Йдіть працюйте...
Подивитися, як зустріне Безтурботного підступна опозиція, Гриша пе зміг, бо до кабінету ввійшла... Дашунька.
— Ти? — здивувався Гриша.
— Я. А що — пе можна?
— Та чого там? Тільки ж, я думаю, ти на фермах...
— А я па пастівпик їду, по дорозі й забігла. Побачити, як ти тут... Ти що — курив? Повно диму.
— оакурпта тут...
— Л цс що в попільничці? Попіл? Щось палив?
— Доведуть так, що іі сам згорпш.
— Вач, як я вчасно! Не треба було згоджуватися! А вже коли обрали, то впкорпсіай хоч вільний час...
— Який час, де ти його тут знайшла!
— Знайдеш! Зумісш знайти. Це ж не комбайн, що повинен Косити вдень і вночі. Отож, поки маєш1 час, вступай иа заочний, Кінчай інститут і втікай звідси, поки цілий! Чуєш? Иу, я побігла, ро машина жде! Та повідчиняй вікна — дихати нічим!
Дашуньку змінив директор школи, той самий, що на похороні старого Щуся вишкріб з якихось давніх історій звідомлення про те, що в козаків колись був полковник на прізвище Самусь. Відтоді на директора всселоярівці дивилися як па чоловіка педореч-ного, сьогоднішні його відвідини були й геть недоречні. Він по встиг і ирпвітатпся як слід з новим головою сільради — і вже в наступ:
— Товаришу Левенець, кого ви мені привезли?
— А кого я вам привіз?
— Ну, цього Пшоня. Де вп його взяли?
— Хіба я його десь брав? Віп сам узявся.
— На мою голову! Це ж ие людпиа, а якесь стихійне лихо!
— Може, пе тількп па вашу, а й па мою голову? А де взявся — це справа райнаросвіти. Вона підбирає кадри.
— Кадри! — застогнав директор.— Пшопь цілий ранок мучить мене якоюсь довідкою на свиню! Ну, скажіть мені: яке відношення може мати директор школи до чиєїсь там свині?
— А я, по-вашому, повинен мати?
— У вас об'єднуюча влада.
— Щодо влади, то тут ще треба розібратися,— спокійно зауважив Гриша.— У мене якось не було часу, щоб помітити, чи маю якусь владу, чи ні. Наді мною — так. Наді мною владу мають усі, і безмежну, а я... Що ж до Пшоня, то розберемося. Хтось же його сюди прислав? Не впав же він з неба?
— Коли б справді впав з пеба, ним би хоч паука зацікавилася,— гірко усміхнувся директор,— а так що?
— А так доведеться нам,— заспокоїв його Гриша, може, вперше за сьогодні відчуваючи у повній мірі відповідальність свого становища.
Так заспокоївши директора і провівши його до сходів, Гриша зазирпув до кімнати, відведеної для Зновобрать, і побачив там свого птаповного попередника, який тупцяв біля вікпа, про щось на мигах перемовляючись чи то з Обеліском, який стояв тут-таки, а чп то з отою оиогшцісю між клумбами. Про опозицію Грнші стрельнуло в голову, коли зауважив босі Обеліскові погн. Досі якось па це не звертав уваги, а тепер само звернулося. Таки ж службова особа, в державному приміщенні, а така, сказати б, непоштивість. Л може, цс па знак солідарності з босою опозицією?
— Бачили отам між клумба мп? — спитав Грпша.— Я на них зранку дивлюся. Підсилають до мене то того, то того. Хочуть винести з рівноваги. Що цс, Свиридоне Карповичу,—опозиція, чи як?
— Опозиції, кажеться-говорпться, у Веселоярську нема,— спокійно пояснив Зновобрать,— у пас едність.
— Гаразд, я не проти єдності, але ж дихати не дають. Оглушили скаргами і дріб'язком.
— А то, кажеться-говорпться, може, народний контроль. Перевіряють, як справляєшся.
— Чи не забагато перевіряльників па один день? А тут ще Крикливець. Вимагає якісь зведення. Хіба сільрада зведення повинна даватп? Я думав — тільки колгосп.
— Спитай Ганну Панасівну, вона все знає. Я вже год з десять нічого в район не писав. Тп спитай Ганну Панасівну, спитай. Бо вона, кажеться-говорпться, переживає. Женщина.
Ганна Панасівна одразу й принесла Грпші цілий оберемок паперів, але пе дала в пих заглибитися, повідомивши:
— Там до вас лімітрофи.
— Хто-хто?
— Це я вичитала колись таке слово в одного письменника. Означає: проміжні маленькі держави між великими. То я так називаю тих людей, що ніби проміжні між містом і селом. Ні тобі, господи, ні тобі, боже.
— Тобто: пі богові свічка, пі чортові кочерга? — уточнив Гриша, а сам подумав: невже опозиція організувала проти нього'ще й цих лімітрофів? Але вже й цікавість пойняла його: що воно за люди і чого їм треба? — То кличте, хай заходять,— попросив Ганну Панасівну.
Лімітрофів було шість чи сім, точно перелічити Гриша не зміг, бо дуже рябіло в очах, до того ж вопи безперервно пересувалися по кабінету, налітали на Григау, обмацували оті снопи попід стіною, але тут новий голова делікатно, та вперто відтручував їх, закликаючи вгамуватися і викладати суть справи, яка їх сюди привела.
Лімітрофи булп нівроку собі чолов'яги, віку середнього, вгодованості впще середньої, одягнені всі однаково: захисного кольору куртки з безліччю кишень, застібок, ґудзиків і гапликів, такі самі штани, гумові чоботи для бродіння, кепки з довжелезними сонцезахисними козирками; у кожного рюкзак і всіляке причандалля, дорогі спінінги в ще дорожчих чохлах, на поясах поягі, сокирки, лопатки. Споряджені— хоч і Еверест штурмувати!
— То що у вас, товариші? — спитав Гриша, ледве втримавшись од того, щоб не назвати їх лімітрофами.
— Безобразіє! — закричали лімітрофи.
— Показове село, а що тут діється!
— Ошу капці!
— І Іроіідпсвіти!
— Беззаконня!
— Мп цього так по облишимо!
— Знайдемо на вас управу!
— Так,— підсумував Гриша.— Все прекрасно, дорогі товариші, ¡ii мепс бачите вперше, я так само вперше маю приємність і честь •пчппі ü слухатп вас. Але чи не можна б зрозумілішс?
Аж тоді лімітрофи трохп вгамувалися, паперед виступив пай-Іи'одоваиіший і поважно мовив:
— У вас тут збудовано став.
— Точпо,— підтвердив Гриша.
— У всіх газетах розписали його незвичайну форму, площу цзеркала, сподівані, прибутки від риборозведення, від коропів, товстолобиків, амурів і навіть бестера.
— Розписали,— згодився Гриша.
— Ми покинули свої справи, а всі ми займаємося дуже відповідальними справами і приїхали сюди.
— Ага, приїхали.
— Щоб перевірити й переконатися.
— Припустимо,— сказав Гриша.
— Ви що — сумніваєтесь?
— Та пі, я намагаюся вникнути в суть.
— Яка суть? — знов безладно закричали лімітрофи.— Яка суть, коли тут суцільне ошуканство.
— Прошу точніше,— нагадав Гриша.
— Точпіше,— знов узяв слово уповноважений лімітрофів,— точніше ось. Перед ставком хтось поставив шлагбаум, і ми не змогли проїхати машинами...
— Пішки можпа,— підказав Грпіпа.
— А пішкп — пас примусили купувати квитки па право ловіп-ня риби в ставку. Три карбованці квиток.
— Мабуть, так вирішило правліппя колгоспу, ставок їхній,— зауважив Грпша.
— А риба де? — закричали лімітрофи.— Тиждень ловимо, щодня платимо по три карбованці — і хоч би тобі риб'яче око!
— За рибу я пе відповідаю,— поясппв Гриша.— Що ж мені — порипатп в ставок і пачіпляти вам на гачки коропів?
— Справа в тому,— утамувавши своїх, повідомив старший лі-імітроф,— що риби там немає ніякої. Не запускали ще й мальків. Ми були в конторі колгоспу, там нічого не знають. Вп, як представник влади, відповідаєте за те, що у вас діється. Знайдіть того чоловіка і...
Але шукати нікого не довелося, бо відчинилися двері, і власпою персоною став па порозі Рекордя у новісінькому джинсовому ко-істюмі, покручуючи довкола пальця ключики від батькового "Москвича".
Ось віп! Ось! — кинулися до нього лімітрофи з намірами
далеко не ангельськими, але Рекорди відмахнувся від них, мов од мух, і через їхні козирки спитав Гришу:
— Що треба тут оцим дармоїдам?
— Це тп їм продавав квитки на вудіння? — сіггтав Грипіа.
— Не квитки, а ліцензії.
— Так у ставку ж ще риби немає.
— А яке меиі діло? Я уповноважений добровільного товариства мисливців і рибалок. У мене жетон. Маю право па всі водойми місцевого значення реалізувати ліцепзії. А в оцих є якісь документи? Чого вопи в робочий час сидять коло нашого ставка? Виклич міліцію, хай їх пошерстить!
— Та воно й справді,— сказав Гриша.— Товариші, прошу пред'явити...
"Товариші" позадкували до дверей.
— Дружніше, друлїнігае,— підбадьорив їх Гриша,— та не до дверей, а сюди, до мене. Чи, може, ви й теє?.. Може, ви справді лімітрофи?
— Лімітрофи? — крикнув хтось з рибалок.— Що це таке? Це образа! Ми!..
— А хто ж ви такі? — засміявся їм услід Гриша, а Рекордистові порадпв: — Зникни і більше не потрапляй мені на очі.
— У мене жетон!
— Щезай разом із жетоном і з дружком своїм Безтурботним! Я ще в райоп подзвоню!
— Подумаєш, начальство! — пробурмотів Рекордя, крутячи ключиками вже не від себе, а до себе.
Ганна Панасівна принесла ще купу паперів — і Гриші вже було не до Рекорді.
Він заглибився в різні папери і тільки тепер схаменувся нарешті: що ж це з ним і як, і чому? Сон чи сміх, сміх чи сон, і чиє це на нього наслання?
Папери вжахнули його кількістю, розмірами, загрозливістю, загадковістю, а найбільше непотрібністю. Білі й сині, червоні й рябенькі, вузенькі й широкі, як стіл, тонкі до прозорості й цупкі, як палітурки, розлініє ні й розмальовані, з розділами й параграфами, з пунктами й підпунктами, з правилами й винятками, негайні і тривалої дії, одноденні й розраховані па перспективу; папери з вимаганнями і домаганнями, нагадуваннями і попередженнями, запитами і закликами, просьбами і грозьбами. І все це сипалося на голови мізерного апарату (голова й секретар!) сільської Ради від оргапізацій домінуючих і контролюючих, регулюючих і координуючих, першорядних і підрядних, консультативних і декларативних, престижних і дивовижних, але жодного паперу від керівних організацій!
Смішне й страшне! Гриша хотів підбігти до вікна, щоб ухопити в груди свіжого повітря, та вчасно згадав про босу опозицію. Невже й досі сидять?
— А немає тут, Ганно Панасівно, такого паперу, па який бп вп не підготували відповідь?— звернувся він до секретарки.
— Та ви що, Григорію Васильовичу 1 — злякалася Ганна Панасівна.— Хіба таке можливе?
— То пемає? Шкода. А то б ми відповіли... Ну, гаразд. А котушка ниток десятого номера у вас зиаіідоться?
— Можна виконавця в сільмаг послати.
— То попросіть — хап купить. Ось гроші. Брав для обіду, та, бач, обідати мені сьогодні не дали...
— Треба робіни перерву,— порадила Гаппа Панасівна, і — Забув.
! — Завтра я вам нагадаю.
І — Дякую.
І і
Гаппа Панасівна пішла, а до кабінету проник нечутно, мов чума, товариш Іішонь.
— Здасться, я вас не кликав,— сказав Григаа.
— А я сам прийшов.
— Недавпо ж бачилися.
— То було вчора.
— Ви там уже встигли з директором школи вступити в конфлікт?
— Не я, а віп зо мною вступив у конфлікт! Та не на того па-!пав! Я йому не дзвін! Я пікому дзвоном но буду! Я пе дозволю!
— Дзвоном? — Грпша нічого пе розумів.— Яким дзвопом? По-моему, ви морочпте мені голову.
— Ага, морочу? А вп знаєте, хто я такий? Ви думаєте, я Пшонь? |Просто якпйсь негідник перекрутив і обрубав пашо славетно прізвище! Я ие Пшонь, а Шпопька!
— ГОпонька?
— Гоголя в школі проходили?
— Гоголь безсмертний.
— Л раз Гоголь, то й усі його герої безсмертні.
— То ви Івап Федорович? — Грйша павіть підвівся і відійшов подалі від цього містичного чоловіка.— Скільки ж вам років? Сто п'ятдесят, двісті?
— Стільки, скільки є.