Антін Калина

Олександр Кониський

Сторінка 5 з 7

Говоріть, дядечку, правду: де Калина? За що його вивезли?

— Серце, Марино! Я не вмію брехати: я знаю, що ти була в ісправника; я чув від нього, що хтось написав губернаторові без підпису донос, що Калина лікарює. А ти знаєш, що йому яко засланцю не можна лікарювати.

— Коли ж він лікарював?

— Хіба мало? От і тебе гоїв.

— Так його за се і вивезли?

— Більш ні за що!

— Господи! Хіба ж се провинність — помагати недужому? Хіба ж ваш губернатор такий варвар, щоб за се карав чоловіка?

— Не губернатор, а закон...

— Гарний закон! Нічого сказати! Ні, се не може бути! Тут щось не так, тут логіки нема!..

Молодий дівочий розум і чисте серце дівоче гадали, що в нас в усьому повинна бути логіка, що й над засланцями, навіть над душогубцями не можна заподіяти нічого такого, що противне здоровому розумові, гуманному чувству, християнству...

Гм! Се була велика дівоча помилка! Зрозуміла і Марина сю помилку, та не швидко, і дуже-дуже дорого заплатила вона за таке зрозуміння.

Марина почала швидкими ступнями ходити по хаті. Кабанов сидів в кінці столу, мовчки гриз нігті або ковиряв пучкою в косі. В серці його роївся жаль до небоги, а в голові снувала думка, як би то запомогти Марині? Кілька раз приймався він заводити річ, Марина все ходила, одповідаючи коротким "еге" або "ні". Так пройшло годин зо дві. Кабанов став прощатись.

— Ка добраніч, Марино!

Марина взяла його за руку і сказала:

— Завтра ви мені дасте грошей! Я поїду в губернію. Кабанов був опікуном її і хазяйнував її грішми.

— Чого поїдеш?

— Шукать Антона! — одповіла Марина так виразно, так твердо, що Кабанову стало ясно, що нема чого тут суперечити.

— Гм! От як!.. Сміливо... шукати на дні ставу персня.

— Про те мені знати!

— Авжеж. Ну, та про се завтра помізкуєм. Добраніч! — і Кабанов швидко вийшов з хати.

А Марина й не подумала спати. Перед нею стояло Гамлето-ве "чи жити, чи не жити?" 10 "Чи дасть дядько грошей, чи ні? Що, як ні! Е, ні, я переможу його — дасть". І от перед нею нова картина: вона їде, шукає, розпитує, знаходить Калину: він у тюрмі; вона йде к сама в тюрму, вінчається з ним — вона щаслива і він щасливий... "Добре! А що ж скаже бабуся? Е!" — На се Марина махнула рукою.

VIII

Уранці другого дня, як тільки всі зійшлися до чаю, стара Кабаниха сказала Марині, щоб зараз після чаю зайшла до неї в кімнату поговорити про діло.

— Вам дядько все розказав? — спитала її Марина.

— А ти вже й знаєш! Яка вгадлива! І в кого ти така вдалася?

— Я мушу сказати тобі, Марино,— заговорила строгим голосом Кабаниха, як перейшла з онукою до своєї кімнати,— що я ремствую на тебе. Ти образила, ославила і мене, і всю нашу сім'ю, і весь наш рід...

— Чим се так?

— Мовчи, не перебивай і слухай. Ти й сестра твоя зостались сиротами, я взяла вас до себе, ночей не досипляла, до-глядувала вас, виростила, випестила, стала вам за матір...— стара піднесла до очей хустку.

— Спасибі вам за се.

— То-то спасибі! А що з того спасибі? Чим же ти віддячила мені? Ти зневажила мене, зневажила дядька, стала непокірливою, неслухняною. А через що? Через те, що тебе причарував отой поганий татарин!..

— Бабусю! Коли ви хочете, щоб я сиділа з вами і слухала ваші речі, так не лайте його!

— Оце ще не видала! Ще чого не було! Хто мені заборонить! Хіба я не господиня! Та я його... Коли б я його вздріла, я б йому очі видерла, собаці!..

— Бабусю! Ще раз кажу: говоріть та не лайте його!

— Лаятиму поки схочу! Я своїй дитині господиня...

— Нехай! Так і лайте ж мене, а не його!

— Лаятиму його — ніхто не заборонить!

— Я забороню!

— Ти? Ти? На губах молоко не обсохло... Ти!

— Я, я забороню! — Марина встала і вийшла з хати.

— Стій! Постій, кажу! — кричала услід їй стара. Марина вернулась.

— Говоріть, бабусю, що хочте> тільки не лайте Калини, а то піду...

— Сядь отут, біля мене! — Марина покірливо сіла.

— Бач яка! Неслухняна ти — бач, на який розум він тебе напутив. От до чого я дожила! Господи, господи! Чи думала я коли дожити до такого! Та мені і ві сні не верзлося, щоб моя внука та кохалася з татарином!

— Він не татарин, він такої віри, як і ми з вами.

— Де тобі! Куди йому до нашої віри! Всі вони татаре.

— Помиляєтесь, бабусю! Хіба ж таки не знаєте, що коло Києва нема татар. Він православний.

У старої трохи одлягло від серця,

— Ну, добре, що православний. Нехай, повірю тобі... спитаю ісправника... А все-таки погано ти зробила... Погано він напутив тебе! Бач, до чого книжки довели! Ніякої поваги до старших. А чи казав лее він тобі, що є такі закони, що я тебе можу здати в монастир? — Марина мовчала, вона не хотіла дратувати стару.— Еге, мовчиш! Що ж, коли б ти була добра та покірлива, я б тобі давно знайшла жениха, не такого плюгавого...

— Мені не треба ніякого.

— Бо знайшла вже татарина! Добре, добре! Ну що ж, де ж він? Де твій жених? Покажи його? Еге! У тюрмі десь гниє — мабуть, за добре діло...

— Бабусю, мені нудно! Кінчайте швидше! Ну, нехай я винна перед вами, що давно не призналася вам... Але ж тепер сьому не поможете...

— Знаю! То-то й лихо! А що тепер говорять у місті? Послухай! Та тепер мені на старість нікуди не можна й очей показати — висміють... От чого ти наробила! — стара заплакала. Марині стало жаль її; вона припала до неї; обвила її шию і стала цілувати. І в старої серце не камінь було.

— Годі, годі! Бабусю, простіть мейе і благословіть...

А стара все хлипала і тільки інколи проскакували, крізь хлипання слова "що скажуть, що скажуть?" Увійшов Кабанов.

— Що ж нам діяти тепер? <—спитала його стара.

— Не знаю. Здається нічого. Що бог дасть, те й буде! Перемелеться...

— Ні, не перемелеться! — скрикнула Марина.— Я вам сказала учора, що робити, і сьогодні те ж кажу: дайте грошей і пустіть мене!

Піднялась буча. Стара загримала, кричала, лаялась, плакала і не знала, що почати, як відвернути свою онуку.

Марина не витерпіла і вийшла в свою кімнату.

Може, через годину чи що хуртовина затихла і стара Кабаниха спокійно радилась з сином.

— Як я бачу, матусю, нічого ми не вдіємо, нічим її не зупинимо. Не пустимо — втече, більше ще ославить: така гутірка піде, хоч уші затикай. Грошей не дамо — овва! Знайде, кажуть, на весілля сорочку. Хіба не можна позичити?.. Кажу, і туди гаряче, і сюди боляче. А по-моєму, вже краще ось як: поїду я з нею в губернію, ніхто й не знатиме чого — скажу, чи ярмаркувати, або що... Нехай вона облизня піймає!.. Тоді, певно, втихомириться...

Після довгої ще бесіди стара згодилася.

IX

Землі не зчула під собою Марина, їдучи з дядьком до губернського міста Кабарди. Вона, як кажуть, була на сьомому небі. Усю дорогу вона тільки те й робила, що дякувала дядькові цілуючи і обнімаючи його.

В Кабарді Марина з поміччю дядька довідалася, що на Калину справді був донос за те, що він лікарює, і губернатор велів привезти його в Кабарду на те, щоб одіслати у друге повітове місто, але якраз у той час прийшов приказ по телеграфу, щоб Калину зараз вирядити в Петербург, і з того часу, про нього нема ніякої звістки.

— Треба їхати в Петербург! — говорила Марина дядькові. Дядько спершу суперечив, а далі згодився.

Ніщо в Петербурзі не займало Марину; ні на золотоверхого Ісаакія, ні на монументи, ні на Ермітаж вона не хотіла йти дивитися, поки не довідається про Калину. А може, усі рідкості Петербурга були ненависні для неї вже тим, що вона з ненавистю в серці в'їздила в Петербург. "Тут десь у кріпості або в тюрмі, може, в підземеллі де, сидить під арештом мій милий, а я піду роздивЛюватись місто?.. Провались воно!" І сиділа Марина в хаті, чекаючи тієї щасливої хвилини, коли дядько принесе їй звістку про Антона. А дядько не лінувався шукати! І сам він, і вдвох з Мариною перебували всюди: були і в третьому отділєнію, і в шефа жандармів, і в міністерстві внутрішніх справ, ходили і в кріпость до коменданта — ніде не було вдачі, всюди одна відповідь.

— А хто ви доводитесь Калині? — питають.

— Ніхто, знайомі його.

— Тільки! Мало хіба в нього знайомих — так це всім і говорити, де він? Сього з государственними злочинцями не можна! — так одріжуть на першому слові та ще й порадять більш і не розпитувати, щоб і'самим біди не накликати.

Не знали наші пілігрими, що їм і чинити вже. Аж ось, тижнів через три після приїзду свого в Петербург*, Кабанов несподівано зустрів свого знайомого з Кабарди і розказав йому про свою невдачу.

— Чудний ви чолозік! Не знаєте "порядків"! У таких справах не можна починати зверху, треба знизу: оберніться до якогось посліднього писарчука, ткніть йому три карбованці — зараз буде справа... Та от тривайте, я поможу вам: я пришлю д© вас такого писарчука, він се зробить — усюди пролізе і пронюхає.

Через день чи що москаль, писар з комендантської канцелярії, був уже в Кабанова, взяв десять карбованців і забожився, що завтра принесе звістку. ,

На другий день ввечері поштальйон приніс лист до Кабанова. Марина розпечатала, скинула очима, зблідла і повалилась на канап, мов нежива.

"Государственный преступник Калинин, содержавшийся в Петропавловской крепости, волею божиею 21 августа умер от воспаления легких". На підписі стояло: "Плац-адыотант".

X

Минуло кілька літ. Нічого в селі Дідовому не перемінилося — усе, як було. На другу Пречисту 11 старий Яків Калина сидів під хатою на призьбі. Разом з ним сидів чоловік худий, блідо-жовтий, з лисою головою, з сивою бородою, але ще не старий. Добре було треба вдивлятися в нього, щоб признати в ньому того лікаря Антона Калину, котрого ми бачили таким молодим, здоровим, жвавим... Боже, боже! Чи вже ж таки десять, дванадцять літ можуть так зістарити чоловіка! Ба, не літа зістарили Калину, а недоля, заслання, тюрма, кріпость і втрата тієї живої люблячої душі, котра стала йому у сі м. Калина не жив, а вмирав, іменно вмирав, тлів... Чудно з ним сталося! В Петербурзі в кріпості продержали його тижнів зо три, а потім привезли його в третє отділєкіє розпитувати про якийсь бунт розкольників. Калина дивувався, присягав, що ні розкольників ніяких не знає, і про бунт ні про який не чув.

— Як же не чули, коли все місто бачило вас на майдані! — сказав йому жандарм, котрий допитував його.

— Може, й бачили, та не мене.

— Як не вас?! Ви де були, в якому місці?

— В Царевомосковську.

— Де? — спитав вдруге жандарм, ніби не дочуваючи.

— Хіба не чуєте — в Царевомосковську.

— От тобі й на! Як же се так? — жандарм почав швидко перекидувати пучками аркуші: читав, перечитував, краснів, мінився на лиці, а далі до Калини:

— А як вас звати?

— Антін зроду.

Жандарм взяв папір, написав, що Калина нічого про бунт розкольників не знає, дав йому підписати і звелів одвести його назад у кріпость.

Через кілька днів привели знов Калину і об'явили, що вийшла "невеличка помилка" і його даремно потриволшли.

1 2 3 4 5 6 7