О дев’ятій годині ранку прийшла нарешті прислужниця. Несимпатична, нахабна баба, якої ніколи не міг терпіти і завжди дивувався Галі, що тримає її коло себе.
Тепер з її півусмішки догадався відразу, що вона вже сторожихою поінформована як слід. Посміхаючись зухвало, запитала, чи вже снідав. Пануючи ще над собою, відчинив двері, випхав бабу за них, кинувши, що по гроші нехай прийде до сторожихи. Сторожиха, послужниця, коминяр, інкасент від електрики, кур’єр від товариства — всі вони згодом дивитимуться на нього з нещирим співчуттям, напоєні злорадістю, що навіть такому панові, як він, щось подібне трапилось…
Озлоблений на Галю, на весь світ і на себе, спакував свої речі і поїхав до товариша в село. Відшукав знову клаптик землі, що, як той у пам’ятне надвечір’я, пах рум’янком, зустрів захід сонця і росу, але того благословенного спокою, що сплинув був тоді на нього, не зазнав уже. Вчувався йому голос Галі, що взивала його до себе. Вірив їй, що боліє, але він не винен цьому. Побувши ледве кілька днів, повернувся додому, бо здавалося йому, що там чекає його лист від дружини. Не було ніякого листа. Пані Міллерова додала ще, що й по ключ за весь той час не приходив ніхто.
О, до смерті не забуде першої ночі після свого повернення з села! Ошалілий від якогось гарячкового очікування, ходив усю ніч від вікна до вікна, бо здавалося йому, що саме тої ночі вона дасть звістку від себе. Потім пішло все багато простіше. Змінив мешкання. Так, від цього почалось — і добре. Бо скоро після того прийшла картка від адвоката, що писав до доктора Забейка від імені його клієнтки, пані Галини Забейкової.
Зустрівся перший раз з нею аж у суді. Пригадує собі, як сьогодні: мала вигляд у своїм темно-голубім костюмі такий елегантний, що звертала на себе загальну увагу. Признав у ній тоді небуденну рідку красу, але відчув водночас, що жінка та була для нього зовсім чужа. Коли й як це сталося? Не міг би проаналізувати цього завмирання почуттів. Можливо, що почалось воно того ранку, як прислужниця спитала його з глумом, чи снідав уже; можливо, що це довершилося в ту ніч, як ходив по кімнаті, прислухаючись і вичікуючи. Чи почував себе винним? — питались його. Анітрохи. Чи бажає помиритися з дружиною? Ні. Чи приписує якусь вину дружині? Ні. Хоче лише спокою. І так прийшла ще одна смерть у житті. Одного дня похоронив дружину й двох дітей, яких так ніжно й сердечно любив. Чи довго переболював? Є рани, яких ніколи не можна безслідно вигоїти. Як сказав один поет: "Рука відтята не болить, але бракує її".
І стільки років жив, наче в летаргії, аж раптом цей дітвак дивно й боляче пробудив його.
І несподівано для себе самого запитав дівчину коло себе:
— Ви не маєте нікого, хто б побув з вами в цей прекрасний вечір?
В його голосі прозвучала якась батьківська нотка. Ще тепле, але порожнє місце в серці по Марті, якесь глухе почуття кривди (хоч сам не вважав його за слушне), що він зазнав з рук тої дорогої людини, шукали заспокоєння для себе.
— Ви теж не маєте нікого… — відповіла сміливо і, як йому здалося, злісно.
Забейко пильно глянув на неї. Полотняна, доброго фасону сукенка. Солідний, сап’яновий поясок, що, певно, більше коштує, ніж уся сукенка. З правої кишені сукенки визирав цікаво ріжок безпретензійної, але доброго ґатунку хустинки. Цікаво. Так мало жінок могло збагнути тайну, в чому суть справжньої елегантності, а ця мала, здається, на добрій дорозі… Усміхнувся сам до своїх думок.
— Це правда, — сказав, — я теж самітний…
Щойно вимовив ці слова, відчув їх глибокий, сумний зміст, і обставина ця наче наблизила його до незнайомої. Враз забаглося щось ближче дізнатись від неї. Хто її батьки? Яке їх місце в цьому людському мурашнику? Хто її любить і чийого серця прагне вона?
— Знаєте що, — посилкувався доктор на непримушений тон, — ви самітна, і я самітний… Проведім цей вечір удвох, і, може, не буде нам так сумно. Я повинен вам сказати, що ви, — він завагався, чи сказати правду, — нагадуєте мені одну з моїх дочок.
— А ваші дочки не з вами?
Забейко вловив якусь збудженість у голосі дівчини, яка, правду сказати, насторожила його.
— Залишім цю тему, — зітхнув, не радий цьому дивному знайомству.
Почував, що висловлює думки не так, як треба. І чого це так важко висловити таке просте бажання: хоче мати когось живого в цей вечір коло себе! Точніше, хоче, щоб це була істота жіночого роду. Досить безрадісна і досить самітна. Пробі! Чи йому тільки здається, чи насправді? Марта в цей вечір відійшла від нього раз назавжди!
Дівчина встала.
Забейко теж підвівся. Свідомість, що незнайома нагадує йому одну з його дочок, прилипла до нього, як струп. Його потягло дізнатись щось більше про цю свою знайому.
А дівчатко, перекладаючи чимсь напхану шкіряну торбу з руки в руку, випалило просто з мосту:
— А я хочу подивитись, як ви живете…
Забейко аж закам’янів від несподіванки. Чи не напитав він собі біди з цим бездомним створінням? Щораз більше набирав переконання в тому, що мала з якихось причин втратила дах над головою і тепер шукає собі притулиська на ніч.
І може, саме тому, що нагадувала йому його дитину, не міг її залишити одну на вулиці.
Посилкувавшись на галантний тон, відповів роблено веселим голосом:
— Що ж, якщо вам так подобається, то будь ласка!
Дівчатко без захоплення зібрало свої манатки з лавки.
Ішли не поспішаючи, якийсь час без слів.
"Поки що дуже глупа ситуація, — міркував Забейко, — а там побачимо… Наразі по-дурному почуваю себе…"
— Ви жонаті?
В запитанні цім не було ні цікавості, ні зухвалості. Глипнув на неї і здивувався. Її очі, широко розкриті і нетерпеливі, напружено чекали на відповідь, наче від неї мало бозна-що залежати в її житті.
— Немає в мене жінки… — відповів уникливо.
— А та дама… — наскочила вона зі злістю, якої не міг собі ніяк пояснити, — а та дама… хто то була?
— Моя втіха, — навмисне дібрав таке слово. Дівчатко відразу принишкло. Здавалося, що навіть портфель в її руці нагло затяжів. Попросив у неї портфель. Без слова подала.
— Ви далеко мешкаєте? — спитала і позіхнула на весь рот.
"Кепська комедіантка", — подумав і вже не був радий цій пригоді, але залишити її серед дороги, за деякими ознаками в чужім для неї місці, під ніч — не мав серця. Хоч, правду сказати, вести у свій дім це заблукане людське створіння, від якого він, власне, нічого не потребував, не сподівався, теж не було рації.
Якби Марта не покинула його сьогодні так передчасно — не дійшло б до цієї, тепер добре бачить, дурної ситуації. Марта! Явилась йому зелена смужка її плечей (дивно, але у своїх видіннях не міг інакше уявити собі тої дівчини, як у зеленому светрі, який, до речі, вже давно перестала одягати) над верстатом в її майстерні, і нова хвиля спізненого жалю хлюпнула на його серце.
Мала йшла попліч мовчазна і сонна. Сонність чи перевтома в незнайомої минула, як побачила його мешкання. Фігурки з воску, якими Марта буквально обліпила його світлицю, ввели дівча у захват, який перейшов усякі сподівання.
— Ой Боженьку, — щебетала без віддиху, — ще є на світі пальці, що виробляють такі речі… І що собі така людина мусить уявляти при тім? Ніхто, правда, що ніхто, — спитала по-дитячому, — не в силі збагнути світів, в яких блукають думки артиста?.. Мені все здається, що це один широкий, білий шлях, а від нього наліво і направо, наліво і направо… безліч крутих доріжок, а кожна тебе манить до себе, а кожна… Але я дурниці говорю! — засоромилась і, щоб приховатись, засміялась.
Забейко відповів поважно:
— Чого? Мені саме здається, що у вас є мистецький нерв, а може, навіть талант в якімсь напрямі. Як ви думаєте?
Замість відповіді спитала діловито:
— Навіщо вам самому аж п’ять кімнат?
Забавило його це нетактовне запитання, але відповів:
— Бачите, мені треба було жити близько суду, а в той час не було меншого відповідного для мене мешкання, і я мимоволі мав пристати на це, п’ятикімнатне… В одній кімнаті канцелярія, в одній приймальна, а три кімнати займає моє… приватне життя, — посміхнувся гірко.
Вона сіла на тапчан, згодом підтягла під себе ноги.
— У вас такі тапчани, мені подобаються… вузькі і так розміщені… — нарисувала пальцем друковане латинське "L". — Вони такі декоративні, що аж шкода спати на них.
Вона знову позіхнула.
— Ви стомлені?
— Так… дуже мало спала минулої ночі… Яка гарна ця подушка! Який це взір?
— Яворівщина, здається… Знаєте що, — спало йому раптом на думку, — ви скиньте черевики і полежіть трохи, а я за той час піду на кухню, може, там щось знайду на вечерю. Моя служниця прийде аж завтра о сьомій…
— О, це дуже добре, — зраділа Мотря. Їй тепер насправді перш за все хотілось їсти і спати.
Вже з головою на яворівській подушці бачить ще, як — ну як же ж це сказати? — вже не він і ще не тато навшпиньках виходить з кімнати, поволі відчиняє двері, хвилинку вичікує, а потім поволі-поволі, зовсім беззвучно причиняє їх.
Дурні сльози — якби насилу хотіла стримати, мусила б хіба з себе зойк видати, заливають очі по береги.
"Боженьку, — міркує вкрай розжалоблена, — може, не раз виходив він навшпиньках з кімнати, де я спала… тільки тоді було це для всіх таке звичайне…"
Повіки самі зліпаються, і надмір сльозової води між ними випливає назовні і затримується у вигляді двох прозорих кульок у кутках очей.
Ще не спить. Має навіть свідомість цього. Свідома того, що за шибами темніє, і має дивний острах десь під шкірою, щоб тепер не ввійшов хтось у кімнату, де дрімає, і не засвітив світла. Та цей стан свідомісті не є ніякою перешкодою в тому, що фігурки на бюрку, на шафі, на стінах починають поволі рухатись і міняти свої місця. З’являються нові. Вони вискакують з щілини, що утворилась у стелі, саме над її головою. Кумедні фігурки, які чомусь не смішать і не лякають, ходять у повітрі, потім перетворюються на чиїсь давно забуті лиця, давно завмерлі голоси і такими стають перед нею. Укладаються в безконечно довгий дворяд і кланяються, як при кадрилі… "Вітають мою появу в цім домі", — міркує вона і чує дивну прикрість від того, що не дано їй порозумітися з ними. Одні відходять, інші щілиною, що тепер перетворилась в білий ріг, напливають зі стелі на їх місце… Що це? Як же ж могла досі не помітити цього? Співають.