Ніхто не заперечував мені. Не хочу вчитися? Не треба. Хочу лежати на дивані? Будь ласка. Про свій намір померти я голосно не заявляв, але вже що хворим мене вважано, то це факт. Видовжені обличчя моїх сестер, хода навшпиньках через мою кімнату, охкання материне, батькове мовчазне сопіння. "Дитина хвора" — вичерпна формула.
Так я полежав на дивані, вивчаючи то тріщинки на підлозі, то нерівності на стелі, читав, думав, уявляв, зрідка щось вигадував, вислуховував співчуття й зітхання, приймав своїх друзів, з-поміж яких був і сусід мій Євген, або Єня, а ще Єня-парапеня. Він приходив найчастіше, і, здається, він і переконав мене, що так довго лежати непристойно й смішно, бо є безліч веселих і важливих справ поза межами мого дивана. Справді, хоч скільки я лежав, але не став ні здоровішим, ні хворішим від того лежання, тільки розлінився, розсіпався та розгвинтився остаточно в усіх своїх суглобах. Єнька "добивав десятирічку", бо в нього батько був головний інженер нашого заводу й примусив сина вчитися далі, чого не зміг зробити мій Матвій Сергійович через надмірну любов до продовжувача славетних традицій робітничого роду Черед. Поки я лежав на дивані, для мене майже не існувало поняття престижу, я спокійно слухав похваляння Єньчині, як він там учиться, але одного разу мене таки взяло за живе. Раз я не вмирав, то мав показати Єньці й усім отим рабам науки, що є на світі речі вищі! Хай вони знають, що про робітничий клас не тільки в газетах пишуть. Митько Череда теж стане робітничим класом—ось!
І я з своєю розгвинченістю в суглобах (а ще більше, може, в голові) пішов на завод.
Це не був тріумфальний прихід.
Не збігалися фотокореспонденти. Ніяких кореспондентів не було. Навіть заводська багатотиражка не занотувала факту моєї появи на заводі. Стіннівка була в цеху, куди мене послано,— то й там навіть нічого про мене ніхто не писав. Хоч би вилаяли за нехлюйство й цілковите невміння будь-що робити, чим я відзначався досить тривалий час,— де там!
Але зате я вже був на заводі і міг при зустрічі з Єнькою сказати йому на мовчазне його запитання: "Ось так, Єню. Працюємо. Наближаємо комунізм". І Єньці було соромно, він белькотів, що якби не батько, то кинув би всі оті стереометрії і теж приєднався б до мене, щоб також, значить, наближати майбутнє, бо соромно ж буде брати його, принесене на тарілочці.
Це був, так би мовити, пропагандистський бік справи. А насправді ніяких успіхів у мене на заводі не було. Давали мені роботу найобразливішу, тинявся я туди й сюди, тягав якесь залізяччя, десь там був учнем то в одному місці, то в іншому, потім стали ганяти мене з одних курсів на інші: начальник нашого цеху мав хворобливу пристрасть до курсів, таких недовчених товаришів, як я, миттю спроваджували туди, невдовзі випускали, вручали посвідчення, але роботи не давали, а пхали на нові курси, бо, як нам пояснювано, ми ще не досягли повноти робітничого віку, нас мовби берегли, чи що.
Так нічого путнього не навчившись робити і не покінчивши З своєю розгвинченістю й млявістю, я дожив до тої осені, коли, виконуючи священний обов'язок радянського громадянина, мав стати до лав Збройних Сил.
І став. І було визначено мене в танкові частини.
Спершу в армії мені видалося досить кисло. Дисципліна, ох, дисципліна! Не те, що колись у школі. Там ми були дітьми, і до нас ставились, як до дітей. А тут від тебе вимагали, аж тріщало в тобі все, а ти ж у душі ще й досі зоставався дитиною. Одним словом, кисло було. Але згодом, повертаючись у згадках до початку своєї служби, я здивовано відзначав, що все мені там подобалося: і солодке бажання поспати бодай секунд двадцять під час ранкового підйому, і вискакування на зарядку в надітих задом наперед штанях, і бадьорливий запах ременів, і панькання з "матчастиною", яку треба було начищати, мов нігті в модниці, і нічні тривоги з їхньою несправжністю. А ще: ліси. Місто наше стоїть на краю степів. Верби та шелюги понад Дніпром та акації на вулицях міста — ото й усі дерева, серед яких я зростав. Тут же наші танки гуркотіли на танкодромі, закинутому в такі лісові нетрі, що мені здавалося іноді: жоден компас не виведе людину звідси.
Однак і тут я випереджаю події, бо все це знов же прийшло до мене згодом, у згадках; тодішнє життя мчало з гуркотом танкових моторів, у поквапі й лихоманковості, воно було й гірке і солодке, в ньому майже не відчувалося сталості, переважала тимчасовість, очікування чогось, сподівання на ліпше, нетерплячка за днем завтрашнім. Бо молодість.
Якби чоловік знав, що з ним станеться опісля, він, може, взагалі б відмовився жити. Нецікаво ж, як учителеві, який розповідає про древніх греків те саме вже тридцять чи сорок років. У нашій школі був такий історик. Ми звали його Сибарит. Бо дуже любив розповідати про мешканців античного міста Сибарис, найбільших нероб тих часів, які винайшли нічний горщок, застосували винопровід, щоб пити просто з краника, один з сибаритів, побачивши, як працюють селяни, вмер від жаху.
Не пам'ятаю вже, з якої нагоди розповів я своїм однополчанам про сибаритів, і вони охрестили й мене сибаритом, хоч який же з мене сибарит! Щоправда, розгвинченість моя ще давалася взнаки, але я щосили намагався дорівнятися всім у старанності й молодецтві; якби можна було вискочити з власної шкіри, аби тільки перевершити самого себе, то я б і це зробив з умовою, що мені буде надана можливість ускочити назад. Ще неусвідомлено я став прагнути до того берега надій усіх дорослих людей, який зветься вченим словом "амбітність", але не врахував простої істини: жодного наступу не можна розпочинати, не маючи забезпечених тилів, так само як невірно чинять уряди, що пускають в обіг масу паперових грошей без відповідного золотого покриття. Чоловік повинен бути червінцем, під яким, коли його підняти, знайдеш золото. А поки того золота нема за тобою, заробляй його щоденною впертістю й терплячістю. Я не вмів терпіти. Лежав колись на дивані, сновигав по цеху, дрімав на курсах, а тепер закортіло відразу вскочити в відчайдухи й герої. На першому ж нічному далекому марші, коли наші машини з ревінням поминули танкодром, і врізалися в незглибимість причаєних лісів, і пішли напролом по бездоріжжю, через балки й горби, я поліз на місце командира, який мав стояти у башті, до пояса витикаючись з люка, я, хоч на те не було ні команди, ні дозволу, став замість командира, молодецтво так і розпирало мене всього, я хотів, щоб мене бачили всі, мені кортіло аплодисментів, як тому горлодеру, що викрикує дурнуваті джазові пісеньки в розтелесований зал, набитий молоденькими дурепами, я теж почувався співаком, якому несила тримати в грудях пісню, голова мені поморочилася, я мовби сп'янів чи й геть здурів, мені вже праглося стояти не в люкові, а на башті, я навіть ворухнувся, щоб дертися вище, але в цей час танк ускочив у глибочезну баюру, прикриту листям, сталеве громаддя ніби поринуло кудись углиб, а потім сіпнулося назад, мотор заревів ще шаленіше, жахливий струс, корч, судома промчала по всьому тілу машини, аж, здавалося, зарипіли всі стики й сув'язі, мене пожбурило з башти, вистрелило мною, як льотчиком з катапульти, я летів довго й повільно, танк уже вибрався з баюри й гнав далі, а я ще й досі летів разом з деревами, які підстрибнули було догори разом зі мною, а тепер повільно опадали на землю, змикаючи наді мною свої високі верховіття. Потім я вдарився об землю, і була вона ніби й не тверда — м'яка, але було її так багато, що моє тіло не знесло того удару, і я поринув у забуття.
І вже нічого не чув і не бачив. Ні того, як зупинилися танки, як збіглися до мене товариші, як пробували мене підвести, але нічого з того не вийшло, як згодом з'явилася медицина і вмілі руки підсовували під мене плащ-палатку, як обережно несли кудись і десь клали на підлогу, бо навіть на ліжко було не можна. А потім танки погриміли далі, а я лежав у лісовій хатинці, білій знадвору, білій усередині, бідкалася наді мною добра бабуся, від бідкання її, мабуть, я й прийшов до тями, а може, від гриміння танкових моторів, бо танки ще котилися десь повз хатину, заховану в лісах, і перші мої слова були: "І як ви тут живете в такій глушині?" — на що бабуся цитькнула на мене і показала, що маю мовчати.
Я мовчав довго, майже до вечора. Бо час од часу поринав у несвідомість, а коли виринав, то знову бачив над собою білу стелю (не глиняну, як у наших степах, а дощану, дошки ж було побілено), знову чув вештання бабусі, аж раптом під час одного такого прориву в свідомість замість білого одноманіття дощаної незвичної стелі побачив я над собою двоє дівочих очей, радісно-сірих, як ранній передсвіток теплого літа. Злякавшись, що знову впаду в непам'ять, я розтулив губи, щоб щось сказати, але очі суворо заказали мені будь-що говорити, я тільки міг дивитися в них, і ось тоді відчув, як щось росте в мені, якась чи то музика, чи просто захват сповнює мене всього, витісняє з мене все повітря, я знову втратив свідомість, а прокинувся вже в своїй санчастині і ніколи більше не бачив ні тої хатини в лісі, ні тих очей.
Щоправда, спробу зробив. Прощаючись з бабусею, довго терся і м'явся, мов той дипломат з маленької держави, якому доручено вилаяти представника держави великої, а він не наважується.
Врешті спитав навпростець:
— Тут хтось дивився?
— Дивився? — бабуся нічого не розуміла.
— Ну, ви — доглядалися і дивилися, отже! А то ще ніби хтось. Чиїсь очі.
— Та то ж онука. Гостювала. На текстильному комбінаті вона, а це приїхала була, а тут з тобою лихо...
Сірі очі й текстильний комбінат! Десять тисяч незаміжніх дівчат, і лиш одна має незабутньо сірі очі. Кинутися туди? Шукати?
Я не наважився.
Був ще занадто молодий.
Тепер, хоч ще зовсім молодий, вже маю своє минуле. Минуле в людини — або ж політика, або якісь подвиги, або просто служба довга до занудливості. А в мої роки минуле — це дівочі очі, радісно-сірі, як ранній передсвіток теплого літа.
Іноді болить мені в спині — нагадування про той лісовий танковий вимарш і про моє зелене молодецтво. Мабуть, такі нагадування теж потрібні людині. Але я все ж таки надаю перевагу очам. Отим радісно-сірим.
3
Тепер, мабуть, слід нарешті сказати про Шляхтича.