Індія вже наша і нашою буде завжди. Нашими будуть і Афганістан і Персія, що дасть нам вихід до Перської затоки і до володіння над Індійським океаном. Кавалере Рославець, я ціню вас, ви були б нам потрібні, я не хочу, щоб ви осьде загибали! Ладнайтеся в дорогу зі мною; в Індії нас чекає слава і багатство — незлічені бо скарби Індії — золото, діаманти, перли..."
"А я гадав, Монтеги, — посміхнувся я, — що ви вибираєтесь до Індії, щоб бути там учителем добра та милосердя, мудрості, щось як своєрідний Будда чи Брама... Але, бачу, що ви замість того, щоб поринути в Нірвану, здаля від земних пристрастей, мрієте про золото і діаманти.. Та ж ви знаєте, що багатство здобувається тільки кров'ю і мечем..."
"Це не лякає мене, — спокійно промовив Монтеги (і тепер тільки я збагнув його); ви вірите, Рославче, у відречення від жаг, у правду і милосердя? Все могутнє і величаве і здобувалось в історії лише мечем, міццю духа і відвагою..."
"— Скажіть простіше: кров'ю, злочином і кривдою, пануванням сильних над слабшими, – відрік я йому, дивлячись у його очі, пломеніючі жадобою, – Ви хизуєтесь вашими владарями підкореної країни, тими, що були і будуть жадібними розбійниками і тиранами, що пруться у нові країни, а в Індії прагнуть не до одвічного, як кажете, сяйва Сходу, а по незлічимі скарби його, по золото і діаманти... Ні, я таки вірю, що наше сторіччю, хоч би й у Європі, буде народженням правди, визволенням світла від темряви. Вірю в оновлення Європи, яка визволиться нарешті з-під влади хижацького меча і ненависті та Проголосить вільними всіх, цю нині стогнуть у ярмі. Може ще й я дочекаю того визволення людини, створення нової спільноти людей...."
"Може дочекаєтесь у тій віщий вимріяній Понтиді, про яку я стільки чув, — єхидно посміхаючись, сказав Монтеги Уортлей.
"Може якраз у Понтиді, бо неважливо, де це станеться найперше; — відказав я, — це буде блискавиця, що осяє усі країни, того я певен, бо з іскри народжується полум'я, адже ж заграви всюди і є люди, що прагнуть до свободи і влади розуму..."
"Щодо іскри, то, можливо, це так, — озвався Монтеги, — але щодо влади розуму, то можна посперечатись..."
"...А що скажете про Америку, де вже заясніла ота іскра прагнення до свободи? Чи не спалахне там полум'я визволення? — з неменшою іронією, зауважив я, але Монтеги Уортлей прикинувся, що не збагнув про що мова. А вже ж не турбує його те, що мрія спалахне колись і в Індії та осяє його вимріяний, покірний Схід такою самою блискавицею визволення народів того Сходу з-під ярма нині таких самовпевнених загарбників?...
Мабуть і він і я таки були стомлені тією розмовою. Та й про що могли ми ще говорити? Все було ясне для мене і для нього.
Монтеги плеснув у долоні, служки безшелесно майнули за новими стравами і питвом, двері стиха розчинилися і звідкись полинула та сама предивна й лагідна музика, заколисуючи й так дрімливу думку. і я не міг подолати солодкої дрімоти. Вона пригорнула мене крилом, я звалився горілиць на софу, а чиїсь ніжні руки і тьм'яні уста торкали мене немов повівом легкого вітру, приносили із собою п'янкий запах незримих, духм'яних просторів. Музика линули крізь синю імлу, до мене посміхався загадково Монтеги Уортлей — еффенді, плили в багряних відсвітах обличчя танечниць, і я западався у сон, зачаклований музикою і тихим, тужливим танком.
…"Леле, чи це день, чи це ніч?" — Скільки ж часу
я пробув на цій софі, в цій зачарованій кімнаті? А Монтеги непорушно сидів, неначе не вставав із свого ложа та смоктав свій кальян. Я забарився осьде. Треба було йти й ми ще якийсь час розмовляли з Монтеги про буденні справи, Він сказав мені, що побут його у Римі обмежений. Якщо прийде вістка, якої він чекає, раніше сподівання, то цін може ще цього тижня відпливе на свойому бригу на Схід.
"— Чи ви, Монтеги, — несміливо промовив я, — бачили коли-небудь княжну?..."
"Ні, — посміхнувся він, — може я її бачив, але вона мене — ні. А навіщо? Про що я говорив би з нею? З кохання мойого я вилікувався, а на потіху, як самі ви бачили, у мене стільки тонкостанних дівчат, що потраплять завести вас у сади раювання... Вас, кавалере, я не смію ажніяк відраджувати від вашої химери — на це бо й молодість... Бережіться тільки Доманського, хоч і Христанек може бути небезпечний, а Рокатані це всього лиш миршавий підлиза. Не приймайте швидких рішень, не будьте довірливі. Тримайте язик, за зубами, а руку завжди на вашій шпазі. Без пістоля не виходьте з дому, будьте завжди наготові..."
Я подякував йому за добру пораду і спитав, чи він, бува, не знає, де саме в Римі перебуває княжна.
"Не знаю, друже, хоч міг би знати, — а якщо вас так млоїть туга, а це бачу по ваших очах і вашому настрою, то підіть уранці до собору святого Петра; я певен, що це буде корисне не тільки для вашої богомільності, але й для вашого спрагненого серця... Не полінуйтесь лише встати дуже раненько."
Він обійняв мене і обділив подарунками, яких було так багато, що треба було післати з ними мавра. Я почував себе на ногах не дуже певно, але в серці моїм співало: бо що мені гурії райського саду, коли я завтра побачу княжну?
Я минув браму палацу і озирнувся: Монтеги стояв на порозі, схрестивши руки на грудях, у свому турецькому халаті та відводив мене своїми таїнними, не то глузливими, не то веселими очима. Мені чомусь видалось, що я його бачу востаннє... Його сердюки знов мене понесли в портатіні, та так прудко і такими завулками, що я до кінця свого життя шукав би і не знайшов би будинку, що в ньому проживав мій загадковий друг Монтеги Уортлей.
6
Довго я ще і замислено ходив попід Термами Караналли у той вечір, довго ходив я і по своїй кімнаті, думаючи та гадаючи про мою зустріч з Монтеги, а ще більше про нього самого. Що більше я роздумував і шукав відповіді на питання — ким він був насправді, тим глибше, у темпі нетрі здогадів я заходив, та, так і залишився з думкою, що не зважаючи на його запевнювання, я таки вже не міг би назвати його своїм приятелем, бо про приязнь вирішає довір'я, і то, беззастережне. А що я знав про нього? Майже нічого, а він про мене — все. Міг би бути і мені зичливим, але міг би стати і ворогом. Монтеги Уортлей говорив і не домовляв усього, а посміхаючись, гаїв в очах далекий вогник, що міг би бути і глумом і погордою. Я зненацька збагнув, що в істоті речей я не маю жодного приятеля, що я в цьому світі самотний і ледви чи я найду будь-коли поміж цими хижими людьми вірного друга. Вся моя істота була — одвертість; я діяв завжди З підказу серця, я старався поступати так, як веліло мені сумління, я вибирав іноді й крутий шлях, але може це був мій заблуд? А ці всі люди, звичайно, ходили манівцями, були готові до стрибка тобі до горла, а що важило їм сумління? Що важив їм наказ серця?..
...Прокинувся я спозарання і мабуть нерахманний був мій сон. На вулицях ще було тихо і аллебардники дрімали в своїх будках, а селяни з околиць бралися мостами через Тибр із своїми злиденними гарбами, в яких вони везли ярину, пов'язані кури або плентались пішки з мекаючими козами. Я ступив на міст Святого Духа і озирнувся: Рим тільки що починав спалахувати ранньою загравкою.
Височився Адріянів мавзолей потойбіч Тибру із своїми бійницями, а по цей бік, як зайняв оком, палали вежі церков і кампаніль і тихесенечко грали дзвони: Сан Сальваторе, біля якого я жив, Джованні Флорентинський, Санта Марія над Мінервою… І, минаючи пригородніх чітадінів, я спрокволу, через міст, наближався до собору Петра. Ішли повз мене люди, богомільні жінки і чоловіки, ченці і черниці, в лектиці пронесли знатного "пурпурато", — кардинала, а сонце вже лагідно черкало проміннями обеліск, що стояв колись у цирку Нерона, обдавало багрянцем могутні колонни собору. І що ближче я підходив до собору, тим дивніше ставало мені на душі: велич будівлі мене несла із собою в порожевілі блакиті, а серце завмирало з невисловної весняної радості. Увійшовши в собор, я знімовнів — я ніколи не бачив чогось подібного. Наді мною розверзалась височіні., карнизом бігли слова, що при читанні ставали ще більшими! "Tu es Petrus et super hanc petram edificabo ecclesiam meam…"... Я Бронзова статуя апостола Петра ішла до мене мов жива і смутно похиляла свою голову Вероніка... Я ішов навшпиньках, сам не знаючи, куди я йду, але мені підказував чийсь ледви чутний голос іти праворуч, немов би в тиші закутин я міг би сховатись від величі цієї будівлі, що разом із гомоном дзвонів і кампаніль, разом із співом, плила попід хмари. Я увійшов у каплицю і опинився біля статуї; це була Мікельанджелова "Пієта". Люди стали навколішки разом із двома ченцями. Я спинився, ніхто не звертав на мене уваги. А мене взяв якийсь такий сум, що на мої щоки аж сплила сльоза: я подумав про мою химерну долю, про все, що я пережив за цей час, про все, що передумав і мені так захотілось, щоб хтось провів по мойому чолі своєю долонею. Раптом я озирнувся і побачив княжну, що стояла самотня недалеко. З високого вікна вже сочився тихий день і обдавав її голову сяйвом, ми ж усі — поринали в півтемені. Як схудлі вона і як змінилась! Я бачив її тільки зукоса, в снопі блідого променя, що продирався крізь синю, аж важку тишу каплиці, я бачив тільки її свічіючу косу, що вибивалась з-під темного каптура, я бачив, коли вона — немов відчуваючи на собі мій шалений погляд — озирнулась і повела навкола немов невидючими очима, що запали в темні ямини, а обличчя раптом випрозоріло, втратило ту південну смаглявість, що так вирізняла її раніше. Одягнена вона була майже зчернеча; до того була боса. Серце моє спалахнуло, але я мовчав. Нишком молились люди, мабуть молилась і княжна.
Мені іноді ввижалось, що це все не на яву. "Пієта" кидала важку тінь, дедалі, з народженням дня ясніючи і виростаючи в півмороці, що з синього, ставав золотішим, веснянішим, а мої очі вперті в цю постать, кволу і сумирну, таку ніжну, що аж ставало боляче, в постать, яка колись щезла на від мене в провісному леготі Парижу, серед зелених над рейнських дібров і в вологій імлі лагун Венеції... "Озирнись , — шепотів я сам до себе, — озирнись, моя химеро, і поглянь, хто так близько біля тебе. Той, якого ти надила і легковажила, той, якому ти запала так глибоко в серце, що не сила, вже ніколи не сила тебе видерти з того серця, тебе забути..." Але княжна не чула мойого шепту і не бачила паленіння, яким я весь час займався, дарма, що в каплиці було від каміння аж холодно.