Про ніякі її заходи нічого він, мовляв, не чув, маніфестів не читав, а коли я натякнув про Порту та про гадану султанську протекцію, старий сич тільки злісно зиркнув на мене і замахав руками. Що ж до резидента д'Антіччі, не в тім'я битої бестії, то той тільки поглядував на мене зукоса, попивав винце і, начебто він був тут ніпричому, через грубе скло розглядав старовинну книжицю поета Аріосто з сороміцькими картинками. Шляхта — франти та спорзні дідки, що стовбичили влесливо біля резидента, хитрущі лисюри з вигляду, шепотілись, реготали; Радзивіл, мені давно казали, всюди скуповував ось такі мерзенні книжочки і разом із своєю галайстрою милувався ними.
З того всього я бачив, що литовський крутій гне вже у зовсім інший бік, або мене легковажить; то ж погуторивши про се й те, я залишив його із його мочимордами і сороміцькими картинками та пішов геть. На сходах мене здігнав один з Радзивілових агентів, Ян Каленський та пошепки теревенив мені, що князь, мовляв, не хотів у присутності д'Антіччі роздобарювати про важливі політичні справи, але, що він, як і давніше, падає до ніг княжни і не від того, щоб при нагоді — але без зайвих слухачів, — подейкувати, бо час не чекає. З цього я зрозумів, що хитрюща бестія хоче служити і нашим і вашим, але ми будемо хитріші. Моя думка — раз назавжди спекатись цих яхетських жериволів, бражників і бабохватів до сто бісів. Нічого, подумав я собі, швидко і вам всім буде кінець.
Я дуже хотів побачитись з бароном Шенком, але він, як сказали мені в його готелі, спішно виїхав до Венеції. Зате в моїй господі з'явився Зогу, але в такому жалюгідному стані, що я аж занепокоївся. Куди поділася бунчужність кіпрського башати? Він виглядав як посмаганий, заблуканий хорт: обличчя було в синяках і задряпинах, посоловіле до краю. "Що з тобою, шальвіро, хто тебе так уконтентував?" "Проклятий пекар, — похмуро сказав далматинець, — чоловік моєї сеньйори, що виявилася теж добрячою падлюкою. Вся ця веремія тяглася, поки шельми не пронюхали, що у мене ніяких виноградників на Кіпрі нема, а я сам голий як сокіл. То ж у мене з'явилися зненацька чоловік моєї донни та його свати — мужлани з Абруцців і обіцяли не випустити живим, якщо не дам їм двісті скудів за збезчещення доброго імені сеньйори. "Ціна як на її принади не велика", — засміявся я. "Вона й того не варта, шельма, — скривився Зогу, — але я й того не хотів платити. Спочатку ми торгувались, а тоді поганці взялися мене дубасити, та й я їм добряче наклав і якось видерся, а тепер ховаюся, бо нахвалялися, що прийдуть більшою купою і дадуть мені гарту..."
Я бачив, що невдаха і так добре наляканий та дозволив йому бути в моїй господі, як раніше у Венеції, за джуру та гінця. Бідолаха врадувався, як на світ народився. Я йому тільки суворо наказав, щоб він, бувши у мене, не мав у гадці воловодитись з Христанеком. "Кавалере, — забожився Зогу, — мені самому ажніяк не хочеться попастися до хурдиги.
Я вже три дні як не бачив фальшівника. Та й він либонь тремтить, бо, не довіряючи мені, оце позавчора посла з новим золотом свойого абата, а той вскочив просто в руки папським сердюкам".
"— Що ти верзеш, чоловіче, — скрикнув я, — то Рокатані заарештовано?"
Зогу розповів докладніше. Не сплавивши того золоті на вулиці Кондотті, Рокатані поплівся до святого Петра, де у нього знайомі ділки — ченці, але папські яриги так і підхопили раба божого з його золотом. Зогу запевняв мене, що Рокатані не видасть своїх спільників — Доманського і Христанека, бо одбиватись одному легше ніж зграї, та й кара була б більша, якщо б їх усіх накрито одним ковпаком. Я подумав собі, в котрий це раз, з якими оце плутягами приставала княжна і коли цьому всьому прийде кінець? Зогу заспокоював мене, як міг, а я погадав собі, чи неї звернутись до Афендика, який напевно знає всі ходи до кого слід та міг би врятувати того Рокатані, бо за добру жменю дукатів, чого тільки в Римі не довершиш?
Ще минуло зо два тижні, які не принесли нічого нового, бо й Монтеги Уортлея, якого я ще хотів бачити, в Римі вже не було. Мовчазний був його палацик, а сторож-мавр сказав мені, що його еффенді з усією своєю челяддю від'їхав до Чівіта Веккіа, де його чекає корабель. Ніхто не знає, куди він подасться і чи повернеться. Тимчасом Афендик надіслав до мого готелю одного із своїх писарчуків, який наказав, щоб я негайно з'явився біля фонтану Треві, де він дожидатиме мене, маючи дуже важливі вісті.
Афендик таки чекав мене біля фонтану Треві, сидів на цямринні й годував рибок та поглядав на юрбу франтів і зальотниць, що вешталася навкола. Він, чи жартома, чи насправді дорікнув мені, що я десь барюся без діла, а тут справ до лиха, та й то дуже спішних.
Автім його новини були справді важливі. Ярига сказав, що від графа Орлова прибула естафета. В свойому листі генерал-аншеф повідомив нас про своє невідкличне рішення негайно закінчити перебування княжни інкогніто та з'явитися перед світом під її справжнім ім'ям та при всіх титулах, які княжні належать як законній наслідниці імператориці Єлисавети Петрівни та володарці всіх Русей і сумежних країн. Афендикові і мені доручається провести презентацію у Римі, після чого наказується усім негайно виїхати до Пізи, де у його світлості адмірала мається власний палаццо і куди він прибуде із усім своїм почтом для проведення Презентації, проголошення незаперечних прав княжни та відповідного маніфесту. Ескадра адмірала Орлова вже в дорозі до Ліворно з Мессіни.
Хитрющий пацюк показав мені листа з широким підписом графа Орлова та з усіми титулами як своїми, так і княжни. Видно було, що наказ дано нам з усією рішучістю та з повною готовністю служити нашій спільній справі. Це мене підбадьорило, наче зненацька заширяли наді мною дужі крила. Прийшов нарешті кінець нашому чав'ядінню в пітьмі та докучливій непевності. Я збагнув, що нема вже потреби таїтись княжні в сірому інкогніто. Презентація в Римі, сказав я Афендикові, нехай буде в палаці Спада, де живе княжна, з участю найзнатніших та найіменитіших гостей. Афендикові аж очі заграли веселими іскорками, хоч псявіра, я гадаю, давно вже знав про резиденцію княжни.
"Прегарно, — заскрипів він; палац Спада, я там бував і її Римі його шанують. Це непогано; а ваша справа—після презентації негайно виїздити до Пізи, де у його світлості графа Орлова власний палаццо для себе і для княжни... Що ж до ескадри, то вона вже в дорозі до Ліворно..."
Я спаленів і сказав, що княжна в ніякому випадку не може перебувати під одним дахом з графом Орловим.
Це дасть привід до всіляких наговорів. Після презентації, в Римі, на мою думку, княжні слід оселитися у Флоренції, бо Тосканою володіє, до речі, брат імператора Йосипа Леопольд Лотарингійський, людина гідна пошани. Він може допомогти до переїзду у Відень, звідки треба буде інкогніто пробиратись на вітчизну, в той час, коли граф з ескадрою попрямує морем до берегів Понтиди.
"Диви, диви! — писнув Афендик і важко було збагнути, чи він говорить повагом, чи кепкує собі з мене, — у вас, кавалере, як у нашого головного стратега, вже й план кампанії готовий. Що ж, а ви, який залишили собі титул? Тілоохоронця чи спальничого королеви Понтиди?"
Я скипів, бачучи до чого ці безглузді натяки.
"Мості Афендик, — ледви стримуючи себе, сказав я цій цукрясто-кислій мармизі, — якщо ви збираєтесь бути канцлером майбутньої Понтиди, то я вам не заважаю, хоч надто сумніваюся, чи заслужите ви собі на цю почесть. Кебет у вас чимало, але щодо праведності, то про це варі посперечатись. Я ж не претендую на ніякі почесті, а буду щасливий, коли моя шпага служитиме добрій справі в усіх обставинах. Забудьте про те, що було і не вважайте мене дурником, якого ви знали в Парижі і повсюди. Я пройшом стільки за цей час, що вам у вашому довіллі і не снилося. Я пройшов і страждання і розпач; я йшов крізь життя і смерть. І я спізнав світ, якого ви не спізнаєте ніколи. Я бачив і великих цього світу і малих, я збагнув людську пиху і лицемірство, злочин і розпусту з надміру багатства, але я збагнув і високе серце малих людей, їхнє горе і їхню гірку долю і їх віру в кращий світ. Недалекий той час, коли кривді вселюдській буде край і увесь той облудний світик, якого і ви є часткою, мості Афендик, полетить шкерберть, тільки пір'я летітиме з нього. Бо все, що навкола нас не варте й понюшки: нема ні чесної політики, ані моралі; замість того є двоєдушшя і підступ, брехня і зрада. Старовинний Рим упав не лише під натиском варварів, але й тому що римляне втратили основи добра.
Не стало ні законності, ні права, ні справедливості, пі честі, ні правди. Це довело великих цього світу до нехтування правами природи і громадян, до придушення натуральних свобід. Але здіймається у весь ріст велетень, що скине ярмо, розірве кайдани, потопче кабалу. Настане великий час визволення! Ви розумієте це, мості Афендик? Розумієте ви те, що проти сучасного варварства імператорів, королів і князів повстане вже пробуджений праведник — народ! Ось тому йдеться не про княжну, мості-добродію, а про велику справу, для якої кожен, хто ще живий, не пошкодує останньої краплини крові..."
"— Гай-гай! — Скривила свою пику креатура, що уважно мене слухала, — бачу, що наука в ліс не пішла. Як придались вам, кавалере Рославець, "Роздуми про причини величі і занепаду римлян" покійного добродія Монтеск'є та й його ж славетній "Дух законів!" А тихенькі руїнники цього світу, ох які ж блаженні і смирненькі гробокопи одвічнього ладу, добродії — Гельвецій, Руссо, Дідро та й старигань Вольтер? Проте і іншим, важливішим за вас, кавалере, вся ця метушня кертиць знадобилася. Не забудьте, що й кайсак — кіргізька цариця, благословенна Феліца, все це врахувала та ще й належні прожектики скомпонувала, щоб і собі пишатись у просвіщенній Європі."
"Ваша Феліца, як і всі інші — спалахнув я, — незабаром полетить коміть головою, що аж куритиметься. Не допоможуть їм і їхні прожектики. Словам прийшов край, настає час дії. Запам'ятайте це, мості Афендик, та залиште при собі ваші жарти..."
З цим я пішов геть, а Афендик аж підвівся і взявся за капелюха. Крізь окуляри світились його пронизливі оченята.
Вісті, які я приніс у палац Спада, не тільки збентежили вкрай княжну, але й сповнили її новим життям.