Ніхто всерйоз його обіцянки не сприйняв, але генерал був чоловік слова, незабаром Рацпроп одержав телеграму, в якій його просили прибути туди й туди і викупити машину. Він приїхав, заплатив якісь там невеличкі гроші і... приїхав назад своїм ходом. Те, що привіз, важко було назвати машиною, лишилася сама рама та двигун, але воно їхало, рухалося, мало на собі необхідні номери й усе потрібне, не вистачало тільки комфорту, але тут для Рацпропа труднощів не існувало. Він змобілізував своїх сільських умільців, ті трохи пометикували, взялися за діло й склепали для Рацпропової машини розкішний кузов з новенького оцинкованого заліза. Тут було застосовано принцип перевернутих цинкових ночов, відповідно побільшених і закріплених на автомобільній рамі. Тепер ці ночви, розпромінюючи довкола цинковий блиск і вганяючи люд у подив і захват, прикотили до нашого "Ділового клубу", і я мимоволі подумав про закони підсвідомості, які, очевидно, подіяли на мене в ті дні, коли вигадував я історію про свою Марію-мрію і про великий цинковий таз на балконі. Бо саме тоді сільські вмільці клепали Рацпропів кузов.
Рацпроп був добрий хлопець. Ще тільки став на землю коло "Ділового клубу" й забачив мене здалеку, загукав до мене:
— Ну, Мить, маємо свій транспорт! Давай разом брати відпустку й рвонемо до моря в нашому сімейному ковчезі!
— А що! — Мені це сподобалося.— Я не проти. Тут можна влаштуватися на покрівлі й загорати на ходу.
— А міліція не дозволить, а міліція не дозволить! — застрибав Рацпропів синочок, який знав усе, що міліція дозволяє автомобілістам, а що їм зась.
Мама наварила вареників з вишнями, було випито по чарці настояної на калганному корені горілочки на повітання нашої дружної родини, тоді сіли ми радитися щодо батькового човна.
Батько взяв слово для позачергової заяви й повідомив, що Ізіді він теж писав про свій клопіт і не так просив допомогти, як хотів порадитися з старшою дочкою. Далі батько міг би й урвати свою позачергову заяву. Бо далі ми знали, як воно мало бути. Ізіда, безтямно закохана й віддана своєму Віолончелістові, ясна річ, показала йому листа і, мабуть, попросила допомогти батькові, а Віолончеліст, як чоловік, ознайомлений з найвищими етикетами, не міг не відгукнутися на таке прохання свого тестя, однак, втуплений у свою музику й у свої концерти, як практик він дорівнював нулю, через що нічого путнього зробити не міг, а мовчати теж не міг. І от він прислав листа. Батько мав би промовчати про лист, але щось, видно, зачепило старого Череду, і він закінчив свою позачергову заяву читанням відповіді старшого зятя. Той писав таке. Що він вітає намір і захоплення, бо сам уміє захоплюватися. Прекрасно. Що він теж двічі катався коло Києва на моторнім човні, і це було непередавано. Що йому доводилося бачити моторні яхти, скажімо, в Греції, чи Швеції, чи в Італії. Яхти своїми лініями справили на нього просто незабутнє враження. Але він не може зрозуміти, навіщо батькові якісь будівельні матеріали, та ще мало не куплені за валюту і мало не за океаном. (Звідки Віолончеліст вилускав таку думку, цікаво). Він також не може зрозуміти, чому б просто не купити готового човна з моторчиком, не затіваючи, отже, будівництва. Він навіть міг би, як подарунок, купити тестеві човна угорського чи німецького, хоч знову ж таки йому не ясно, чому не можна купити наш радянський човен, адже радянське — значить відмінне!
— По-моєму, наш Віолончеліст міг би бути міністром культури,— сказав я,— а то й міністром закордонних справ!
Рацпроп дивився на речі практичніше.
— Йому там ніколи, та він і не розібрався,— пробачливо мовив він,— а ви, батьку, їдьте до мене та з моїми дядьками такого човна склепаєте з підручних матеріалів, що аж ну!
— У вас же води немає,— нагадав батько.
— А кораблі хіба на воді будують? Коли готові, тоді їх на воду спускають. Ми теж свого човна привеземо на воду, ще й пляшку шампанського об борт розхекаєм!
— Човновий приз завойовує інтелігенція сільська! — загукав я.— Культурна інтелігенція виявилася неспроможною збагнути саму ідею човнобудування, інтелігенція технічна в особі нашої Зізі спромоглася лише на деякі організаційні заходи, зате сільська перевершила всіх практицизмом і рішучою готовністю взятися за діло. Хай живе сільська інтелігенція, уособлювана Рацпропом! Виголошую це від імені робітничого класу!
— Візьмуся ще я за тебе, робітничий клас,— посварилася на мене Зізі.
Взялася вона за мене не відразу. Кілька днів відбувалися консультації на вищому рівні, Зізі вела загадково-таємничі розмови з батьком і з мамою, мені не говорив ніхто нічого, та я не дуже й турбувався тим, бо перебував і досі в тому невизначеному стані моїх взаємин з Клементиною, що не знав, чи закохуватися в неї, чи ні,— власне, як розібратися, що то таке кохання, і, може, коли б не дратував мене Кривцун, в'язнучи нахабно й відверто до дівчини, то все кінчилося б ще там, у кабінеті товариша Книша. "Как мимолетное виденье".
Але ж Кривцун виявився лише маскуванням, камуфляжем, окозамилюванням! Коли б я знав! А ще коли б знав, що човнова проблема теж до деякої міри слугувала тільки димовою завісою для глибоко родинних справ і що Зізі була прикликана, порушуючи всі наші правила не турбувати людину в її горі, аж ніяк не для допомоги в добуванні будматеріалів, а заради мене, тобто Дмитра Череди, і заради його майбуття!
Зізі сиділа тиждень у нас у квартирі, нікуди не потикалася, технократ її теж не показував носа, вона мовби затаїлася, щось відбувалося важливе, однак легковажність моя не давала змоги зосередитися на домашніх справах, я спав, снідав, біг на завод, потім на курси, потім проводив Клементину. І хоч би тобі поцілував чи обійняв дівчину! Тільки розмови на міжнародні теми, про будову землі й всесвіту, про погоду й тваринний та рослинний світ.
Що ви знаєте про пташині перельоти? З нами залишається на зиму небагато птахів. Було б невимовно сумно, коли б не лишився жоден.
А що дає освітлення курників? Марнотратство тримати несушок восени й узимку в темних курниках. Годувати— птахів треба, а спожитку від них немає. А тим часом раціональне годування, тепло й світло — то три найважливіші умови зимового яйценесіння. Світло через зорові нерви й мозковий додаток викликає появу гормонів і дозрівання яйцеклітин у яєчнику, що веде за собою зріст несучості.
Все-таки, видно, технократ натякнув Зізі, що пора їхати назад, бо якось уночі сестричка впіймала мене, коли я хотів прошмигнути в постіль, і заявила:
— Маю до тебе розмову.
— З свого боку не маю до тебе ніяких розмов.
— Не будь дурнем, я — серйозно.
— Зізі, коли це ти стала серйозна?
— Коли стала, тоді й стала. Можеш дякувати, що хоч я одна в цьому ненормальному домі можу подумати про речі важливі.
— Про що ж саме? Про мою могутню незрілість у цілому ряді питань?
— Хоча б. Годі вдавати дурника.
— Хто ж тобі сказав, що я вдаю?
— Ніхто. Не сліпа, сама бачу.
— Та що ти бачиш, Зізі!
Вона взяла мене за вухо, повела до кімнати, в якій завжди жила, коли приїздила до нас погостювати, посадовила мене на стілець, сама сіла навпроти, вперлася ліктями в стіл, стала пильно дивитися мені в обличчя. Дивилася, а очі їй сміялися.
— Перейшов до любові, Митю? — спитала тихо, із співчуттям і навіть, як здалося мені, із затаєним болем.
— Куди, куди? Нікуди я не переходив! Живу в залізі!
— Не бреши, Митю.
— Ти вважаєш, що слова "не бреши" й "Митю" пасують одне до одного?
— Іноді пасують.
— Але тільки не в цьому випадку, дорога сестричко. Бо я сьогодні не можу сказати навіть, що люблю свою роботу. Роботи, власне, ніякої нема. Саме вовтузіння й монтажна зона, де ніякі академії не розберуться.
Робота сестру, видно, цікавила сьогодні мало.
— Я повинна спитати тебе про одну річ,— вже й геть серйозно повідомила вона.
— Ну, питай. Вечір запитань і відповідей.
— Ти симпатизуєш комусь із дівчат?
— Я живу в залізі. Тобі мало?
— Ну, живи. А в тому залізі є дівчата? І якась із них має до тебе симпатії?
— Спитай у дівчат. Можеш вмістити мій портрет на обкладинку журналу "Огонек" з закликом до всіх дівчат Радянського Союзу освідчуватися в симпатіях до Дмитра Череди.
— Гаразд, у тебе язичок наш, чередівський. А це що?
На стіл лягла відома мені добре папка з написом: "Зберігати вічно".
— Це? Газетні вирізки. Можу сказати, яка лежить зверху. Називається: "Родинній реліквії 250 років". Про ковальський молот з написом: "1727 рік". Як бачиш — поінформованість виняткова!
— Поінформований ти, та не дуже,— Зізі розв'язала поворозочки, розгорнула папку. Там не було жодної газетної вирізки. Папка набита була листами! Акуратно покладені один на один, купчилися в два ряди гарні конверти з дбайливо виписаною адресою, адресою нашого "Ділового клубу" і нашої квартири. Конверти досить хлялі, може, й порожні, може, чийсь жарт?
— Там і листи чи самі конверти? — поцікавився я, ще не знаючи, до чого це все.
— Листи,— сказала Зізі,— й не вдавай, ніби нічого не знаєш.
— Справді, не знаю.
— А це що? Дивись!
Вона повернула папку так, що я побачив напис на одному з конвертів. Там, як уже сказано, стояла назва нашого "Ділового клубу", число нашої квартири, а нижче єдине слово: "Синові". Ні прізвища, ні імені, лише єдине, геть несподіване й незбагненне "синові". Ясно ж, що хтось пожартував! Але стільки жартів? Ціла папка конвертів? Чи не забагато?
— І що, на всіх конвертах однаково написано?
— Однаково.
— А листи?
— Листи неоднакові.
— А ти що — читала?
— Читала.
— Здається, вони адресовані не тобі.
— Ага, отже, тобі? Ти знав? Знав?
— Та нічого не знав. І не мені. Не ждав і не жду я листів ні від кого. Просто міркую собі так, що коли написано "синові", то, мабуть, треба шукати сина. Ти ж не син, сподіваюсь.
— Але сестра цього сина. І до того — старша.
— Не перевищуй своїх повноважень, Зізі.
Зізі наприндила губи.
— Могли б, до речі, без мене тут розв'язувати твої любовні проблеми. Ніколи ні в чому не можете обійтися без Зізі.
Ось тобі й човен! Світломаскування і димова завіса. Насправді ж батько покликав Зізі, щоб порадитися про ці листи. А мені за весь час ні слова! Оце характер! Оце старі кадри!
— Батько читав листи? — пішов я в наступ на сестричку.
— Ти ж знаєш його принципи.