Така школа справді не неволя. От зрадіє Нехті, довідавшись, що матиме можливість частенько бачити Імхотепа, навіть пригощати його дома.
Повагавшись, Петубаст дістав з-за фартушка обола і подав вартовому, але той рішуче відхилив його руку з монетою.
— Від гостей достойного головного вчителя ми не взяли б навіть халкоя, — пояснив причину відмови. — Інша справа, якби ти приніс щось у дар богам. Тоді в твоєму кошику не стало б половини риби,— засміявся єхидно. — Я теж колись був учнем і пильно вчився,— продовжував.— Але завжди був таким голодним, що, здавалось, гриз би й кістки. Достойний Меріб перебував тоді ще в Елладі. Одного разу, як голод добряче мені дошкулив, я поцупив жирненьку качечку, призначену для жерців. Не встиг посмакувати нею, як мене зловили на гарячому, надавали палиць і прогнали зі школи. Добре, що хоч призначили вартовим, бо ніякого іншого ремесла не знаю.
Він зупинився перед дверима з вирізьбленим соколом.
— Заходьте! — показав рукою і, обернувшись, пішов геть.
Кімната, куди ввійшли Петубаст й Імхотеп, була велика і ясна, але її обстановка виглядала скромно. Крізь широкі, прорубані в мурах вікна (на ніч їх заслоняли солом'яними плетінками) вливалося досередини сонце, і його проміння розсипалося по кольорових плитках підлоги.
Уздовж стін вишикувалися полиці з дерев'яними, шкіряними, полотняними, навіть глиняними футлярами, в яких, здогадувався Імхотеп, зберігалися сувої папірусів. Футлярів було так багато, що хлопцеві стало страшно. Невже Меріб ввібрав у себе зібрану в них людську мудрість? Напевне... Тому-то всі так його шанують і слухаються. Чи й він, Імхотеп, збагне колись мудрість папірусів, що зберігаються у цих футлярах?
В одному куті кімнати стояло прикрите солом'яною матою ліжко, біля нього столик, а на ньому миска дактилів, глечик води чи пива, каганець, кремінь, залізне кресало і трут. Мабуть, головний учитель і в ліжку не розлучається з наукою — читає папіруси при скупому світлі.
Меріб сидів у зручному дерев'яному кріслі за довгим низьким столом з мармуровою стільницею, на ній стояло кілька чорнильниць, лежали сувої папірусів, загострені очеретини і гусячі пера. Він, певне, займався якимись підрахунками, бо в одній руці тримав гусяче перо, а друга лежала на дерев'яному абаку — рахівниці з нанизаними па шнурки кружечками.
— Петубаст й Імхотеп зичать тобі, достойний, доброго здоров'я і прихильності богів! — Риболов поставив на підлогу кошик, і вони з сином торкнулися долонями колін.
Меріб ледь усміхнувся. Мабуть, подумав, чи не забагато для нього всіх божих щедрот, але промовчав.
— Прийми од нас, маленьких людей, наш скромний дар,— підставив ближче до головного вчителя кошик з рибою Петубаст,— Ти велів нам прибути — і ми явилися перед твої мудрі очі.
— Хіба я казав вам прийти з рибою? — нахмурився Меріб, і гості розгубилися, принишкли.
— Не личить з порожніми руками йти до достойних людей,— несміливо виправдовувався Петубаст.— Такий звичай споконвіку в Чорній Землі.
— Пора вже відкинути його, бо він поганий,— з досадою проказав Меріб.— Не завжди добре те, що старе. У кошику принаймні на три-чотири оболи риби. Це, мабуть, усе, що залишилось від улову, адже половину його забрав Ануп. Тепер ви будете голодні. Я знаю, що таке голод: в дитинстві він не раз дошкуляв мені,— не посоромився зізнатись учитель.
Він відклав перо, сягнув рукою до пояса, мабуть, за монетою, але передумав, і вона зупинилася на півдорозі. Адже Петубаст за свій дарунок не прийняв би від нього плати, до того ж таким вчинком він принизив би риболова.
— Візьму дві рибини, бо більше в моєму животі не вміститься,— злагіднів.— А тепер, Петубасте, слухай мене уважно. Чи сам, без нічиєї принуки, ти, вільний єгиптянин, віддаєш до школи бога Гора свого сина Імхотепа?
— Ніхто не примушував мене,— відповів риболов.
— Чи зрікаєшся всіх батьківських прав на час перебування його в школі? — знову запитав Меріб.
На обличчі Петубаста майнула тінь смутку: він на довгі роки розлучається з сином, втрачає його.
— Будь йому, достойний, батьком і матір'ю,— дрижачим голосом промовив риболов.
Маленька безневинна хитрість Імхотепового батька розвеселила Меріба, і він усміхнувся.
— Нас, Імхотепе, радують пильні учні, а ледачих ми проганяємо,— попередив учитель майбутнього школяра.— Стань найпильнішим — і нагорода тебе не мине.
— Заслужу її, достойний, — запевнив Меріба хлопець і знову прикипів поглядом до футлярів з папірусами.
"Цей дотримає слова", — подумав головний учитель, крадькома стежачи за Імхотепом.
— Прийдеш через чотири дні — тоді в нас закінчується місяць відпочинку,— знову взяв у руки перо, щоб продовжувати свою роботу.
Батько і син мовчки торкнулися руками колін і вийшли з кімнати.
Вартового, який недавно супроводжував їх до Меріба, не було, а ті, що його замінили, не питали про рибу.
— Віднесемо її Терсеї,— кивнув на кошик Петубаст, якому кортіло похвалитися перед грекинею сином. Адже Імхотеп стане писарем або збирачем податків чи землеміром. Тепер Терсея не гордуватиме ними.
Пропозиція батька втішила хлопця: він, Імхотеп, зможе зустрітися з Ніке. Як сприйме вона звістку про те, що він уже не приноситиме їй черепашок?
Імхотеп відчув у душі неспокій, не схожий на той, з яким іноді виглядав батька з моря.
Тільки-но Петубаст увійшов у будинок Доріонів, як назустріч вибігла Ніке. Усміхнена, зарум'янена, в очах радість.
— У мене нові сандалії,— похвалилася вона, показуючи маленьку ніжку в дорогому взутті з козлячої шкіри. — Ти приніс черепашки?
— Нині я не був біля моря,— виправдовувався хлопчина.— Та й уже не приноситиму їх,— посумнів.
— Невже ти розгнівався на мене? — здивувалася дівчинка.— Я нічим перед тобою не провинилася.
— Через чотири дні я стану учнем школи Гора,— згорда промовив хлопець.
— Але ж інколи з батьком приходитимеш до нас? — запитала тривожно Ніке.
— Не знаю, чи головний учитель дозволить мені покидати мури святині, — ухилився від прямої відповіді Імхотеп.
— Може, недовго вчитимешся... — чи то запитувала, чи то стверджувала дівчинка.
— Десять років,— не приховав правди Імхотеп.
— Це, певне, дуже довго, — журливо похитала головою Ніке, мабуть, ще не усвідомлюючи, як пливе час— І тоді знову приноситимеш мені черепашки?
— За десять років ти станеш дорослою і не захочеш моїх черепашок,— з жалем промовив хлопчина. — Може, батьки віддадуть тебе за багатого достойника.
— Не хочу багатого і достойного,— спересердя тупнула ніжкою дівчинка. — Чекатиму твоїх черепашок. А щоб ти не забув принести, візьми ось це від мене, — висмикнула з кіски стрічечку і подала Імхотепові.
IV
Дощ... Він такий рідкісний гість в Александрії, що тутешні люди ще й назви йому не придумали. Просто кажуть: "Вода, що падає з неба..." Вона несе радість спраглій землі і всьому, що живе й росте на ній. Коли буває дощ, втішаються фелахи, веселіше співають птахи, яскравіше спалахують квіти, навіть ледачі мули рухаються жвавіше.
І в шкільних залах, де завжди було душно, стоїть тепер приємна прохолода. Такої не дають ні тінь паркових дерев, ні віяла, якими в спекотні дні раби обмахують своїх панів. Учні, розміщені в залах за віком і знаннями, сидять на підлозі, підігнувши під себе ноги. У старших — листки папірусу, в новачків — кусочки крейди і кам'яні таблички з гладенькою поверхнею.
Майбутні писарі, землеміри і обліковці ходять босі, а поверх набедреників носять білі фартушки. На шиї кожного старшого висить пластинка з зображенням Гора, якою він дуже гордиться. їм дозволено відвідувати батьків, і вони статечно, як старі писарі, крокують містом. Навіть еллінські хлопчаки, які кидають у своїх єгипетських ровесників камінцями, не займають їх. Усі в Царській дільниці знають, що святинею Гора опікується сам владар Єгипту.
Ніч у Чорній Землі удвічі коротша, ніж у далекій країні гіпербореїв, про яку розповідав учитель географії, проте раби-сторожі розбудили учнів рано, з першим сонячним промінням. Обов'язкова купіль в студеній воді, що б'є з фонтана, прогнала рештки сну, освіжила тіло, а сонце вмить зігріло його.
Тепер учнів чекав ситний сніданок: ячмінна або пшенична каша, заправлена олією, шматок риби, паляниця, іноді грудка сиру. Щоб вихованцям не боліли зуби, час від часу давали їм ще й цибулину, квашену капусту, огірки — розкіш, про яку багато з них дома і не мрія?"и. Наїдалися добряче, знаючи, що вдруге нагодують їх аж після занять. Навіть дорослі єгиптяни їли два рази на день, лише багатії та вищі жерці ласували, коли їм заманеться і скільки хотіли. Добре бути багатим або носити срібну чи золоту пластинку.
Імхотеп уже записав знак, виведений учителем на дошці, і тепер збуджено спостерігає у вікно за краплинами, що падають з неба. Його дуже цікавить, звідки вони беруться, що таке хмари і куди вони пливуть по небу над Алексан-дрією, як кораблі по Великій Зелені?
На всі ці питання, напевне, можна знайти відповідь у папірусах. Він, Імхотеп, знайде її колись у письменах. Багато відповідей на багато питань, які його цікавлять. Відколи він став учнем школи Гора, минула пора Перет, але палиця вчителя ще не торкалася його спини. А ось товариші, які сидять поруч з ним — невеличкий, гарячий як іскра син землеміра Сінугет і серйозний, повільний Ібі, батько якого— дуже знатна людина (старший над чабанами царських отар),— уже скуштували різок: перший за непосидючість, другий за повільність. Найрозумніше — не висовуватися вперед, але й позаду не лишатися.
Імхотеп устиг подружити з обома товаришами-новач-ками. У вільний від навчання час вони всі троє займалися на майданчику спортивними вправами, звірялися один одному, що тужать за батьками і за рідним домом, давали оцінку вчителям. Імхотеп захищав їх, що дуже дратувало Ібі та Сінугета. На їхню думку, вчителі були демонами в людській подобі, які з насолодою дубасили своїх вихованців. А що обидва не були голослівними, свідчили синці на їхніх спинах.
Старий довгов'язий Небамон — учитель божих наук — залюбки шмагав учнів різкою за незначну помилку, хоч сам іноді плутав богиню шлунку Кобе з богинею печінки і нирок Дурмутеф.
А втім, не всі боги, як і не всі люди, користувалися в Кеміті однаковою пошаною. Богиню гадюк Бутто у верхніх номах величали, а в нижніх безжально знищували її святих, отруйних улюблениць.