В наших місцях керівництво добиралося з такимп, сказати б, уніфікованими, або одпоманітнпми, найменнями. Монге, для солідності, може, для зручності, а може, й випадково. Але не для сміху, товариші, бо який тут сміх, коли довкола стільки серйозних справ!
Відповідно до рівня своїх співрозмовників, товариш Жмак демонстрував і безмежну гаму телефонного слухання. В цій справі був він невтомно-вппахідливий, так ніби закінчив спеціальні курси по вмінню слухати телефон. Збоку це мало такий вигляд:
— Ну, слухаю!
— Так, слухаю...
— Так, так, слухаю...
— Слухаю вас...
— Слухаю вас уважно...
— Слухаю вас дуже уважно...
— Слухаю вас надзвичайно уважно...
— Слух...
— Сл...
— С...
Л тоді вже просто — ах! І засьорбуе товариш Жмак повні свої груди повітря, і завмирає, а проводи гудуть, а простір гримить, і слова летять, піби чайки в пісні Дмитра Гпатюка,— яка радість і яке блаженство!
Тут ще треба кілька слів для опису 'товариша Жмака, аби ви часом не переплутали його з кимось, аби впізнали, щойпо зустрінете. У товариша Жмака здоровенна голова (щоб тримати в пій усі вказівки), лице просторе, так що па ньому вільно малюється і палеяша догідливість (для всього, що вище), і грози та завірюхи (для всього, що нижче). Тулуб у товариша Жмака досить щільно і доцільно обкладений м'язами для того, щоб у потрібну мить нахилятися (або схилятися) в потрібному напрямку. Коли людина схпляється-нахилясться, то мимоволі (за законами земного тяжіння чи там якоїсь еволюції) доводиться відставляти одну частину тіла для противаги. Не станемо приховувати: товариш Жмак для противаги мав що відставляти. Одним словом, чоловік солідний і голосом, і статурою, вже не кажучи про становище і авторитет.
Переговоривши по всіх належних телефонах, товариш Жмак повернувся до залу засідань сесії, зайняв своє місце в президії, став слухати і вжахнувся. Поки він був відсутній, тут не тільки пе подумали зняти питання як непідготовлене, а добалакалися до ручки! Зінька Федорівна гнула потихеньку до того, щоб задовольнити прохання Зновобрать. Хоч вона й голова колгоспу, сила й авторитет, але однаково ж Ялінка, а жінки некеровані й анархічні, тут товариш Жмак мав тверде переконання, і не можпа висувати їх на керівні посади. Утворилася за цей час і група прихильників Зновобрать па чолі з заслуя"еним виконавцем Веселоярівської сільради дядьком Обеліском. їхній девіз був: не відпускати Зновобрать [ні за які гроші! До цієї групи належали, крім Обеліска, Радень-|кий і Солоденький, Благородний і Первородпий, Таксобі й Нітуди-(нісіоди. Платформа цієї групи була б дуже до смаку товаришеві Жмаку, але поки він розбалакував по телефону, дядько Зновобрать зумів перекопати своїх пайзапекліших прихильників, і тепер навіть Обеліск пропонував задовольнити його прохання, але висунув пропозицію, від якої Жмак увесь похолов:
— Обрать нашого заслуженого товариша і соратника почесним головою нашої сільської Ради!
Товариш Жмак, як уже сказано, весь похолов, але тут же весь і стрепенувся, підскочив і вгатив кулацюрою (мп забули зазначити, Що кулаки в нього були кілограмів по десять кожен) по столу:
— Не пол-ложено!
— Не положено, а ми положимо,— спокійно сказав Обеліск.— А коли паш улюблений товариш піде від пас на вічний спочинок, то водрузимо йому перед сільрадою обеліск. І напишемо все, що треба.
— Почесний голова не положений для сільради! — вперто повторив товариш Жмак.— Прошу цього питання не порушувати.
— Та й не треба порушувати,— попросив слова Зновобрать.— Хіба я вимагав того почесного чи там якого? Коли треба, то обіцяю передавати свій досвід новому голові, поради там, ну, як кажеться-говориться, все, що треба.
Обеліск вмить ухопився за ці слова.
—— Радником! — загукав він.— Призначити Свиридона Карповича радником сільської Ради і опреділпть кабінет з телефоном і все таке інше!
— Радника для сільради теж не положено,— вже спокійно пояснив Обеліскові (яке наївняччя, яке провінційно-глибинне наїв-няччя!) товариш Жмак.— Існує штатний розпис, все затверджено, в порядок. Коли ж ви хочете провести товариша Зновобрать з належною пошаною, то можете висловити йому подяку, записати її, вручити урочисто.
— Та нащо писати? — махнув рукою Зновобрать.— Що ж мені — для зберігання тої подяки нову хату поставити, абощо! А коли справді люди хочуть, щоб я радником, то без усяких штатів і зарплат (бо пенсію ж заробив персональну в держави вже давно)', на громадських засадах,— чого б же й не згодитися?
Від громадських засад товаришеві Жмаку заціпило. Нічим крить. Треба було переходити в інший стан. Вже не твердокамінного представника, а м'якої воскової фігури.
— На громадських засадах — це можна,— згідливо мовив товариш Жмак,— але, товариші, я ще раз хочу вам нагадати про непідготовленість цього питання. Припустимо, що ми сьогодні увільняємо Свиридона Карповича від обов'язків... Але ж у пас немає кандидатури на цей пост!
— У вас немає, а в мене є,— сказав Зновобрать.
— Як то? Без погодження?
— А яке тут погодження, коли всі ми знаємо цього товариша!
Тут стривожилася навіть Зінька Федорівна, яка про зняття думати думала, а про наступника Зновобрать якось забула. Ну, а зал закипів, розклекотався і розгойдався:
— А хто ж?
— Хто?
— Кого маєте на увазі?
— Хто може?
— Кого обирати?
— Голосувати за кого?
— Де знайшли?
— І як?
— А коли?
— Та де ж нам шукати? — розвів руками Зновобрать.— Тут і шукати не треба. Гриша Левенець, обраний нами сьогодні головою сесії, головує як? Як треба?
— Як треба! — эагукали депутати.
— А коли як треба, то чого ж нам ще треба? Пропоную обрати головою нашої сільської Ради товариша Левенця. Кажеться-говориться, пропоную замість себе. Маю я таке право?
— Маєте! — залунало в залі.
— Повне право!
— А чого ж!
— Ще й як!
Але тут Зінька Федорівна подала свій авторитетний голос:
— Левенець — наш найкращий механізатор. Товариш Жмак миттю підпрігся й собі:
— Ми не дозволимо розпорошувати механізаторські кадри!
! Рішучим тоном він хотів надолужити безповоротно втрачене. І Випустив ініціативу з рук. Не в тому напрямку пішла сесія, ой не в тому! Перепаде йому, ой перепаде! Треба рятувати становище, поки не пізно.
— Не дозволимо розпорошувати! — повторив він категорично.
Але демократія авторитетів часом пе визнає, а тільки й норовить, як би їх зіпхнути. Розумних доказів слухати не хоче, бо чув тільки власний голос. Вмовлянпя зневажає. Наказам не скоряється. Погрози відкидає. Заборони ламає.
А ще ж є вищий ступінь демократії: справжнє і послідовне народовладдя. Для нього найперше — гостре відчуття справедливості і якнайвища доцільність у судженнях і діях.
Зінька Федорівна і товариш Жмак, самі того не бажаючи, замахнулися на головні основи народовладдя.
— Як то — не дозволите? — захвилювалася сесія.
— Що це таке?
— І чому механізатора не можна обирати?
— Що я", механізатор пе чоловік? і — І його пе можпа головою!
— Та я он знаю заступника міністра, який колись був трактористом!
— А отой письменник, що до нас їздить,— він теж трактористом був!
— Та ні, він далі причіплювача не пішов.
— Зате потім бухгалтером колгоспу був.
— Не плутай грішне з праведним: бухгалтером кожен дурень зможе!
Колгоспний бухгалтер, який теж був на сесії, не втримався:
— Прийдеш до мене меду виписувати — я тобі випишу за дурня! — гукнув він.
Загримів сміх, а сміх, як відомо, очищає або, як казали стародавні греки, викликає катарсис. Щоправда, катарсис греки частіше викликали всілякими трагедійними діями, не зупиняючись навіть перед бузувірствами, на які великими мастаками були їхні боги і герої міфів. Але про богів і про міфи ми ще поговоримо при нагоді, а тим часом треба закінчити з урядовою кризою у Весело-ярську.
вигадавши найстрашніше знаряддя для страти людей, дав йому своє ім'я — гільйотина. А от чоловік, який уперше застосував у пясьмі три крапки, цей універсальний знак замовчування, ухиляння від істини, цю найхитрішу на світі формулу на здогад буряків, щоб дали капусти,— цей справді геніальний чоловік благородно вирішив лишитися безіменним. Ми могли б справедливо вигукнути: яка несправедливість історії!)
Одне слово, товариш Петро Петрович виявив довір'я до Жма-ка. Пояснювати це можна всіляко. Може, сподіваннями на обіцяний почин, з яким область прогримить і прославиться (а хто б же був проти!). А може, тою загадковою хворобою, що зветься дифузний склероз, який проникав не тільки в тебе, у всі твої клітини, а й до сусіда, коли він до тебе тулиться, не так фізично, як символічно.
Між Жмаком і товаришем Петром Петровичем катастрофічно зближення відбулося само не фізично, а символічно. Як-то кажуть: біля дурня і сам дурієш. Петро Петрович став на захист Жмака, і того послали представником до Веселоярська.
Не наше діло встручатися в механіку взаємин Бориса Борисовича і Петра Петровича. Хто там кого під'їдає, хто кому підкладає оту сільськогосподарську тварину, з якої роблять смачні ковбаси, хто там копає, а хто підкопується. У нас — Жмак. А в того — обітниця. Запевнення. Юс юрандум, як казали у давнину. Себто: клятва.
Як Цезар, він прибув до Веселоярська, прийшов, побачив, став метикувати. Ясна річ, перед цим добряче закусив.
Отож, добряче закусивши і запивши все... кухлярою сметаЁи, товариш Жмак став рватися до почину.
Тут ми потихеньку починаємо занурюватися в стихію новітньої міфикології, а це вже потребує окремого пояснепня. Всім відомо, що греки (та й інші народи) вигадали колись чимало барвистих міфів, простіше кажучи, розкішних побрехеньок, про пригоди богів, героїв і всіляких казкових істот. Як виникли міфи? Можна припустити, що поштовхом до того чп того міфа була справжня подія, а вже згодом кожен, хто про неї розповідав, щосили намагався виказати грайливість свого розуму і невтримність уяви,— ось так і понамотували на ті справжні події цілі клубки вигадок і безглуздь, а ми тепер маємо все це розмотувати! Як сказав поет: скільки того дива впало на прядива!
Почин, коли він помагав людям працювати й творити, полегшує життя і діяння,— це велика і прекрасна сила. Та коли до починів починають присмоктуватися ті, хто дбав тільки про власну славу і блага для себе, тоді відбувається те саме, що в стародавніх греків, тобто живе життя підмінюється мертвонародженою вигадкою.