Остання атака

Юрій Косач

Сторінка 3 з 4

І бір хмурився чорним велетнем, сосни шуміли тихо і загадково...

IV

Того дня пройшла над лісом буря. Ще зрана було душно і парно. Ластівки шугали низько над полянами і комашня настирливо бриніла. Надлітали хмари і здалека йшли перегроми.

1 Чуріти — дзюрити.

Буря зближалася.

Прийшла, нагинаючи дерева. Тривожно загомоніла пташня. Івга забилася в кут ліп'янки, боялася грому. Тільки Отто стояв на галяві, лицем до бурі. Його кучері розвівалися на вітрі, злива сікла його лице. Але він стояв увесь заслуханий в могутній гімн, увесь зачудований. Він ріс з бурею. Наростало в ньому якесь нове, могутнє почуття. Змагалося і перемагало. Захоплений і радісний, він стояв і вслухувався в шум вітру. Так він стояв, аж ущухла буря.

Знову виглянуло сонце, а разом з ним прийшла якась незвичайна погідність в душу Отта.

Ішов вечір. Було тихо. Лише десь знову грізно гриміли гармати. Це змінявся фронт.

Отто довго був у лісі. Він блукав, зриваючи кислий терен. Потім ліг на м'який мох, ще мокрий від дощу, і задрімав. Коли прокинувся, була ніч. Молодик високо й непорушно стояв над лісом. Треба було вертатися.

Перше, що поручникові впало в око коло ліп'янки, — це якийсь незнайомий, що, прикучнувши біля вогнища, закурював цигарку. Це був худорлявий, низький чоловік у мундирі австрійського піхотинця. Вогонь яскраво позначив на його обличчі худі вилиці й ями та рідку жовту щетину. Він зразу не сподобався Оттові. Щось закипіло в нім заздрісне, ненависне.

Піхотинець підозріло глянув на Отта і зірвався.

— Хто це? — спитав хрипло Івги покрученою польською мовою.

— Свій, не бійся. Він тут сидить з нами — спокійно відповіла Івга і цікаво приглядалася їх зустрічі.

Піхотинець уважно оглянув поручника. Тільки високі жовтаві чоботи нагадували про його колишню приналежність до великої армії.

— Дезертир? — спитав піхотинець, посміхаючися.

— Все одно, — понуро відповів Отто і сів біля діда.

— Гадаю, нам тісно не буде?

Піхотинець простяг руку, але Отто вдав, що не бачить. Той знизав плечима й почав весело та свобідно:

— До чорта! Ця війна затяглася на довго. Хто має охоту підставляти черево під російські багнети — хай іде. Я не маю жодної охоти до цього. Думаю, що в цьому лісі безпечно? Га? Як бачу, тут добре місце для дезертирів. Старий глухий, як пень, а дівка нічого собі. Весело буде... Коли б ще тільки чарочку. Та й з тим якось буде, фронт недалеко... ранених безліч — по черзі ходитимемо. На дівку жеребка тягнутимемо. Та, чи не все одно...

Він реготався, споглядав на Івгу й крутив цигарку за цигаркою.

— На війні так, товаришу, — думай тільки про себе. Будеш на них дивитися — дурнем будеш. Що, може, перекинемо карти, пару разів? У мене завжди є. Не хочете? Ви, я бачу, якийсь відлюдок і непривітний. Нічого, зживемося.

Цього вечора Отто дістав меншу порцію молока. Тепер ділили на трьох. Дід напився і дрімав, щось пережовуючи і перебираючи губами. Івга слухала незнайомого, споглядаючи то на нього, то на Отта. Незнайомий, полишивши поручника, став балакати з нею про якісь веселі речі, бо Івга сміялася часто й неспокійно. Двічі він ліз до неї з руками, але вона ляпала його й відштовхувала від себе.

— Дика, товаришу, вона? Як думаєте?

— Не знаю, — понуро відповів Отто.

Він лежав горілиць, дивився на зоряне небо. Цей австріяк з рудавим волоссям, брудною, як земля, сорочкою, що по ній, мабуть, повзали воші, ногами, від яких йшов огидний дух, йому рішуче не сподобався. Він взагалі не любив австрійських вояків, цієї ріжноко-льорної збиранини націй, а цей ще до того був якийсь волоцюга, може, й злодіяка, бувалець нічних притулків за мирних часів.

Але це тут не грало ролі. Він — німецький аристократ і цей ав-стріяцький люмпен-пролетар були тут рівні. Обидва дезертири. Польовий суд не розбирав би їх родоводу. Обох поставив би під шибеницю.

Дезертир не хотів спати надворі. Він ліг на Івжину постіль. Івга лягла біля вогню проти Отта. Незнайомий довго борсався, поки заснув. Отто, зморений бурею і думками, швидко заснув теж. Стало тихо — тільки тріщало багаття. Враз Отто прокинувся. Причулися йому якісь слабі зойки, якесь дивне шамотіння.

Ще мить, і він зрозумів усе. Він зірвався і в темряві схопив австрійця за карк. Тонко й несамовито закричала Івга. Дезертир мерзотно вилаявся, шарпнувся і скочив до Отта. Він був звинний і хитрий, але Отто був міцніший. Відпочинок у лісі пішов йому на користь. Вони впали і покотилися на землі. Отто чув, як його противник тяжко дихав, чув його гнилий віддих, дотик його цупких пальців.

Івга перелякана, з широкими очима стояла і стежила за ними. Але вони, важко дихаючи, розчепилися і стали на ноги один проти одного. Одяг їх був пошарпаний, Оттові з носа текла кров. Раптом Отто згадав ніж. Але австрієць випередив його: миттю добув з кишені довгий австрійський штилєт. Отто не вмів орудувати ножем. А ворожий ніж шарпав його плече, і кров заливала очі. З розбігу Отто натрапив на вогонь, опік собі ногу. Біль додав йому сили і враз він скочив на піхотинця і вдарив його в плече. Чув, як хряснула кістка. Піхотинець зойкнув і випустив ніж. Очі його забігали з жаху. Він обернувся і побіг до лісу дрібним, трусливим бігом. Але Отто, п'яний перемогою, здоганяв його. Він знав цей ліс, він умів оминати стовбури та корчі, а піхотинець плутався. Втікав, як заєць, повен жаху, тяжко віддихаючи. Отто наздогнав його і з цілої сили всадив йому ножа в плечі. Австрієць впав. Отто, закривавлений і виснажений, звалився теж.

V

Хтось діткнувся до його плеча. Це була Івга.

Вона схилилася над ним, і він чув її тепло. Тоді знову забурлила в ньому кров, і він схопив її в обійми. Поцілунки його кривавили її. Вона тихо стогнала. Але це не був стогін жаху і тривоги, це був стогін подиву та захоплення переможцем. Вона обняла його голову й заплющила очі.

Це були дні перемоги Отта.

Він сидів з підв'язаною рукою, блідий і поважний, і грівся до сонця, посміхаючися тихо і радісно, коли Івга проходила повз нього. Він знав уже її. Вона слухала його, як дитина, і пестила, немов котеня.

Часом Отто згадував жахливу ніч.

— Де він? — питав про піхотинця.

— Там, — показувала Івга на річку. І посміхалася:

— Вже риба їсть його.

Вона сама тої ночі заволокла за ноги піхотинця до річки. Він був тяжкий і залишив слід на траві. Але з росою слід пропав. Трава піднялася й ніхто б не пізнав нічого.

Якось Отто поглянув на себе в криницю.

Там відбилося його смагле обличчя, що набрало гострого виразу. Борода й вуса відросли — він став не подібний до себе, до давнього, мелянхолійного Отта. Був молодий, сильний, здоровий.

Він віднайшов сам себе.

І Отто думав:

"Яка дурниця була мріяти про ідилію і спокій і жити сонним, лінивим днем. Адже ж у бурі народився всесвіт, адже ж у вітрах мандрує життя. Ця лісова ідилія — лише фантастична омана. Хіба не живуть тут одні, знищивши іншим життя? Хіба птах, що безжурно співає, не вбив сотень комах, хіба рись, що притаївся на дереві, не стежить за зайцем, щоб кинутися на нього і випити теплу кров? Життя — музика, але хіба воно йде через гармонію? Ні, воно йде через дисонанс, через суперництво, через боротьбу. В цьому величність, в цій відвічній боротьбі — краса. А хіба він, Отто, не смішний у своїй мелян-холії і мрійливій задумі, у своїй непорушності і несміливості? Хіба Івга не чекає на нього, переможця та змагуна, з твердою волею й залізними м'язами? І хіба він сам тепер не хижак, який забиває, щоб самому жити?.."

З ліса йшли таємні шуми. Отто стояв і вдихав у себе повітря. В цей момент він ясно та твердо відчував свою владу над життям. Який далекий здався йому колишній Отто, кволий і химерний, м'який і лагідний!

На трави лягала роса. У світлі місяця переливалися її краплі і йшли срібними смугами на узлісся. Розквітали в хащі купайлики, як розкидані зорі, йшов з лісу шум втомленої днем боротьби. Йшла шкварна літня ніч, пристрасна та тривожна своєю невичерпаною снагою.

— Нехай буде благословенна ця літня ніч, з її невидним шумом невпинного бою. Благословенний нехай буде день, що дав змогу віддатися тій непереможній стихії природи, де законом — боротьба. Благословенний нехай буде гордий переможець, що залишає кволого ворога і покидає його, щоб іти в дальший бій. їм, мужнім переможцям, привіт прекрасного життя!..

Дід колупався ще в борті, щоб принести на вечір меду для Отта, бо ніхто так, як він, не повинен бути сильний. Дід уже не міг без Отта ані перетягнути човна, ані заставити кловні в омуті.

А з лісу доносився голос Івги:

— Ой ти парубок, а я дівчина красна — чом ти не прийшов, як я волики пасла!..

Гі голос був ніжний і покірний, як тривожний зов самиці, що чекає на свого володаря. її голос був дзвінкий і ясний від щастя. Це був гімн тому, хто перший узяв її волю. Йшла до нього співаючи, йшла навмання, шукала його всюди, пристрасна і спрагла. її голос все ближчав, ставав щораз більше жагучим, гнівним, нетерплячим, але вже не був свобідним, бо вона віддала йому вже всю свою волю, вже не належала до себе.

Отто стояв спокійний і чекав. Стояв високий і міцний, немов дубчак.

"Ось вона вже біля нього, таємна, як лісова мавка, вся налита щастям, як земля. Спрагнена і повна кохання. її ніздрі роздуваються, очі мерехтять, і стать ціла розквітає квітом..."

Отто посміхнувся і твердо пішов їй назустріч.

Лісом лунала пісня кохання, пісня перемоги і влади, пісня здобутого щастя.

VI

А на сході гуркотіли гармати все ближче та ближче. Фронт знову відходив назад. І знову палали обрії далекими пожежами, а земля гула та шуміла тривожним гомоном.

Дід Арсень ніяк не міг дійти ладу. Хрестився, шепотів щось і вже не ходив по рибу. Коли починалася канонада, притулювався до ліп'янки й тремтів. І було дивно дивитися, як його червоні старечі очі заходили сльозою жаху, немов туманом, а біла борода танцювала на грудях.

Івга не ходила вже давно по юшку. З фронту приходили нові вояки і бентежили її своїми жартами. Вона пасла корову або сиділа біля вогню і вдивлялася в Отта.

— Коли воно мине, Отто, га? Отто відривався від своїх думок:

— Мине, Івго, мине. Ще трохи — й вони підуть далі.

Вона вірила йому й пестилася, припадаючи до плеча. Чув, як тремтіла від щастя. Була молода — дід карбував їй на дубі сімнадцяту весну.

1 2 3 4