Баский він, треба спинити, та, мабуть, не нам його гамувати! — промовив Сластьон, лукаво дивлячись на писаря.
— Чому не нам? — озвався писар.— Наче ми не люде, не громада, або Олешко велика цяця! Аби воли громади, зараз приговор — і гайда широким шляхом на Сибір...
— Шкода! Швидкий ти вельми! — мовив дід Охрім.— Сибір далеко, на се громада не пристане.
— Вміючи взятися — так пристане; підмогоричити, відро, друге божої сльози, от і пристане.
— Я готов четверо відер постановити, аби його спекатися,— мовив Сластьон.
— І моя така думка,— озвався Передерій,— вже він давно у мене в печінках сидить, та я людина добра, усе терпів, все переносив, а тепер бачу — ні, годі! Гляньте й сьогодні — прирівняв мене до квочки.
— Як його й переносити таке! Тут хоч би і кам'яне серце, то не видержить, а то ваше... на мене б — то б я його в мотлох — дратував Сластьон.
— Утру я йому носа! — Передерій перехрестився і мовив.— Побий мене отсей святий хрест, коли я його не запроторю у хурдигу, саму Сибір, на саме дно! Можна, кажеш ти? — спитався він у писаря.
— Аби воля громади, та ще коли б і отець Кузьма шепнув у місті.
— Шепне! Отець Кузьма шепне! — запевнив Сластьон.— А громаді, що йому в зуби дивитися! Нащо громаді такі непокірливі, такі баламути?!
— Цитьте ж! — озвався Передерій.— Я йому! Я йому!.. Довго ще в господі Сластьона кружала чарка і пащекували
про Наума Олешка.
IX
Минуло тижнів зо два.
Одного дня надвечір Коломієць вовтузився в шкільному дворі на дровітні над корявим дубовим оцупком. Треба було на ранок нарубати дров. З волості привезли таких грубих оцупків, що, не поколовши, вони не влазили в піч. Колоти було нелегко, бо окоренкуваті оцупки були вельми сухі, клин не брав їх. Треба було доволі сили вигнати з себе, щоб загнати клин. Уволю нагепався Коломієць, доки розколов один оцупок, взявся за другий, а піт з нього так цівкою біжить...
— Добрий вечір вам! — промовив Олешко, підійшовши до Коломійця.
— Здорові були? — відповів Ілія, утираючи з чола піт рукавом сорочки.
— З сйм днем, що сьогодні, поздоровляю, поможи вам боже!
Спасибіг.
— Самі колете?
— Як бачите, Науме.
— Бачу, що окоренок неслухняний,— всміхнувшись, мовив Олешко.— Та такі й руки не по окоренку; звісно, хто до чого призвичаївся. Не на сьому зросли... Тяжко?
— Байдуже, не первина... сторож мій занедужав, треба самому.
— Хоч і не дернина, а сокира у вас не туди дивиться; та ще й сухе дерево, наче кістка... тут би шлягою, так же шляга не по ваших руках...
— Чому?
/ — Тому, чому ваше перо для моїх рук важче, ніж шляга... А кете лишень мені сокиру, може, в моїх вона стане слухнянішою і окоренок пом'ягшає.
Олешко зняв шапку і свитку, затесав кілька клинів і взявся колоти окоренки. Обух відскакував, а Олешко тільки: ге! ге! ге!
— От завзяте, прямо — кістка! Коли вже мене не слухає, то де вже вам...
Нарешті Олешко переміг; окоренок почав тріщати і розколовся.
— А що! На чиє вийшло! — весело мовив Олешко.— Сказано, то чоловік, а то дерево! Чоловік усе переможе, аби умів, аби тямив, якого де пристрою треба...
У воротах показався отець Кузьма. Ілія пішов назустріч його. Повітавши їлію, отець Кузьма спитався у Наума:
— На поденщину став, Науме?
Олешко ніби й не помітив, з якою думкою спитався у нього отець Кузьма, і відповів:
— Вгадали, панотче!
Коломієць пішов з попом до хати, а Олешко доколював дрова.
— Нащо ви берете поденщиків? — мовив Гречаний до Ілії, вдаючи, нібито й справді він поняв віри, що Олешко рубає дрова за гроші.— Волость повинна вам постачати колоті дрова; ви їм нічого не даруйте, а то вони й на шию сядуть... Та й сторож у вас є.
— Сторож нездужає.
— Нехай з волості пришлють кого, доки видужає.
— Шкода людей відривати,— відповів Ілія.— Час робочий, у кожного ще роботи по шию, у кого на полі, у кого на дворі.
— Вже ж і вам з яких достатків наймати поденщиків!
— Я не наймаю; то сам рубав, а се Наум, спасибі йому, поміг; йде повз двір, бачить, що я нічого не вдію з окоренком, він і взявся наколоти.
— Се що інше; а я думав, він за гроші. Наум — чоловік роботящий; одначе я не радив би вам... теє... ви дальше від нього.
Ілія зумився; він не відав Кузьминої вдачі, нічого не відав про ланок.
— Хіба Наум що? — спитався він.
— Лукавий чоловік...
— Хто б його отеє гадав! А мені він здавався таким щирим...
— Лукавий! На весь світ чи є хто такий лукавий, як він; та се ще б байдуже; а то гірше лихо: баламут з нього не-прикаянний; задира великий! ї не доведи господи, який невживчивий! — отець Кузьма обома руками погладив бороду.
— А я сього й не помітив,— відповів їлія.
— Коли ж вам було й помітити; полсивете довше — побачите більше.
Настя подала чаю.
— А моя попадя й досі ніяк не збереться до вас,— мовив Гречаний до Насті.— Ви вже, будьте ласкаві, вибачте їй, не ремствуйте.
— Помиримося,— відповіла Настя.
Гречаний знов звернув розмову на Олешка і малював його вдачу недобрими барвами. Ілія слухав уважно; він, хоч і не суперечив, бо ще не встиг добре спізнати Олешка, одначе сам не тямив, чому душа його не йняла віри Гречаному. Коло-мійцеві здавалося, що у такого лихого чоловіка, яким Гречаний малював Олещка, не може бути такого ясного і привітливого погляду, такої щирої усмішки, такого симпатичного виду, як у Наума. З усіх горбанівських людей, з якими досі спізнався Коломієць, йому Олешко найбільш сподобався, найбільш припадав йому до серця.
Гречаний недовго сидів. Напившись чаю, зараз попрощався, ще раз застерігши Ілію і Настю, аби були "дальш від Олешка".
— Він чоловік такий, що "з ним дружи, а каменюку за пазухою держи", — промовив отець Кузьма, виходячи з хати.
Наум чекав на улиці, доки він піде до господи, і, спостеріг-ши його на улиці, зараз повернув до Ілії в хату; Слово по слові Олешко й питається у Коломійця:
— А що, Гречаний — доволі висипав на мене гречки та рудяку?
Коломієць всміхнувся і змовчав.
— Я знаю,— мовив знов Наум,— він приспів би в ложці води мене втопити. А чи знаєте ви за що? Повідати — так глум один: за те, що не хочу поступитися йому предківською нивою.
І Олешко розповів Ілії і Насті історію з козарським ланком.
— Зроду б я на таке не сподівався,— промовив Ілія,
— Не продавайте, Науме! — не втерпіла порадити Настя.— Тримайтеся земді, хоч би що! В землі вся сила.
— Авжеж! Без землі чоловік що? — відповів Наум.— Все одно, що деревина без кореня; ні в чому йому рости і кріпнути; поневолі мусить засохнути...
Почав Олешко вчащати до Коломійця трохи не щодня; або дров прийде нарубати, або води наносити, двір прибрати, знайде він чого замутитися та й просидить кілька годин, розмовляючи з Іліею. Коломійцеві щоразу більш та більш подобався Наум за свою вдачу. Ілії здавалося, що Олешко — той, нової генерації чоловік, за якою йтимуть вже люде, призначені оновити життя селян. Він гадав, що Наум з тих людей, що геть далеко вже відбилися від того покоління селян, що родилося, росло, жило і вмирало під пугою панів або "окружних начальників" та ще не встигло пристати до сущого берега і плентається самотою, не тямлячи, де його берег, не бачачи в пітьмах, де та стежка, що веде до спасенного берега? Справді, Наум вештався самотою, тинявся незадоволений нічим і сам не тямив, не міг зрозуміти, чого йому бракує, чим би він задовольнився. Одно тільки він навіки добре тямив, що "жить так погано, що аж остобісіло так жить", що "певна річ, треба якось інакше жити, щоб ліпше було".
— Та як же вам здається треба жити? — питався у нього Ілія, щоб вивідати ума.
— Якось інакше, не так, ладу більш треба; треба... ну, як би вам мовити?.. Треба, щоб не так було.
— А як же?
— Та от кривди багато у нас; коли б багатирі та оті пузаті Сластьони менш кривдили нашого брата; особливо хто вбогий, тому тяжко.
— Се вже, Науме, про других... остогидло, кажете, що ж вам не подобається?
— Не скажу гаразд; не по-людськи якось ми живемо!.. Чи я не такий, як усі люде, чи люде не такі, як я.
І скільки Ілія не допитувався, Наум не вмів виразно повідати, чим йому не подобається життя селян і як треба жити "по-людськи".
— Чоловік в чоловіка в'їдається, наче блощиця в овечку,— мовив Наум.— Ну, чому воно так? Чому на мене напосідаю-ться і Передерій, і Сластьон, і Гречаний? Гречаний — ще туди-сюди; розумію, що ланок мій йому спати не дає. Добре, а ті за що?
— На всіх не вгодиш, Науме!
— Авжеж... Тільки жі остогидли вони мені дуже; особливо отой Сластьон, Мошко, Охрім; що я їм вдіяв?.. Громада така ледача у нас; вівці, а не люде... от скажіть, чому воно так? Ще доки чоловік босий і голий, то наче й по-людськи думає; аби ж почав обростати м'ясом, зараз і верне проти людей...
— Ви, Науме, нарікаєте на громаду, а й вона не повинна.
— Так хто ж повинен? Чому вона живе не власною головою, а Сластьоновою? Писаревою? Чому? От які думки мене за війна беруть! Безголова громада, дурна громада; тільки звання, що громада, а всім орудує писар. На кого нацькує Єлисей, на того й гавкає вона... Сама свого лиха не розбере.
— Громада великий чоловік! — мовив Ілія, щоб заспокоїти Олешка, у котрого очі горіли, лице аж падало.
— Може, де й так, та не в нас, не привикла вона жити своєю головою, чи хто його зна.
— Ніколи було привикти, Науме! Чи ви пам'ятаєте кріпацтво?
— Авжеж! Я був добрим вже парубком тоді, як люде здихалися панів.
— Огож нагадайте собі, як тоді люде жили? Чи своєю головою, як ви кажете, чи панською? Що пан або окружний веліли, те люде й робили. А чи гаразд воно, чи добре, чи ні, про те ніхто не міркував; ніхто не розбирав, чи до ладу, чи ні; сказано — звелено робить — роби, та й годі...
— Та хіба ж воно й тепер не те ж святе? Та тепер ще чи не гірш; то, було, пан орудує, а тепер такі п'явки, як Сластьон. І нічого йому не вдієш, усі за нього — і волосний, і становий, і мировий, і піп, і земці,— усі за нього, а він окульбачив громаду та їздить на нас верхи... що товста кишеня у нього, що він лампадки в церкву справляє, так хіба ж то не з людського поту та крові... От ви й гадайте, чи не гірш отеє, як було за панів... Сластьон став паном! Тьфу!
— Трохи чи не вся ваша громада, Науме, ті ж люде, що родились і зросли під панами та під окружними. З тих, що родилися на волі, ще не багацько в громаді...
— Чоловіка десять —є; сі, правда, іншим духом дишуть; інколи наче й думають і йдуть не в слід Сластьона та писаря; так що ж! їх така жменя, що й голосу їх не чутно...
— Тривайте! Щороку більшатиме таких.
— Овва! Доки їх побільшає так, щоб переважити, то Сластьон та писар з Мошком усе село немов обценьками або супо-нею стиснуть та обдеруть.