"Що ж тут смішного, бандите? — гукнув я і тріснув шпагою по столі аж захолітались келихи і люди в таверні озиралися, — чого ж ти іржеш, розбишако дальматинський?" Тоді Зогу і сеньора заспокоїли мене, що в Римі, це, мовляв, не новина і мене не одного і не першого ловлять у женихи ось таким чином, бо ж марчезам покажи тільки палець, а вони скажуть, що це п'ятірня. От і надумали вони мене спіймати, бо чи, бува, Розалінді часом не горить когось підхопити, адже ж у неї любаси не переводяться і часто один одного стриває в алькові. А що дівчина підійшла до пори, то й не гріх було б закабалити котрогось, щоб за його плечима та з його калиткою дурити інших, вже не для вигоди, а просто для власної розваги. Зогу брався все влаштувати, тобто позбавити марчез будь-якої претензії, подарувавши їм на пам'ятку яку сотню дукатів.
Слухаючи порад Зогу та його донни-купчихи, я собі гадав, що мені ще тільки того не доставали. "Тьху на вас, — відпльовувався я, — цур вам, хай вам всячина, каверзні, сороміцькі звідниці. Заречусь я назавжди навіть оком глипну на римлянок, навіть, як вони будуть втіленням доброчесності".
Мов мокра курка, мов обдурений бовдур, волікся я вулицями, уроюючи собі, що всі навколо мене, дивляться на мене та ще й показують пальцями. Скільки ж то разів вже обдурювали мене і ніщо не навчило вистерігатися людського хитрування. Чи ж не знав я нашого сторіччя блискотливого і рахманного назовні, а знутра — облудного та розпустного? Чи ж і я не був сином цього віку або спізненим його покидьком? Чи це було моє химерне щастя попадати завжди у такі передряги і тарапати?
І ремствуючи на себе, я все ж з одного вдоволений, що я зумів таки стримати свою натуру (бо що було б,, коли б я дав їй пільги? О, леле!) Я дійшов до кафе "Інглезі" і заглянув туди. Мені вже траплялося декілька разів осьде бувати, або з цікавості або умовляючись з Афендиком. Іноді траплялося мені там виторговувати старовинні дрібнички у антикваріїв чи у приватних збирачів. Публіка збиралась тут неабияка, сановита, здебільшого з приїзжих чужинців. Я було сів біля столика, розсіяно розглядаючи людей, що читали газети або пили каву, коли це переді мною схилився в поклоні парубійко, зовсім чорний з обличчя, одягнений в східні шати, губастий і здоровенний, мабуть алжирець, але видно бувалий, бо ввічливий.
"Кавалере Рославець, — сказав він вкрадливо, — мій пан і добродій чекає вас і просить завітати до нього..."
"А хто ж твій пан, мавре? — Здивувався я, — і звідки він знає мене?.." Однак цей несподіваний посланець тільки посміхнувся і, ще раз вклонившись, запросив мене йти за ним. Гублячись у здогадках, я пішов за мавром. Дещо оподалік кафе стояли два носії з портатіною і мавр запросив мене у неї. Сам він, взявши у носіїв ліхтаря, пішов попереду нас. Розсівшись у портатіні, я ламав собі голову, що це за така нова чудасія? Куди це мене несуть і до кого? Чи не таїться знову якийсь підступ? Може ще був би час вистрибнути і дати дьору, хоч клятий маврище та його носії вмить спіймали б мене. Автім я сам собі дорікав за таке боягузство. До сто громів, чи не мав я своєї шпаги при боці?
Несено мене довгенько, різними завулками і закапелками, серед досить пустельної околиці, яку вже огорнула темрява, поки наш проводир не зупинив носіїв і присвітив мені, і н виступив із портатини. Ми опинились перед брамою невеличкого палацу, серед непорушних піній. Віддалік, у тихій темряві, біліли руїни.
Я не добирав, куди ми прибули. Двері палацику безгучно розчинилися і мавр повів мене через ряд кімнат, з турецька прибраних. Видно, осьде жив хтось не з убогих. Поуз нас сновигали слуги, вкрадливі і смагляві, шелестіли Нішами також і жінки, обличчя яких були прислонені чадрами.
Перед важенними різьбленими дверима мавр спинився, низько вклонився мені і запросив увійти в кімнату. На софі, серед подушок та килимів, перед низеньким столиком, заставленим ласощами, сидів чолов'яга, в пишному турецькому халаті та в шальварах, покурюючи довжезного чубука. Він підвівся, і щиро посміхаючись, простяг до мене руки. Я остовпів. Це був ніхто інший як Монтеги Уортлей.
5
Цілу ніч і цілий день, та й ще одну ніч, що здались мені тисячею ночей, перебував я у Чарлза Монтеги Уортлея. Наша зустріч була варта того. Сиділи ми на софах і диванах, частувалися всіляким їстивним, приправленим турецькими спеціями, пили вина кіпрські, іспанські, італійські, а після нього цього слуги безшелесно, називаючи Монтеги "еффенді", приносили нам і шербети, і каву, солодощі та й плоди ) невідомих мені садів-огородів, я навіть не знав би як їх називати та в яких далеких сторонах вони ростуть. Від кальяну я відмовився, бо й не треба мені того бісурменського курева. Плеснув еффенді Уортлей в долоні й слуги навстіж розчиняли двері в інші покої, де під журливі мелодії виступали, вигиналися, звивалися танечниці, сповиті серпанком, зловорожі як змиюки. Ось таке та й інше бачив я в палаці Монтеги: мальовила майстрів, коштовну зброю, килими, що по них нечутно губилися кроки; з пімвороку виглядали мовчазні статуї — свідки давноминулих часів. Звідки і як придбав собі це все Монтеги Уортлей, якого я знав як безжурного злидаря, що нудьгував по широкому світі? Чи зненацька не всміхнулася до нього Фортуна? І як він дійшов до неї та ким він був?
"— Я вже знав, що ви, кавалере Рославець, перебуваєте в Римі, але не хотів перебаранчати вам у ваших сокровенних справах, — говорив Уортлей, що, як мені здалось, дуже змінився, став зовсім іншим, може із-за русявої борідки, заведеної за східним звичаєм, — може ще на довший час, може й назавжди, залишив би я вас у невідомості щодо моєї долі, але я таки хотів з вами погуторити та й не бажав, щоб ви тинялись немов те сліпе кошеня, зазнаючи нових халеп, а їх і так було багато. Ось через те я й надіслав мойого мавра по вас... Я — ваш друг, кавалере Рославець, я знав із перших днів нашого знайомства, що ви людина, гідна довір'я та що можна покладатись на вашу відвагу і лицарську вірність. Я ж, крім того, люблю одчайдушних людей. А чи легко таким бути у наш вік підступності, зради, облуди, інтриг?..."
"— У кого є мета, ясна як зоря, — сказав я стиха, – той витриває..."
"— Знаю, кавалере, — спильна поглянув на мене Уортлей, — а те, чи ви осягнете свою мету чи ні, не важить. Та залишімо філософію мислителям, хоч я не завжди їм вірю. Головне для мене — людина та її чин. Чи спроможна вона остоятись невблаганій долі?..."
"Мабуть, може, — посміхнувся і я собі, — ось ви, наприклад, змогли. Скажіть, як ви виборсались із тих тенет, тоді у Штутгарті, та як ви опинились, осьде, у Римі?..."
І Монтеги повів свою розповідь, іноді щезаючи за кільцями диму з його чубука.
"Оточені ми з вами були, кавалере, інтригою, — почав Монтеги, — як у Мангеймі, так у Штутгарті. Всілякі темні діла творилися за нашими плечима, чого ми навіть не прочували, але через які ми попадали у тенети різних сил, що нині коверзують світом. Не знали того ні княжна, ни ви, кавалере, що Доманський служить кільком панам; це підкована бестія в цій секретній дипломатії, що нині така модна в Європі. Він водив за ніс і Відень і Потсдам і Версаль через проноз у різних канцеляріях, гребуючи честю і сумлінням, продавав усім усе, що йому траплялось. І плани фортець, і секрети королівських спалень, і фальшиві дукати, і таємниці чорної магії; змови й інтриги проти міністрів чи полководців. Але нарешті хтось вирішив покласти край цій кертиччиній роботі. Це було братерство людей, по свойому визначних і могутніх, таємниче, і мало кому відоме, якого впливи сягають понад голови імператорів і королів, а навіть князів церкви. Ви напевно ніколи, не чули про такий Орден Мідяної Змії, родовід якого начебто виводиться з давніх сторіччів. Деколи дія цього Ордену корисна, якщо він у дусі нашого освіченого сторіччя, але здебільшого взорується на вченні сеньйора Маккіавеллі, яке ніде правди діти, наш Олівер Кромвель вважав у політиці єдино правильним і мудрим. Але справа не в тому. Ви ж знаєте, що сталося зі мною в Штутгарті, а саме — помилка в особистості. В Штутгарті люди із Ордену замість Доманського схопили мене. А я на це свідомо йшов, бо хотів до решти виявити, хто серед нас веде подвійну гру. Коли ж це вияснилося, Орден втратив інтерес до мене, як до людини зовсім незначної, але відпустити мене на волю не схотів та на всякий випадок передав у Відень, таємному кабінетові до справ державної ваги Венцеля Кауніца. Скованого, у кареті правили мене спішно до Відня, а там не домігшись від мене ніякого признання, цісарські яриги вирішили запроторити мене так, як вони звичайно роблять з людьми, підозрілими, здебільшого в нічому невинними у Шпільберг, біля Оломоуца. Чи чували ви про таку хурдигу? Та перед нею Бастілія чи Гогенасперг ніщо! На Шпільбергу, прикований до муру за руки, ноги та за горлянку, я до свого скону, не побачив би світа божого. То ж я вирішив так, чи інакше, скінчити з тією веремією і десь біля Пресбургу, коли вже везли мене як секретного державного злочинця до Шпільбергу, я, приголомшивши двох жандармів, просто з мосту шугнув у Дунай,...Ось так я й вижив, кавалере, бо що має висіти, те не втоне, як кажуть. Я переплив Дунай і подався якнайдалі, замітаючи слід: на Знайм, Прагу, Дрезден, Берлін, а звідти до Гамбургу... Подорожував я, якщо не пішки, то на шкапі, то на селянському возі під соломою, навіть раз провезено мене схованого у пивній бочці з празької броварні, через кордон до Пруссії. У Гамбурзі я найнявся на англійський бриг, що йшов до Ліссабону і скоштував по дорозі чимало канчуків та "котячих хвостів" на свойому хребті, бо капітан був собацюга, якого я й ворогові не бажав би. В Португалії я був погоничем мулів, камінярем, рибалкою, поки не перебрався в Іспанію, де став мірошником, пильнував биків для корріди, та й ким хочете. З одчаю, хотів було пристати до залоги корабля, що йшов до Америки, коли ж ненароком зустрів знайомого з Лондону, багатія-гульвісу, що волочиться по світі для власної приємності, який мені сказав, що мій добрячий дядько, також Уортлей, а до того й лорд і пер Англії, що колись відцурався від моєї покійної матері-поетеси та й від мене за нашу начебто надто вільну думку, преставився.