце мені. Хлопчики, чоловіки стоять. Такі все мов страшні, всі так мов на мене і дивляться: на чобітки, каптанок.
Поздоровкався батько до їх, усередину входимо. Хлопчики й тут, чоловіки. Та як! Малюнків, малюнків по стінах. Та все люди на їх, та такі... той у кереї якійсь, тут червоне, там синє; той голий до половини; у того на голові кучма якась. Так мені: і боязко й радісно.
Чимсь пахне, чимсь... партами. Такого їх багато. А он спереду щось... дошка чорна, велика стоїть. Стіл коло неї. І за столом... він, учитель.
Учитель! Це ж він учить мене буде, розказувать все?! Який же він гарний, хороший! Круглопикий, вусики руденькі, борідка гостренька. Це, мабуть, і він так буде до нас, як там, на картинці, Спаситель до діток. Починає записувать. Питає хлопчиків, питає і... так по-панському... насуплює брови, насуплює. О, вже кричить на одного:
— Э, бестолковый какой!
Ой! Ще й цепка на грудіх блищить. Страшний!
— Как зовут? — мене вже питає. Мовчу. Сказав йому щось батько.
— Отчество? — знов він до мене.
Не чув я зроду слова такого, дивлюсь.
— Отчество?
"Пан, — думаю, — зовсім пан. Ще на того й похожий, що літом на батька за подать кричав, приїздив в опалетах. Зовсім такий. Так мов і дивиться противно, і воло так оддуває, і комірчик такий блискучий, дебелий на шиї. І сам натоптуваний такий".
— Где тн рос? — визвіривсь він далі на мене. Не те, не те. Перестає вже й у школу хотіться мені. Почалося вчиття. Узнав я його. Так от бувають вчителі! Не розумієм нічого, не по-нашому все. Кричить, лається він. Та ще як іноді сердитий увійде: "Болвани", "дураки"!
Особливо, як, мабуть, в карти програється. Картьожник такий. —Ідеш було куди поз школу смерком,'видно в вікно: він, дяк і ще хто-небудь сидять грають.
А там дряпічка! Сидить на шиї у наших людей, родився, живе між нами, та й сам не з кого, — батько простісінький селянин — "хохол", тільки що багатий, — а там що виробляє, як з усього нашого глумиться, маніжиться, чваниться!
Розказує раз нам, як числа складать. Написав двоє на дошці та:
— Ну, вот, например... — обертається до мене, — по-йди сюда: ну, вот, где бы ты здесь крестик поставил?
— Ось, — показую йому. Як крикне він:
— Только не ось? Какая тебе ось? Ось только в телеге бмвает.
Так от скотина! Хлопчиком був я тоді, а так і тоді противно зробилось мені: ще й кричить, думаю, не знає он він, що по-нашому "ось"!
Противним робився вчитель мені, та й вчиття не кращим. Ну, таке ж уже воно круте було, кляте, ніяк не второпаєш. Ну, хоч і це, — є у мене в записі:
"Сложением назнвается действие, цель которого — отнскание суммм двух или нескольких чисел".
— Повтори! — почне до котрого учитель.
— Сложением... действие... цель... а... мм...
— Болван, стань у порога!
Не до душі. Арихметика так прямо спротивилась — страх! Розказує оце він, що чим "называется", — і не слухаєш було. Однаково не второпаєш, думаєш. Та ще вона показалась мені такою сухою, мертвою. Нехай, було думаєш, ставить краще "у порога", та одчепиться з нею.
І все навиворот, все не те, не миле, страшне.
Раз в одній статті "пьяная рожа" читаєм.
Що воно? до чого? — дивуємось всі.
Ось увіходить учитель, я й питаю:
— Як це так? Квітка... п'яна! Оскирнувсь він, схитнув головою та:
— Да й болван же ты, — почав. — Разве ато какая рожа! — Помовчав. — Зто, зто... Дурацкая башка на тебе!.. Ну, зто... понимаешь... Стань у порога!
Другого дня:
— Ну, теперь знаешь, что рожа? Зто... ну вот... у тебя ато что? — показує на обличчя мені.
— Пика, — кажу.
— Только не пмка! Нужно, — рожа. Дивлюсь я.
— Понял?
Іде, іде мороз по мені. "Та що ж це таке? — думаю. — Це, значить, квітки, які так літом цвітуть, червоніють у нас на вгороді, — не рожа?! Квітки, на які мати, батько і всі: рожа та рожа, — не рожа! Та невже? Як же воно?" Жалко-жалко якось стало мені.
На перемінку ось вийшли. Слухаю, школярик один:
— Бач, — каже, — що рожа! А ми, дурні, на квітки — рожа. От дурні! Воно наш язик, мабуть, ніщо.
"Може,й так, — думаю. — Тільки ж... батьки, матері... всі дурні?"
Вчусь далі, аж уже й гай — не гай, і місяць — не місяць.
— "Луна, роща", — тлумачить учитель мені, а мені: "місяць", "гай" — казать хочеться; так і вчувається, ввижається так. Ось мов вечір: соловейко щебече, хрущі гудуть, а мати: "А місяць за гаєм сходить он як!"
І це все не те! Сумно, тяжко якось. І світ уже не тим, мов, здається мені, батько, мати... І це, мов, я десь далеко-далеко од дому.
Жалко було, а все-таки трохи-потроху почав я й навсправжки думать: мабуть, ніщо-таки наша мова; для мужиків темних, нетямущих тільки й є вона.