І як провісник нового, комуністичного в краєвиді нашого міста сприймаємо ми сьогодні повідомлення про спорудження експериментального житлового масиву на Броварському шосе або ж першого будинку з пластмас.
Розбудовуючись, невпинно розширюючись, Київ зумів лишити живу природу найбільшою своєю окрасою. Київ зачаровує своїми мостами, своїми пагорбами й падолами, своїм вечірнім світлом. Але краса Києва не тільки в його зовнішніх рисах. Краса Києва ще й у тому, що він опирається на історію.
Ця історія — пам’ять про перебування Шевченка в нашому місті. І героїчна боротьба арсенальців за Радянську владу, та Щорс — це теж історія. І Бучма та Шумський, Остап Вишня та Довженко — це теж наша історія. І те, що серед нас живуть сини Івана Франка та Миколи Лисенка, — теж історія: І кияни, ті, що боронили рідне місто у сорок першому, прославлені герої Вітчизняної війни: Покришкін, Ковпак, Федоров, — це теж наша новітня історія, як історією стають один з перших керівників бригад комуністичної праці Герой Соціалістичної Праці Юрій Куций та один з перших заводів комуністичної праці — завод "Точелектроприлад". І два ордени Леніна, що яскравими зорями палають на прапорі міста, — це теж наша історія.
Киянине! Хай ніколи не втомлюються твої руки робити добро і достаток...
Як западуть вологі сутінки у вильоті колишнього Хрещатого яру, спустимося вниз до Дніпра, пройдемо повз пішохідний міст, нереальний і хиткий, мов дитяча гойдалка, станьмо на пустельній тепер набережній, покладімо руки на старі камені парапету й подивимося на тиху воду. Вона тече невпинно, мов життя нашого міста. Голуби летять з-за Десни і з-за Дарницьких лісів, квапляться до своїх затишних кам’яних домівок у гостинному Києві і, втомлені, сідають на мостових фермах. Темний міст уночі, а голуби білі.
Будемо стояти, аж поки всі голуби перелетять через Дніпро, аж поки вони спочинуть на темнім мості, затріпотять крилами і пролинуть поза парки, понад кручами, до міста.
Довго проводжатимемо поглядом невидимих у темряві легких птахів. Шепотітимемо: "Нестомно літайте над нашим Києвом, голуби! Літайте!"
РОЗДІЛ БЕЗ НОМЕРА
— Ах, бабо Надю, ти не можеш собі уявити, як я сьогодні намучилась! Я так поспішала, так поспішала, щоб встигнути до тюрми, але хіба ж у нашому Києві можна встигнути що-небудь вчасно зробити? Я так намучилася, так закрутилася, що просто не можу перевести віддиху... І до тюрми... Бідний хлопчик, нещасна дитина, безпомічна сирота, беззахисне створіння... Це я, бабо Надю, беззахисна, безпомічна, нещасна й бідна... Поки був живий Косар-Косаревич, не зачинялися двері, всім ми були потрібні, всі хотіли знати думку Косар-Косаревича, всі хотіли заручитися згодою й схваленням доктора архітектури Косар-Косаревича, всі мріяли проконсультуватися в Косар-Косаревича, всім лестило саме тільки згадування прізвища Косар-Косаревича поряд з їхніми прізвищами, нікому не відомими, затертими, банальними, тривіальними прізвищами. А тепер, коли дитина Косар-Косаревича... коли я, безпорадна, самотня жінка, невтішна вдова...
Кажуть, на землі зник монолог. Перевелися, мовляв, люди, які проголошують годинні промови, адресуючись до одного слухача або просто в білий світ, як у копієчку. Неправда! Поки існують агресивні натури, існуватимуть і монологи. Найдовші, найзапальніші... найбезглуздіші. Монолог Ганни Сергіївни Косар-Косаревич тривав би, мабуть, не одну сторінку, але автора (а заодно й читача) виручила баба Надя. Ганна Сергіївна Косар-Косаревич, поки вистрілювала свої малоартикульовані звинувачення світові, нікого не бачила навколо. Але варто було їй на мить перепинити потік своїх зрозпачених слів, щоб просто ковтнути хоч трохи повітря, як вона побачила перед себе бабу Надю. Баба Надя, всупереч традиції, не зникла потихеньку, мов привид, під час театральної лементації Ганни Сергіївни, вона стояла навпроти хазяйки, заступаючи їй дорогу до кімнат, стояла не байдужа, як завжди, а — о, диво! — схвильована! У баби Наді було злякане обличчя, сполохані очі, вся її постать була мов суцільний перестрах.
— Бабо Надю, що сталося? — вхопила її за руку Ганна Сергіївна. — Чого ти мовчиш, бабо Надю? Відповідай мені негайно!
— Пушкар, — сказала баба Надя, але переляк з її обличчя не зійшов і після цього, і вона так само стояла на шляху в Ганни Сергіївни.
— Ви не можете собі уявити, як я страждаю з цією нестерпною людиною! — заломила руки Ганна Сергіївна. — Бабо Надю, ти мені, нарешті, скажеш, що тут сталося? А ні, то я... я просто не знаю, що тобі зроблю!
— Пушкар, — знов повторила баба Надя, яку Косар-Косаревичі за десятки років, що жила в них, відучили поступово від довгих розмов.
— Ще одне банальне прізвище посеред отих Кошарних, Кукуликів, Лотвинів і Гопкалів, — пустила очі під лоба Ганна Сергіївна. — Що таке "Пушкар"? І яке мені діло до якогось там Пушкаря, коли Косар-Косаревич-молодший... О, горе мені, беззахисній удові!..
— Записка, — сказала баба Надя, мабуть, злякавшись, що хазяйка знов запустить півгодинну програму зітхань, прокльонів і лементування.
— Записка? Де? Від кого? Яка? Покажи негайно! Чого ж стоїш мов укопана! Ну!
Кожне слово супроводжувалося не менш енергійними діями: підштовхуванням баби Наді до кімнат, штурханням у плечі, хапанням за руки. Тільки щоб зігнати з баби Наді сонливість і байдужість.
— Та он вона, — сказала баба Надя. — Висить он на ріжку. То він її й повісив...
У передпокої була вішалка червоного дерева з вмонтованими вгорі рогами оленів і чогось менш благородного, здається, биків і баранів. На одному з білих бичачих ріжків, простромлений посередині, висів чотирикутний аркуш паперу з кількома рядками написаного червоним олівцем тексту.
Ганна Сергіївна одним рухом зірвала папірець з ріжка.
"Шкодую, що не застав Вас удома. Бачив Вашого Гната, він працює на розі Мечникова і Кловської на спорудженні міліцейського будинку. Просив Вам переказати. З пошаною В. Пушкар".
— Господи, — прошепотіла Ганна Сергіївна. — Моя дитина — і міліцейський будинок! Каторжні роботи для сина Косар-Косаревича! Бабо Надю!
Баба Надя вже зникла. Вона виконала свою тяжку місію і не мала більше намірів витримувати шалені натиски своєї знетямленої хазяйки. Та що таке була баба Надя для Ганни Сергіївни!
Вдова Косар-Косаревича побігла до кабінету покійного мужа і зірвала з важелів трубку телефону.
Академіка Голубицького!
Кукулика!
Хоч Кошарного!
Хоч кого-небудь!
Але ж рятунку для її дитини!
МИ ПІДЕМ, ДЕ ТРАВИ ПОХИЛІ
— У нас таке становище, — роздумливо промовив Кукулик. — Проект "Космос" має більшість позитивних рецензій, абсолютну більшість. Це проект, так би мовити, вже майже схвалений членами жюрі, принаймні тими, хто дав свої письмові висновки. Проект же "Сонце для всіх" має тільки негативні рецензії, за...
— Неправда, — перебив його Діжа.
— Я хотів сказати, за винятком рецензії товариша Діжі, — спокійно мовив директор інституту. — Але раз ми вирішили поставити на обговорення й проект "Сонце для всіх", я прошу товаришів активно включитися в обговорення, щоб не склалося в декого такого враження, неначе ми хочемо затискувати той чи інший проект чи там підходити до того чи іншого проекту з упередженістю. Ми повинні бути справедливими і будемо сьогодні насамперед справедливими. Чи правильно я кажу, товариші?
— Абсолютно! — відгукнувся Кошарний.
Все було ясно. Вони хотіли вбити той проект відразу. Що з того, що його ставлять на обговорення? Адже, власне, ніякого обговорення й не буде. Заслухають рецензію одного Діжі, який горою стоїть за проект "Сонце для всіх", розведуть руками, посміхнуться, скажуть якісь заспокійливі слова, попросять Кошарного прочитати кілька розгромних рецензій членів жюрі на цей проект — і все. Але чому? Чому так склалося, що ніхто не побачив у тому проекті того, що побачив у ньому він, Діжа? Чому так одностайно схвалили члени жюрі наскрізь кон’юнктурний проект "Космос" і чому так обстоюють його Кукулик і Кошарний, виговоривши заздалегідь згоду жюрі присудити неодмінно першу премію, яка, ясна річ, призначається ними для "Космосу"? Може, знають вони, чий то проект? Може, проект належить комусь з відомих авторитетів, з тих самих авторитетів, за яких Кукулик і Кошарний покладуть голову, але не віддадуть їх на поталу?
Однак хіба ж ідеться про авторитет? Ідеться про більше — про майбутнє, про Київ нашого завтра, про наші міста через десять і двадцять років. Ідеться про велику красу нашого життя, а не про заспокоєння чиїхось номенклатурно-авторитетних прагнень і комплексів.
Діжа дивився на сіро-сиву голову Кукулика, і йому хотілося гукати: "Подумай, що ти робиш! Подумай про майбутнє! Подумай про те, що сотні років і тисячі проходитимуть повз будинки, які спорудять за нашими проектами, мільйони наших нащадків проклинатимуть нашу нездарність, нашу тупість, нашу обмеженість. Проклинатимуть тебе і твоє тяжіння до усталених думок, до безапеляційних висловлювань, до примітивних розв’язань. Подумай про те, що проклинатимуть разом з тобою і всіх нас, і всю нашу епоху. Подумай, що коли ти сідаєш у крісло головуючого, то ти — епоха! Хоч на годину, хоч на мить, але — епоха! Подумай про це! Ніколи не забувай про це! Забудь про своїх родичів, про начальників, про власні інтереси, пам’ятай тільки одне: тебе нема, є тільки епоха, яку ти репрезентуєш і в ім’я якої ти повинен діяти!"
Ах, як він хотів своїми думками зрушити оту копицю сірої голови!
Так дощ хоче наскрізь промочити дикий камінь, шмагає по ньому тисячі років, спливає на землю безсилими сльозами, а камінь лишається всередині сухий, як бархан у пустині; сухий, як папірус, що пролежав чотири тисячі років у найглибших нетрях єгипетської піраміди; сухий, як пташиний послід на тій смужці чілійської пустині Атаками, де тисячу років не було дощу; сухий, як сама суть сухості!
Та ні, він таки добереться до тієї голови!
А Кукулик тим часом викладав свої найбільші козирі.
— Якщо не заперечуватиме Дементій Хомич, ми почнемо з його рецензії на проект "Сонце для всіх", — сказав він.
— Можна було б починати й з іншої рецензії, — обізвався академік, — але я, звісно, зовсім не бачу причин, щоб комусь надавати перевагу, чи там як... Всі ми — члени жюрі, думка кожного з нас матиме свою вагу, хоч би вона була висловлена першою чи останньою...