Кварцяне військо бушує, немов в неприятельській землі. Пани не мають границь своїй жорстокості і, виливши весь запас ярості своєї на голови невинних підданих, оголошують їх бунтівниками, напускають на них військо, а те іноді до ноги вирізує цілі села. Нема границь гіркої неволі. Королівська влада, замість захищати народ, підданих своїх і годувальників, оддає їх на поталу шляхті, бо влада дивиться на народ завсігди згори, а що побачиш, дивлячись униз? Самі голови. То й кортить їй завжди стинати ті голови. Народ же, дивлячись знизу, ніколи не бачить у влади голови, а помічає саме лиш черево, жадібне й ненаситне. Тож і кортить проткнути те черево коли вже й не шаблею, то бодай тріскою!
Француз Боплан, що прикликаний був для направи Кодацької кріпості, їдучи через всю Україну, вже нащо чужинець, спостеріг усю неправду панську й записав у діаріуші своєму: "Шляхта живе, як в раю, а селяни, Як в чистилищі, а як ще селянам трапиться попасти в неволю лихому панові, їх становище гірше від галерних невільників — ся неволя багатьох з них змушує до втечі, а найвідважніші подаються на Запоріжжя".
Я виїхав з Суботова, благаючи людей, землю й небо, щоб полишили мене з моєю раною, що несподівано заятрилася в серці, їхав, не чув світу, вслухаючись у свій біль, але вже за Россю, коли сказав хлопцям завернути на знайомий мені здавна, милий оку моєму хутір і не знайшов того хутора, тоді вжахнувся за самого себе і спитав: чи ж маю право на власний біль і чи можу вслухатися в нього і не чути стогону й зойку землі моєї?
Хутір Золотаренків був спалений, сплюндрований, понищений. Від домів самі стіни, дерева обгорілі й поламані, криниці завалені, ниви потолочені. Вціліла тільки церковця дерев’яна, стояла незачеплена, і свічки горіли на налої, і отець Федір стояв навколішки перед іконами й молився.
— Як же так? — питав я його.
— Налетіли від пана комісара козацького Шемберка чи там від кого. Нищили й топтали все, як орда хижа. За Йвана, що побіг на Запоріжжя, може, й до твоєї Січі, пане Хмелю.
— Яка ж моя Січ, отче? Шкода говорити!
— Всі розбіглися з хутора, тепер і не позбираєш, мале й старе. А я зостався бесідувати з Господом та прислухатися, чи не протупотить десь козак. Козак — сущая буря і вітер в полі. Ми, раби Божії, серед сего вітру подібні билинам Божіїм: гнемося, та не ломимось, ділаємо своє діло. Господу благоугодно, щоб ми були як рожі між тим терновником. Бо без тої колючки нічого й доброго не буде.
— Гарно мовиш, отче Федоре. Був би я гетьманом, узяв би тебе своїм духівником.
— А ти стань.
— Пішов би до мене?
— Чому б же не піти до самого гетьмана? На таке сам Господь Бог поблагословить.
Я поцілував йому руку і зоставив поруйнований хутір, що був ніби моє поруйноване серце.
Тоді я питав себе знову: доки ж це все буде, доки?
Їхав далі і збирав кривди. Траплялись вони щокроку, летіли чутками до мене, приносили їх люди, почувши, що їду до Варшави, чи й не до самого короля, дивилися на мене з надією, так ніби не сотник простий був чигиринський, а посланець небес або й сам Спаситель. Рятувалися від нещасть вже тільки тим, що переповідали мені все, що сталося, і ніхто не бачив, як тяжчало й тяжчало моє серце, і ніхто не міг вгадати, як страшно вдарить колись той тягар по неправді.
За Черкасами почув я про наїзд шляхтича Мисловського на буду. Люди Мисловського зруйнували й спустошили все довкола, челядь будну ловили, били, стріляли. Мисловський з своїми адгерентами поташ з куп порозсипав, узяв бидла рогатого, волів і корів шістдесят, овець п’ятдесят, кіз сто, коней дев’ятеро, начиння будне в шафарні — сокир двадцять сім, свердлів дванадцять. А шафар з такого небезпеченства, од всього обнажоний, ледве з охороною Божою з здоров’ям тільки до лісу ушол.
На Житомирщині скаржилися мені селяни, що шляхтичі (лащівці) Павло і Ян Серховецькі зробили наїзд на село Великі Старосельці. При наїзді били, мордували і грабували селян. По домах бігаючи, шаблями, плазами, обухами і киями били, мордували, рани синявії, кров’ю підошлі по різних місцях позавдавали, Федора Костюшченка, улапивши, на коня його ж всадовили, під брух кінський підв’язавши ноги, киями, обухами, ощепами і нагайками посікли, у Мартина клячу гнідую, купленую за золотих сорок, волів різної шерсті шість, коштували злотих сто двадцять, у Онищихи — клячу тисавую, коштувала золотих сорок два, у Макара — клячу ворону з лошаком, коштували золотих шістдесят, волів п’ять різної шерсті, коштували золотих сто тридцять, а ще в Карпа, у Прохора, у Мойсея, у Костючихи, у Іллі — клячі, вола, ґвалтовно забравши, до дому свого одпровадили і ку поживкові своєму власному обернули і привласнили.
Не досить на тім маючи, на здоров’я протестуючих великі перехвалки і одповіді чинять, людей різних на здоров’я протестуючих на дорогах засаджають, огнем і спаленням грозять і вшеляких протестуючих знищенням і спустошенням маєтності їхні знести і внівеч обернути перехваляють.
При шляхетському наїзді на ходосівських селян, які орали в полі, побито, плуги їм попсовано, а волам попідрізувано ноги.
Снасті плугові, ярма, колісницю всю дощенту посічено, порубано, попсовано.
Селяни зоставили вільну меліорацію17 панові возному, щоб він записав її у гродські судові книги. А що вийде з тої протестації?
Жовніри королівські, йдучи до Києва, у Вільську і кількох селах вчинили насильства над міщанами і передміщанами, пограбували їх, багатьох до смерті прибили, а одну господиню в огонь упхнули. Тягли ж усе: баранів різали, вепрів кормних били, гусей брали, комори відбивали, полті масла, сала і сири до возів брали, брали живність, збіжжя різне, вози букшовані, хомути з набедерниками, скури волові, топори, серм’яги, білі хусти, як білоголовські, так і мужські, вовну в рунах, коси, заліза плугові, мед прісний, жупани й доломани, шиптухові кожухи.
З, маєтностей Киселя, Вишневецького селяни втікали через великі утяження і здирства немилосердні. Коли ж шляхтичі їдуть до тих сіл, де ховаються втікачі, то селяни не тільки не дозволяють забирати, а ще й б’ють панів.
У якійсь корчомці придорожній скаржилися мені за кривду вже й не прості люди, а два пани, що попали саме в отаке село.
Пан Марціан і пан Бенедикт, як люди спокійні, нікому нічого не винні, ні від кого такого на себе не сподіваючись, по челяднику тільки маючи, парою коней і колясою, і коня підводного маючи, їхали, й в селі якомусь мешкаючі, запомнивши строгість права посполитого напротивно заступаючих на дорозі добровільній сурове записаного, яко на якого неприятеля, з косами, понабиваними рушницями, киями, обухами і тичинами, одні з огородів, другі з тилу, а треті з переду села з великим криком і галасом оскочивши, киями і обухами бити почали, словами ущипливими, гонорові шляхетському їхньому шкодячими лжачи, осоромлюючи, "Бий!", "Забий!" волаючи, їх з коляси збили, аж вони, видячи запал тих хлопів, через городи, мимо села, піхотою до лісу від всього убозтва свого — від коляси, коней, челяді, шкатули, стрільби, коберців, килимів до річки втікали, а ті хлопи, яко якії розбійники, нас гонили, а другі зараз же там до коляси припавши, челядинців наших піймавши, киями, обухами ганебно, а нелітостиво збили, змордували, назад руки, яко злодіям, пов’язавши, все собі побравши і пошарпавши: колясу фарбовану, ковану, коштуючу золотих п’ятдесят; шкатулу, в котрій було червоних золотих сто двадцять п’ять та монетою різною золотих двісті; коберець аджамський, коштуючий золотих шістдесят; килим турецький, коштуючий золотих п’ятнадцять; бандолів пара у колясі, коштуючих золотих сорок; опунч нових дві, коштуючих золотих двадцять; бандолет на челяднику, коштуючий золотих п’ятнадцять; коней пара в колясі, коштуючих золотих пултретя ста; кінь підводний гнідий, коштуючий золотих сто двадцять; радик на коня, в нім було гривен срібла три; пістолетів пара, коштуючих золотих тридцять; кульбака з платом і войлоком, коштуюча золотих осьмнадцять; кляча під челядником, коштуюча золотих осьмдесят; кульбака, коштуюча золотих сім; пушорок з уздами, коштуючий золотих шістнадцять.
Не пустили справу так, а заскаржилйся в гродськім суді, щоб з тими хлопами право дорогу указало про той деспект, бо як же! Гультяйство до права і учинення з нього справедливості дотримати слід.
Хотів спитати: де ж самі набрали стільки добра? І скільки його у вас, коли, йдучи в дорогу недалеку, такі фрайверки з собою тягнете? Більше награбованого, ніж нажитого, отак воно, панове!
Але кому про те скажеш?! Канцлеру Оссолінському? Королеві?
Шкода говорити!
Ми їхали з королівським листом, проїзним litterae passus, яким забезпечувано для нас нічліг, харч, корм коням і всіляке сприяння в путі. Лист той, власне, не був нам потрібен, бо козак звик знаходити собі все й без нічиєї помочі, але мій Іванець Брюховецький повсюди посилався на королівський виклик, дбаючи вже не так і про нас усіх, як, мабуть, про самого себе, щоб надати собі ваги незвичайної. Мене він при чужих людях ніколи не називав сотником, а тільки паном старшим, — це надавало ваги не так мені й моїм козакам, як знов самому ж Іванцеві, бо коли ти наближений до якогось таємничого пана старшого, що має аж королівські повноваження, то ти й сам, виходить, чоловік неабиякий.
Вони з Демком, хоч обидва були моїми джурами, не мали між собою нічого спільного, окрім своєї служби. Бо коли Демко слухняно чипів у мене при боці, вловлюючи кожне скинення моєї брови, готовий кинутися у вогонь і в воду за свого сотника з спокійною мужністю і безкорисливістю, то Іванець пряв очима навсібіч, визирював де, що і як, щосили вдавав запопадливість і шанобливість до мене й до всіх, хто стояв вище, насправді ж, як це виявилося з часом, дбав лиш за себе й думав од самої колиски лиш про себе. Життя моє складалося так, що не мав я ні часу, ні снаги, ні змоги придивлятися пильно до людей, вивчати їх глибше, як священик або судця, вони проходили повз мене то близько, то далі, прослизали тінями, часом тільки мелькали, були й не істотами з крові й плоті, а тільки знаками тих чи інших цнот і властивостей, символами доблесті, мужності, доброти, чесності, а то хижості, підступності, зажерливості. Вмирали коло мене, а я так і не знав до кінця, ким були насправді, як не відав і про тих, що мене оточували не день, не місяць, іноді й довгі роки, був як дитина — довірливий, наївний, легко обманюваний.