В 1665 р. і Иоанікій Галятовський видає свій "Ключ разуміння", в якому як найвищу мораль для народа, як "ціль життя і обов'язок простої людини" пропонує "працю на хосен панства і духовенства". Цілком зрозуміло, що панівні суспільні шари, хоч і "благочестивої грецької віри" і "україномалоросійської нації", виявлені своєго часу Іваном Вишенським як паразитарні, хотіли накинути нації свою власну ідеологію як "національно-державний ідеал". Навіть такий патріот і праведний народолюбець як Г. Сковорода, хоч і досконало розумів істоту "стада свиного", "рабів наживи", "сборища обезьян філософских" — сучасного йому великопанства Гетьманщини, не міг поробити радикальніших висновків своєї критики суспільства. М. Драгоманов правильно вказував на те, що "національно-державний ідеал" української панівной верстви і в XIX ст. не міг ніколи переступити меж консерватизму. Класова підоснова є з такою ж силою виразна в кріпосницько-хуторянській ідеології П. Куліша, що заперечував потребу будьякої господарської модернізації України як і в проповідях Клима Смолятича чи в "похвалах катівському ремеслу" поета XVIII ст. Климентія.
І український неофашизм XX ст. є тільки результатом нагромадження кількісних змін в ідеології української панівної верстви, останньою, "модерною" спробою парафрази "морального вчення" Галятовського. Це є ідеологія недобитків колись панівної західноукраїнської верстви (духівництва, чиновництва, дрібно міщанства, куркульства), які, на грунті США, Канади і деінде, перетворені в "шукальників статусу", "менеджерів" великих страхувальних товариств чи в касту промітких доробкевичів, бачать реставрацію своєго володіння на Україні в доктрині поярмлення "творчою меньшістю" українського народа, в рамах української буржуазної нації і держави. Осьтак, формула "від містики до політики", ще один зайвий раз, при докладнішому аналізі, звучить з усією чіткістю: "від економіки до політики".
А проте, незважаючи на наполегливість своїх зусиль, панівні верстви, які колись існували на Україні або їх фрагменти на чужині, не здолали стати рушійною силою нашої історії. Вони, за Винниченком, були, кінець кінців, внаслідок своєї ідейної порожнечі вщент розбиті. Подвиг і труд українських мас і їх передових сил не пішов намарно.
В буремних роках революції, на базі нового, радянського ладу, утвореного Жовтнем, відбувався процес перетворення української буржуазної нації в націю соціалістичну. Нині, в рамах суверенності української радянської держави існує єдина, безкласова, монолітна українська соціалістична нація, як здійснення заповітних мрій героїчних поколінь нашого народу.
Автор відомої "Перестороги" (початок XVII ст.) стилем людини, що здрігається від гніву, змальовував егоїзм української панівної верстви свого часу: ".. ліо-томкове княжат руских, світа сего красотами уведе-ниє, а науками не виучениї, впали в великое лакомство коло панованья і великую хтивость взяли... очі собі лупали о панства, один у другого видираючи, а на помочь собі сусідів пограничних приводячи, яко венгров, поляков, литву..." Ще яскравіше характеризував цю "провідну" верству І. Вишенський: ".. .не ваші милості ли алчних оголодніваєте, жаждними чините бідних под-даних... християн наданих лупите, самі ся перекорм-люєте, труд і пот кревавий слуго вин своїх, лежачи і седючи, пожираєте... лупите, обнажаете, мучите, томите, самі як ідоли... а біднії п одданії ден і ноч на вас трудят..."
Становище експлуататорів неминуче пов'язане з комплексом відчуженості, що, як відгомін феодалізму, притаманний "провідній" верстві України в ХІХ-ХХ ст., і зокрема чітко зазвучить у її "націоналізмі". Як з амбразур своїх замчищ гордовито споглядав феодал на своїх підданих, а з балконів своїх Сокиринців, Мосі-вок, Лютеньок — поміщик і "українофіл" Шевченкової доби, так і "властеалчні", за Сковородою, "носії дер-жавнотворчої місії" сучасного неофашизму існують поза дійсністю, поза народом, поза рідним грунтом, їхня "Україна", як і їхніх прадідів, "великих" своїм "лакомством коло панування", як і Україна П. Куліша чи В. Липинського, це Україна суцільної абстракції. Такою самою абстракцією була Колхіда чи золото-дайна Голконда, чи врешті і наші "Дикі поля" для всякого рода колонізаторів і конкістадорів. Покоління української "провідної" верстви жили на Україні, кори стал и з її земних благ і, "лакомі панованья", витворювали навіть "національно-державні ідеали", але все буття України і її народу Ішло поуз них. Вони, як Куліш, воліли вважати цей народ "проблематичним поняттям" або як Липинський "охлосом", що ніколи не буде здібний до державного буття. А тим-часом, поза кругозором "вибраної" верстви, відбувалось явище, в історії майже безпрецедентне: сам народ, цей "безрідний сирота", як називала його в 60-их рр. мин. ст. львівська "Мета", став ковалем своєї долі і своего майбутнього, сам, "без письменних людей", як казав товарищ І. Франка — О. Данилюк, взявся скинути ярмо темних століть і стати нарешті "прологом" нової доби в історії України. "Без письменних людей" наш народ став до бою за волю Із найбільшою в свій час військовою силою на Сході Європи — феодальною Польщею !І переміг її. Власними силами він боровся з олігархією своєї знаті і з царським абсолютизмом та з магнатською Габсбур-щиною. Подвигом і трудом своїм він перетривав у невпинній боротьбі за свободу І суверенність та вийшов з неї переможцем. "Без письменних людей", без "провідної" верстви, тичинівський чабан став "отаманом" та відстояв свою правду "наименьшего брата" в найгероїчніших зусиллях, своїми ж грудьми, як колись у старовину — червоними щитами Святослава та Володимира, заслонивши шлях на Україну ворожим навалам.
Так, висловлюючись в подвигу і труді мас, ідея стає силою.
Ідеологам дворянської, магнатської, буржуазної України уявлялась наша батьківщина сонливою, патріархальною провінцією з романтичними хуторами і вітряками, з ідиллічними гречкосіями і чумаками, з маріонетковими ліричними Оксанами, на тлі старовинного гоголівського краєвиду. Із злорадністю яни-чар-каїйів, що ненавидять свій рідний край і свій народ, дивились націоналістичні міфотворці на Україну як на незмінне Дике Поле, де "споконвіку мідно лики й люд, державою ту землю непосівши, безсило грузне у важкій ріллі безкрилим тілом раб, а не господар"... І, як висновок з того: похід фашистівських "крицевих фаланг", які цю "віічию землю", "терен, що не діждавсь приходу Риму" (!) обернуть в зразкову колонію моторизованих Атіл Заходу...
Яке ж було здивування цих хуторянських казкарів і квазімодо українського фашизму, для яких Україна була "гноїщем азійським", "гайдамацьким хаосом", "бранкою-повією" (!), коли вони віч-на-віч зустрілись з Україною новою, з Україною, що творилась, зростала і формувалась без них — цих письменних людей", без цієї "когорти вибраних"! З Україною грандіозних перетворень і зрушень, з Україною — не іконопису, міфів і казок, а з Україною труду і величі, "вищого серця", за яким тужив Сковорода, з Україною мужньої і героїчної доби Жовтня.
Дійсністю першорядної ваги стала суцільна ліквідація поняття України як відсталої, аграрної країни і перетворення її в могутню індустріальну одиницю. Дійсністю — докорінна зміна українського краєвиду і формація матеріальної культури нової України як результату планового використання всіх її природних багатств і можливостей.
Невпізнано змінилась і суспільна свідомість дав-ної "степової Еллади". Відбулась інтеграція всіх наших етнічних фрагментів, штучно леліяних в попередніх добах, в одну українську соціалістичну націю. Ця інтеграція, в якій несуттєвими стали покутуючі ще лише під небом чужини місницькі комплекси "волиняків", "лемків", "надцніпрянців" і "наддні-стрянців", була можлива лиш на тлі інтеграції всієї української землі, лиш на тлі епохального акту возз'єднання всіх українських територій, включно з геополітично і історично приналежним до України Кримом.
Населенню цього величезного простору присвоєно свідомість великого і творчого народу, наснажено його національною гордістю, не декларативною, не штучно навіюваною гучним псевдопатріотизмом, а гартованою в вогні і в бурі суворої доби, грізного народного іспиту. Патріотизм радянських українців— це не облуда святох і "патріотів за печею", а могутнє чуття великої родини, світогляд мужніх людей труду, самопосвяти і творчості. Цим патріотизмом окрилена і нова культура України післяжовтневої доби, що в кожній своїй галузі відзначу є блискучі звершення, єднаючи для творчості все нові і нові сили нації, визволені революцією.
Нині, замість України, яку "не визнавали", яку поневіряли як синонім глухої периферії, як об'єкт торгу, як безобличну "річ проміжну", існує, росте і діє Радянська Україна, як рівно рядна на всіх міжнародних форумах могутня і суверенна держава.
Український народ це народ в повному розгоні своєї динаміки, це нація, яка невгавно іде вперед, яка знає куди вона іде і до чого вона прагне. Вона утверджує і розгортає той напрям, що виріс із нашого минулого, що зумовлений закономірним розвитком нашої історії і природним становищем нашої розлогої країни. Кожний день насичує наш народ міццю і силою, а їх джерела — в монолітній єдності, ідейній і соціальній нашого народу, в ідеях Великого Жовтня, цієї межевої дати в історії людства.
Де ж, на тлі цього нестримного походу нашого народу як співтворця великої соціальної революції і першого в Історії світу союзу соціалістичних націй і держав, становище людиноненависницької, анахронічної, анти суспільної і антинаціональної "доктрини націоналізму"? Який грунт на Україні для неофашизму — цього рецидиву безплідного мрякобісся, ганебного закріпачення людського вільного духа, цього останнього зойку гаснучого світу?
Ще лиш в закапелках чужини, на песій службі у чужого пана, в середовищах, які в житті нашого народу були глухими до всього живого і творчого, блимає мізерна свічечка міфів і фетишів колись, — під опікою могутнішого пана, — такої бундючної панівної верстви на Україні.
Квадрига історії промчала над нею. Як безплідний бур'ян, як сухе бодяччя полягла під колесами цієї квадриги "провідна" верства України, враз із своєю лицемірною "правдою прадідів великих", із своєю "національною містикою", що допомогала їй торгувати вітчизною на протязі віків і закріпощува-ти український трудовий народ.
Не підведеться вже ніколи бодяччя.