Належу до людей привілейованих.
— Але на шосе всі машини залізні. Тому я противник привілеїв на шосе.
Не сказав, що він противник привілеїв взагалі, бо вони псують не тільки людей, а й суспільну мораль. Та досить і того, що сказав.
— Можу вас зрозуміти,— охоче погодився доктор.— Ви звикли дотримуватися букви закону навіть там, де закон треба пристосовувати до вимог життя.
— Пристосовувати — означає порушувати. А я не люблю, коли порушують закони.
— А я належу до тих, хто відкриває нові закони. В моїй лабораторії винаходяться такі матеріали, яких не зміг сотворити сам господь бог. Що ви на це скажете?
— Мені важко судити про те, чого я не знаю,— спокійно мовив Твердохліб.— Ваша наукова діяльність, судячи з ваших слів, спрямована передусім або й винятково на користь, ми ж стоїмо на сторожі ще й добра. На різниці між користю й добром тримається світ людей. Тільки в тваринному світі все грунтується на користі, поняття добра — прерогатива людини.
— Це досить оригінально,— схопився з стільця доктор і хотів побігати по кімнатці, але виявив, що з його довгоногістю тут не розженешся.— Ви так просто зіпхнули всю науку в тваринний світ. Ор-ригінально!
— З мене філософ ніякий,— зітхнув Твердохліб.— Давайте краще перейдемо до вашої справи.
— Я все написав! — усідаючись знову навпроти Твердохліба і пронизуючи його досить неприязним поглядом, вигукнув доктор.— Все написано!
— Все ж потрібні деякі уточнення.
— Наприклад?
— Ваше прізвище — Масляк чи Маслюк?
— Я ж сказав — Масляк.
— Підпис під заявою не дуже розбірливий. Тут схоже на Маслюк.
— Я надто зайнятий чоловік, щоб дбати про розбірливість підпису.
— Повинен вам сказати, що мені особисто ця справа зовсім не подобається,— порушуючи всі закони юридичної етики, втомлено промовив Твердохліб.— В цьому немає ніякої доказовості, і я маю великі сумніви, щоб Ми змогли якісь докази взагалі добути. Признаюся вам, що сам ніколи б не взявся за розслідування цього випадку, але мені звелено це робити, отож я...
— Ви покликали мене, щоб усе це повідомити?
— Просто хотів вас попередити, щоб ви не сподівалися на стопроцентний успіх?
— Я не розумію такої термінології.
Цей чоловік не знав і не чув нічого, крім голосу помсти. Сумління спало в ньому вічним сном, і Твердохлібова спроба розбудити його була просто смішною.
— Гаразд,— зітхнув Твердохліб,— тоді перейдемо до справи.
— Здається, саме для цього я прибув сюди, хоч мій час...
—" Я знаю, який цінний ваш час, але заява теж ваша.
— Ви не помиляєтесь.
— Ви пишете про гроші.
— Так.
— Ви справді... гм... давали гроші?
— Там написано.
— Що це — хабар професорові Костриці?
— Гонорар за додаткові послуги. Як колега колезі. В системі, де я працюю, існує розгалужена шкала премій, у Костриці, на превеликий жаль, нічого такого... Тут був дуже складний випадок. Я просив професора приділити моїй дружині особливу увагу. У нас довго не було дітей. Дружині лікарі взагалі забороняли. Й ось — надія. Вона окрилила нас. Справа, на жаль, ускладнювалася тим, що в мене негативний резус. Знаєте цей резус-фактор? Понад вісімдесят процентів людей мають резус позитивний, тобто їхня кров нічим не відрізняється од мавпячої. Є така індійська мавпочка макака-резус, вона й стала еталоном. Незначний процент людей має резус негативний. Людська кров.
— Я знаю,— кивнув Твердохліб.
— У мене саме така. У вас який резус?
— Не цікавився. Не було потреби. Але, мабуть, мавпячий, бо ніколи не давав хабарів і не маю наміру давати.
— Ор-ригінально! — спробував засміятися доктор.— Резус і хабарі! У вас досить несподіваний хід думок.
— А у вас? Спершу дати Костриці гроші, як колега колезі, а тоді написати на нього до прокуратури. Теж як колега на колегу?
— Але ж моя дружина померла! Ви розумієте, що це таке — вмирає найближча людина!
— Глибоко вас співчуваю. В її смерті винен професор Костриця?
— Я не кажу цього. Був справді дуже тяжкий випадок. Може, безнадійний. Але професор Костриця іноді робить речі неможливі. Мав зробити й тут. Та не зробив. Не зумів. Не вмієш — не обіцяй. Його перехвалили, а я повірив. Дутий авторитет. Я зневажаю таких людей, їх треба ставити на місце. Сам я звик робити своє діло бездоганно. Навіть не на межі людських можливостей, а поза межами. Ви мене розумієте?
— Цілком. Та зрозумійте й мене.
— Я готовий відповідати хоч перед Організацією Об'єднаних Націй! Після того, як померла моя дружина, я готовий на все! Ні надій, ні страхів. Але я звалю цього божка, цього ідола! Первісні народи були передбачливі і робили своїх ідолів з глини, щоб мати змогу розбивати, коли ті не справджували їхніх сподівань. Ми ж захопилися тільки твердими матеріалами: бронза, мармур, граніт. Але хай би цей Костриця був навіть з космічного сплаву, я...
— Гаразд. Повернемося до наших баранів. Давайте належно все оформимо. Маємо дати підписку про те, що вас попереджено про відповідальність за неправдиві факти.
— Тільки ніяких підписок.
— Тоді — ніякої перевірки.
— Побачимо-побачимо. Я все написав у заяві і більше не маю наміру. А ваш обов'язок...
— Але ж формальності.
— Тоді будьте послідовним. Викликайте мене знову офіціальною повісткою, яку згодом теж долучите до справи.
— Я хотів зберегти ваш час і ваше...
— А ви не бережіть. Не бережіть! — Масляк підвівся і подивився на Твердохліба вже відверто вороже.— Виконуйте свій обов'язок так, як його виконую я.
— Дякую за пораду,— і собі підвівся Твердохліб.— До побачення.
— До зустрічі.
Не подобалася йому ця історія, ой не подобалася!
Викликати професора Кострицю до прокуратури він не мав ні підстав, ні охоти. З неймовірними труднощами вдалося вловити професора по телефону. Вдень і вночі на дзвінки додому, на кафедру й у клініку відповідь бута стандартною:
— Професор на пологах!
Костриця гудів Твердохлібові над вухом, як великий і ситий жук, заспокійливо і самозакохано.
— Чи мав би я час зустрітися з таким шановним товаришем? — гудів Костриця.— А де його взяти, отого добра, спитати вас? Яка інстанція збільшить мій бюджет часу? На мені клініка, на мені кафедра в інституті, на мені консультації по всьому Києву і по всій республіці, на мені всі найскладніші і найбезнадійніші випадки, і все криком кричить — дай йому живцем професора Кострицю! Вже мої старі очі надивилися та надивилися на горе й радощі цього світу, а треба дивитися далі, хоч ти з шапки вбийся!
— Ви б не заперечували, щоб я побував у вашій клініці? — обережно поспитав Твердохліб, прориваючись крізь професорове гудіння.
— Не знаю, чи пустять! — вдоволено зареготав Костриця.— У мене там жінки узурпували владу, стережуть клініку, як ракетну базу, а то й пильніше, бо в нас же не ракети вилітають, а нові люди! Втім, спробуйте. Я не проти. А там, може, і я коли-небудь з вами перемовлюсь. Поскаржусь абощо. Помагати прямосуддю наш обов'язок. Тільки де воно прямо, а де криво — хто ж то знає?
Він так і сказав: "прямосуддю". Обмовився чи навпаки? От би такого професора та на Нечиталюка. Та вже закрутилося так, а не інакше, і треба розплутувати самому.
З тої телефонної розмови тільки й користі, що Твердохліб зрозумів: Костриця "прямосуддю" помагати не буде, а перешкоджати може самовдоволено, авторитетно й солідно, як ото гудів у телефонну трубку.
Тому, не відкладаючи, одразу й поїхав до професорової клініки.
Там справді довелося протинятися півдня, поки нарешті прийняла його асистентка професора Костриці Лариса Василівна. Дуже вродлива молода жінка. В сліпучо-білому, до рипіння накрохмаленому халаті, в білих напрасованих штанях, у білих черевиках, тонкі ніжні руки, тонке, як з гравюри, обличчя, вся тонка й легка, як очеретина, якісь трикутні, немов у пантери, несамовиті очі, в яких клубочіло щось первісне,— ця жінка приголомшувала хижою красою, щойно ти на неї глянув, завербовувала в загони своїх поклонників, прихильників, вічних рабів, а Твердохліб не мав права бути будь-чиїм рабом. Щоб відігнати чари цієї жінки, він одразу виклав (і, треба сказати, доволі незграбно), з чим прийшов. Тобто виклав не до кінця, а тільки натякаючи, від чого вийшло все ще незграбніше, і Лариса Василівна, вислухавши його гмикання, тільки зневажливо скривила різьблені губи.
— До речі, тут уже був з вашої цієї... прокуратури. Твердохлібові засмоктало під грудьми.
— Це якесь непорозуміння.
Асистентка розстрілювала його своїми трикутними очима. Не знала ні жалощів, ні співчуття.
— Ніякого непорозуміння. Він почав з того, що показав мені своє посвідчення.
Твердохліб похопився:
— Я теж мав би. Пробачте...
— Не треба,— недбало махнула прекрасною своєю рукою Лариса Василівна.— Хіба це міняє справу? Ваш попередник принаймні намагався довести, що він мужчина. Наговорив мені купу компліментів, потирав тут руки, так ніби збирався мене з'їсти, а про мету візиту сказати побоявся.
Твердохліб куснув собі губу. Нечиталюк. Його "почерк". Прийшов, поглянув, злякався і побіг до Савочки. А той звалив цю неприємну справу на нього, Твердохліба. Підставляй спину і шию. Щось йому підказувало, що тут доведеться підставляти ще й голову, але він не звик вірити передчуттям.
— Повірте мені, що коли б не ця заява,— почав Твердохліб нерішуче.
— Ви хочете сказати, що на професора прийшла анонімка, і ви...
— Заява,— уточнив Твердохліб.
— Наклеп і наклеп! — не дослухавши його до кінця, зробила вона висновок.— Звикли обкидати брудом вся і всіх. Вважаємо, що вчимо людей грамоти, насправді ж просто плодимо цілі зграї анонімників. Якби анонімок ніхто не читав, їх би не писали. Попит породжує пропозиції.
— Це не анонімка,— втомлено промовив Твердохліб і назвав прізвище Масляка.— Його дружина вмерла у вашій клініці. Це так?
— Хіба вона одна вмерла? Щодня повсюди вмирають люди. Бувають випадки, коли медицина безсила. Ви це знаєте. І всі знають. Лікарі перші приймають на себе удари смерті. І ніхто не думає, якою ціною це їм дається, як ніхто не згадує про ті випадки, де медицина рятує людей від смерті.
— Це ваш обов'язок.
— Ага, наш. Хіба тільки наш? А решта людей, вони що? Повинні вкорочувати віку одне одному, в тім числі й медикам, і таким людям, як професор Костриця?
— Йдеться про інше. Зловживання своїм службовим становищем неприпустиме будь-де і для будь-кого.