Бігати товариш Книш міг куди завгодно й коли завгодно, бо мав ненормований робочий день. Чому ненормований? Та тому, що товариш Книш — директор Палацу культури імені Ілліча, нашого заводського вогнища культури. Відомо ж, що вогнище може горіти лише тоді, коли в нього безперервно підкладають дрова. Отож товариш Книш, вважай, займався тим підкладанням з раннього ранку до пізньої ночі, він так і жив у Палаці культури, тільки вряди-годи вискакував звідти для... і вже тут ніхто йому не міг заборонити, ніхто б не наважився обмежувати його необмеженість, нормувати його ненормованість.
Товариш Книш, як усі занадто віддані своїй справі люди, мав своє хобі: самодіяльність. Складалося враження, що він ладен був би зупинити заводи і заборонити сіяти хліб, аби лиш вивільнити всіх людей для участі в гуртках самодіяльності. У нашому Палаці культури товариш Книш організував стільки гуртків, що вони вже охоплювали, здається, всі відомі людству науки й мистецтва, і тепер час був замахнутися на ще не відомі. Тож коли я побачив товариша Книша коло себе в цеху, не мав ніяких сумнівів, що зараз почую пропозицію організувати гурток охочих пробратися до центра Землі або видобувати золото з повітря.
— Вітання, вітання, Череда,—закричав товариш Книш досить бадьоро й життєрадісно, як це він завжди вмів,— чули, чули про твої успіхи, просто неподобство, що ти заривав свої таланти в землю, але тепер не дозволимо, годі, талант треба поставити на службу народові.
— Самодіяльність? — спитав я.
— Вгадав,— підтвердив товариш Книш.— Самодіяльність.
— Гурток охочих розшукувати яйця динозаврів у пустині Гобі або Шамо?
— До динозаврів ще не добралися. Хоча... Що таке капіталіст? Для нас це майже як динозаври... Ми повинні зробити надбанням народу твій діалог з капіталістом... Уявляєш? Сценка!.. Це, брат, буде гостріше, ніж у Райкіна! Кишки рвати! Ти виходиш з одного боку, він — з другого. А посередині — стіл...
— Значить, я?
— Так.
— А капіталіст?
— І капіталіст.
— Але хто капіталіст?
— Ну, знайдемо. Тут головна дійова особа ти. А на капіталіста знайдемо якогось хлопця. Можна когось з молодих пожежників.
— Ні,—сказав я,— вже коли вибирати на капіталіста, то бери Токового.
— Токового? — злякався товариш Книш.— Це ти, Череда, не туди загнув. Токовий — керівний склад, а керівництво ми не залучаємо. Вже коли й згоджується хто добровільно, то тільки на позитивних героїв.
— Тоді доцента Крижня.
— Та ти що — здурів? Доцент Крижень — світило, сказати б, а ти його... Такий номер не піде!
— Тоді й зі мною не піде номер,— сказав я товаришеві Книшу,— не полізу я на вашу сцену, не буду розводити балачок з капіталістами, бо вже набалакався у себе вдома, а ти, товаришу Книш, одійди і не заважай мені займатися творчою діяльністю на благо нашого суспільства.
— А в мене, по-твоєму, не творча діяльність на благо? — скипів товариш Книш.
— І в тебе теж, не заперечую, але в мене, мабуть, більш творча.
— Ну, ти ще подумай все-таки, Череда. Я до тебе ще навідаюсь.
Може, товариш Книш і навідувався, але мене вже не застав, бо ми з Шляхтичем поїхали до Києва.
Нас зустрічали. Хто?
На жаль, не моя сестричка Ізольда, бо вона з своїм Віолончелістом перебувала в черговому зарубіжному турне, високо несучи прапор соціалістичного мистецтва, як висловлюються вчені люди.
Нас зустрічали Євген і... Фрусін.
Євген — це ясно, він тепер став киянином і десь там угризався в дипломатичні науки, але як опинився поперед нас Фрусін?
— Не був би я бодай маленьким ученим,— закричав він нам назустріч,— коли б не прискочив хоч на день перед вами! Треба мати дар передбачення!
— Може, хитрощів? — поспитав я беззлобно.
— Передбачення! — замахав руками Гриша.— Бо вчора тут на пероні була ціла академія, були квіти, були промови, а що сьогодні?
Тільки тепер я згадав, що ми прибули на день пізніше, ніж нас запрошувано. Шляхтич сказав, що було б нетактовно приїздити до Києва передчасно, втрачати цілий день, за який все-таки щось можна зробити в себе в цеху, одне слово, Льоня був вірний своєму характерові, а для нього характер — це щось мовби власний бог, чи що, для мене ж богом залишався сам Льоня, збунтуватися через якийсь там зайвий день роботи я не міг, і тільки тепер скумекав, що Шляхтич не квапився до Києва, маючи в себе під боком розквітлу Алю, а от що мав там я, окрім заліза і пісної особи товариша Токового, про це сказати важко.
— Окрім переваг престижево-представницьких, я своїм вчасним приїздом набув ще й переваг чисто побутових,— розбазікував тим часом Фрусін.— У готелі мені надано окремий номер, тоді як для вас спільний. Ну!
Шляхтич сором'язливо усміхався на таке несерйозне Гришине базікання, а я підійшов до Євгена, штовхнув його плечем, одержав здачі, штовхнув ще раз і вже лиш тоді спитав:
— Отже, дали драла і стаємо дипломатами?
— Хто це тобі сказав? — мляво заперечив Євген.— Ти ж знаєш, який з мене дипломат.
— Та хто ж ти? Головний спеціаліст Держплану?
— Готуюсь у політехнічний,— просто сказав Євген.
— Куди?
— В політехнічний. На металознавство.
— Металознавство? А що це таке?
— Ну, металознавство. Буду металознавцем. Ти металороб, а я металознавець. А решта людей — металоїди, тобто металоспоживачі. Розподіл праці.
— Ага, розподіл. Одні булочки роблять, інші їх з'їдають. Дуже красиво.
— Май на увазі,— сказав Євген з серйозністю, яка личила майбутньому металознавцеві.— Коли б ніхто булочок не їв, то перестали б вирощувати хліб.
— Отож треба дякувати всім з'їдачам хліба і вклонятися до землі тим, хто з'їдає рекордну кількість? Поважаймо з'їдачів? Так?
— Уяви собі,— посміхнувся Євген,— очевидно, в цьому прогрес або ще точніше — життя. Все взаємозв'язане.
— Чорти його бери,— зітхнув я,— ми теж з тобою були взаємозв'язані, а тепер от розскочилися на добрих півтисячі кілометрів, і через що?
Євген злякано замахав руками і навіть спробував затулити мені рота, щоб я не ляпнув імені Алі, бо ж Шляхтич стояв поруч з нами, і хоч Гриша Фрусін щосили турчав йому щось у обидва вуха, але міг би почути й нашу розмову, надто ж про Алю. Ох, ці дівчата, ох, ця любов, про яку я ще не мав повного уявлення, а лиш світилися мені здалеку незабутні сірі очі, загадкові й недосяжні.
— Ну! — вигукнув Фрусін.— Але ми вас зустріли! Як нікого іншого! Зараз побачите!
На привокзальній площі ми побачили тисячну чергу на таксі, нас ошелешило дзвеніння трамваїв, ми мало не потрапили відразу під два тролейбуси, на нас по черзі налітали пасажири майбутні, які ще тільки бігли на поїзди, й пасажири колишні, що вже злізли з поїздів, але ще не могли втишити своїх швидкостей, підлягаючи отому закону Ньютона, який я вже забув. Нарешті Євген і Гриша вивели нас з цього розбурханого моря метушняви й штовханини, ми опинилися на вільному, широкому тротуарі, тепер кипіло, вирувало, шуміло й дзвеніло в нас за спинами, а попереду, причаливши до краю тротуару, мов океанський лайнер, стояв великий чорний лімузин, весь у різнобарвних стрічках і квітах, і шофер усміхався нам здаля, відчиняючи дверцята, так ніби ми були індійські махараджі або хоч члени отої індійської партії, що приїздять до нас у гості, надягаючи для такої оказії з біса симпатичні підштаники.
— Прошу! — закричав Фрусін, показуючи нам на заквітчаний лімузин.
— Це для нас? — не повірив Шляхтич і навіть зупинився від несподіванки.
— Моя ідея, Євгенове виконання! — радісно заверещав Фрусін.— Лімузин з київського Палацу одружень. Ми найняли його на весілля. А що? Хіба весілля важливіше за те, ради чого приїхали сюди ми?! І хіба ми не женихи?
— Взагалі кажучи, я жених,— сказав я Фрусіну,— та й ще дехто тут. Але ж нема наречених. Машина з самими женихами? Хіба це серйозно?
— Митю! — сплеснув долонями Фрусін.— Ти хочеш стати серйозним? Що я чую! Але ж глянь на цю машину. Ти бачив коли-небудь серйознішу машину?
— Ніколи і вовіки-віків не побачу.
— То сідай у неї і будь серйозний.
Власне, хіба я вагався хоч мить? От тільки Шляхтич. Він мовби не наважувався.
— Ну, гаразд, Льоню,— сказав я йому вже з машини,— а коли б тебе обрали президентом? Однаково б довелося їздити в такому лімузині, ще й інколи заквітчаному. Адже могло бути таке?
— Взагалі кажучи, кожен може бути обраний,— посміхнувся Шляхтич і теж поліз у машину.
І ось ми, використовуючи своє право обирати і бути обраними, а також право рано чи пізно одружитися (бо ним скористався тим часом лише Шляхтич), поїхали по Києву в величезному чорному лімузині, в стрічках і квітах, привертаючи до себе всі погляди, приголомшуючи своєю загадковістю всіх, хто нас бачив того дня.
Машина, повна женихів, а нареченої жодної. Власне, наречена в нас була. Нареченою своєю ми назвали Київ. Зроблено було це одностайно.
Ми їхали по вулицях Києва, Київ дивився на нас, ми дивилися на Київ, і видавався він нам у нашій хлоп'ячій захопленості свіжою, здоровою, молодою дівчиною. Якби ми мали ще сякий-такий житейський досвід, то ми б порівняли Київ навіть з молодою жінкою, що розквітла в коханні і, прокинувшись вранці, найперше чує себе щасливою, сильною, доброю і щедрою, як богиня, і роздаровує цю щедрість усім, хто до неї наближається, але ми не могли похвалитися досвідом, тому в голови нам не могло прийти таке. Зате могли ми вигукнути: "Яка там богиня! Які там у дідька боги! Київ — це Київ, і цим сказано все, і до нас, і без нас, і навіки". Не ми вигадали ці слова — їх породило неконтрольоване захоплення.
Ми їздили і їздили своїм лімузином, закупленим Євгеном на цілий день, Київ вливався в нас, мов золота вода, ми були повні київської лагідності, київської музики, ми стали мовби отим суцільним київським співом: "Як тебе не любити, Києве мій". Слова Луценка, музика Шамо.
Сидячи в лімузині, ми, ясна річ, ще не стали читачами газети "Вечірній Київ", але вже солідаризувалися з її наполегливим твердженням про те, що "Київ люди прикрашають", ми пересвідчувалися в цьому знову й знову, бо коли сам Київ уявлявся нам нареченою, так би мовити, символічною, то наречених справжніх, живих і прекрасних, тут налічувалося, мабуть, не менше як півмільйона, мабуть, таких дівчат ніде в світі не побачиш, як у Києві, коло кожної нам хотілося зупинитися, і стримували нас тільки вуличні знаки, порозвішувані на київських вулицях так само рясно, як квіти на нашій машині.