Йдучи попри святиню, завжди зупиняємося перед богом-соколом і торкаємось долонями колін. Тому він і запам'ятався мені. Може, ти, достойний, його верховний жрець? — з пошаною і острахом глянув на пластинку бритоголового.
— Зависоко береш, — лагідно посміхнувся чоловік.— Я Меріб, єгиптянин простого роду і молодший жрець Гора. А втім, що, власне, я знаю про свій рід?
Запитання він поставив не Імхотепові, а собі і не відповів на нього.
Обидва замовкли, прислухалися до гамору, що долинав з пристані. Імхотеп раз у раз позирав на Меріба, на його пластинку, ніби хотів щось сказати, але не наважувався.
— Що маєш на увазі? — помітив вагання хлопця Меріб.
— Твою пластинку, достойний,— зізнався Імхотеп.— Я бачив подібні, але мідяні, а от таку, як у тебе, — вперше. З такого заліза (батько називає його сріблом) нараменники Доріона, а він дуже знатна людина.
— Маєш зірке око, як у бога-сокола,— посміхнувся Меріб.— Крім вищих'жерців, срібні пластинки носять ще й деякі слуги святині, хоч вони не високого жрецького сану. Але хто навчив тебе наших складних письмен?
— Я їх не знаю, достойний,— знітився хлопець.
— Ти написав: "Великий бог-сокіл Гор — прародич фараонів",— показав на малюнки Меріб.— Лише вправний писар може так написати. Я п'ять років вивчав наші письмена, поки як слід оволодів ними. А було мені тоді дев'ятнадцять.
— Достойний!— — схвильовано вигукнув Імхотеп.— Це ти відкрив мені таємницю цих знаків і малюнків. Я писав їх з пам'яті.
Хлопець, мабуть, недаремно приховав, що знає письмена, і не назвав свого вчителя. Може, це був високоосвічений утікач з царських рудників, який потрапив туди за сказане ним слово проти царя і його еллінів і тепер уникає філа-кетів.
— Невже, Імхотепе, ти справді не розумієш того, що написав? — засумнівався Меріб.
— Навіщо мені брехати тобі, достойний? — відповів запитанням на запитання хлопець.— Адже в Ракотісі крім старого, напівсліпого писаря ніхто не знає письмен, проте мій батько неспроможний заплатити йому за навчання навіть кілька оболів.
Хлопець говорив так щиро, що недовір'я Меріба розвіялося. Дивувало лише те, що неписьменний Імхотеп пише так, як досвідчений писар.
— На святині Гора ці знаки теж вирізьблені на камені,— сказав хлопець.— Я запитував батька, що вони означають, але він не знав. Казав, що це наші давні письмена. Я запам'ятав їх так, як бога-сокола і пластинки.
— Кожен майбутній писар, збагнувши, що вони означають, спершу закріплює в пам'яті знаки, а тоді переносить їх на папірус,— пояснив хлопцеві процес навчання Меріб.
— Якби в мене,був учитель, то я вивчав би їх зранку й до ночі,— зітхнув Імхотеп.— Дуже, достойний, хочу вчитися.
Меріб тепло глянув на Імхотепа, замислився про свої невеселі дитячі і юначі роки.л Гончар Менегат виловив його в Гапі. Батьки, може, фелахи або міські злидарі, напевне, вмирали з голоду, який примусив їх покласти не мовля в очеретяний човник. Ще й нині пливуть такі човники з немовлятами, які здебільшого стають поживою крокоди лів. Йому пощастило: чи то тварини були ситі, чи то не за уважили його. Він став рабом Менегата, бо такий був закон Кеміту: човник і дитя належать тому, хто їх виловив. Гончар був суворий: примушував малого збирати для гончарної печі очерет і дерево, яке під час приливу викидала на берег ріка, носити воду і глину, а згодом ліпити посуд. Ме-негат любив баранячі бої, бився об заклад за своїх любимців, але, як правило, програвав. Щоб позбутися боргів, продав хлопчину, коли тому виповнилося дванадцять років, святині Гора в Танісі. Меріб там прислуговував учителеві математики і завдяки йому став учнем школи. Згодом його, найкращого учня, передали святині Гора в Александрії.
Тепер Меріб сам став учителем, а Імхотеп перебуває в такому становищі, в якому колись був він: потребує допомоги і опіки. Раб гончара знайшов їх в особі вчителя математики. А хто допоможе Імхотепові з Ракотісу? Питання виникло так несподівано, що Меріб на мить розгубився. Може, доля випробовує його, умисне звела з цим хлопцем, нагадала про молодість і вчителя математики? Чи не таким учителем він повинен стати для Імхотепа? Хлопчина кмітливий, аж горить до науки. Може, колись стане видатним ученим? Поневоленому Кеміту вони дуже потрібні. Елліни нехтують єгиптянами, вихваляються своїми вченими, поетами, скульпторами і водночас забувають, що Чорна Земля славилась своїми мудрецями і зодчими в ті далекі часи, коли Еллада ще тільки народжувалась, не знала письмен.
Так було... Але тепер Кеміт — як сонний велетень. Пора вже йому подолати дрімоту, скинути з себе еллінські пута, знищити своїх Анупів, повернути собі давню велич. "З фараонами чи без них?" — постало бентежне питання. Правили колись еллінськими містами-державами ради старійшин, обирали і скидали архонтів, які від імені народу виконували військову і судову владу. Це треба пам'ятати на майбутнє, а готуватися до боротьби потрібно вже нині. Він, Меріб, готується, і може, цей хлопчина стане його надійним помічником. "Буду його вчителем і опікуном",— вирішив він подумки.
— Знай, Імхотепе, що вчителі не шкодують учням різок, їх спини сині завжди, а вуха червоні,— налякав хлопця, щоб упевнитися, чи не згасне в того бажання до науки.— Для мене їх теж не шкодували, хоч я був пильним учнем. Леданих б'ють, щоб училися, а пильних — щоб не ледащіли.
"А втім, кого тільки в Кеміті не б'ють,— з гіркотою подумав Меріб.— Знущаються над рабами, лупцюють фелахів, рудокопів, каменотесів і міських злидарів. Чим людина бідніша, тим частіше гуляє по її спині батіг вищестоящого".
Народ терпить, але не мириться з кривдою і насиллям: бунтувався проти фараонів і знаті, бунтується проти еллінських узурпаторів. Та все неуспішно. Але прийде час, мусить прийти...
Проте свої думки Меріб залишив при собі.
— У мене, достойний, тверда шкіра і міцні вуха,— не злякався суворих учителів Імхотеп.— Тільки б вони відкрили мені таємницю письмен.
— Скуштуєш різок, тоді заговориш інакше, — вдавано співчутливо покрутив головою Меріб.— Але скажи, що ти вмієш робити і чого хотів би навчитися?
Імхотеп зам'явся, потупився.
— В'язати сіті і більш нічого,— зізнався.— А хочу навчитися письмен, узнати, де ховається на ніч сонце і хто засвічує його вранці, як на Великій Зелені кораблі знаходять дорогу до Александрії, де живуть чорні люди, яких продають на наших торжищах, та ще — порахувати оцих чайок на скелях,— показав рукою.
Меріб уважно прислухався до слів Імхотепа — і на його обличчі не було навіть тіні насмішкуватості. Хлопець прагнув того, що й він, Меріб, у його віці: не багатства чи смачної їжі, а знання.
"Знову спогади", — посміхнувся Меріб.
Хоч невеселі, зате любі. Вони нагадували про стійкість і завзяття, власні труднощі на важкому шляху до знань.
— Так багато хочеш довідатись, що дуже довго змушений будеш учитися: не менше десяти років.
— Трохи менше, ніж тепер їх маю,— поставився спокійно до слів Меріба Імхотеп.— Чи за десять років я збагну всю людську мудрість? — запитав стривожено.
— Такої людини, яка засвоїла б усі надбання людства, ще не було, нема і не буде,— розчарував хлопця Меріб.— Ми збираємо лише крихти цієї мудрості. Але пильність і наполегливість можуть скоротити роки навчання.
— Я, достойний, не ледарював би! — вигукнув збуджено Імхотеп.— Але вчителі не вчать задарма, а в батька, я вже казав, нема оболів,— посумнів хлопець.
— Якщо не злякали тебе різки і роки, то вчитимешся без оболів,— порадував його Меріб.
— Навряд, достойний,— засумнівався Імхотеп.— Де знайти такого вчителя, який не любив би їх?
— Ти вже його знайшов! Я головний учитель школи при святині бога-сокола Гора.
— Достойний пане! — аж зіщулився з переляку Імхотеп,— Вибач за нерозумні слова. Вони не мої, чув я їх од не-освічених риболовів, які навідуються до батька. Вони не знають правди, повторюють те, що чули від інших.
"Його розум — не за роками",-^ подумки відзначив Меріб.
— Ніколи не квапся осудити інших, щоб незаслужено не осудили тебе, — лагідно повчав хлопця.— Я навчаю учнів минулого, історії Кеміту, а також еллінської мови і письмен, бо багато років перебував у Елладі. Сюди я зайшов випадково, хотів дещо обдумати на самоті,— перевів розмову на інше.— Завтра десятий день 10, твій батько не рибалитиме, тож приходь з ним уранці до святині. Без його згоди я не можу тебе прийняти до школи.
В першу мить Імхотеп, не вірячи своєму щастю, знерухомів, а тоді на радощах по-хлоп'ячому підстрибнув.
— Чим ми, бідні люди, віддячимо тобі, достойний пане? — захвилювався.— Хіба молитимемо богів, щоб опікувалися тобою.
— А чи знаєш, Імхотепе, скільки в Кеміті богів? — лукаво запитав Меріб.— їх майже тисяча, не рахуючи еллінських. Колись знатимеш усіх. Забудеш одного — і вчитель божих наук Небамон обірве тобі вуха,— пожартував.
— Постараюся, достойний, щоб вони залишилися в мене цілими,— відповів жартом на жарт хлопець.— Але як знайти тебе у святині?
— Назвеш моє ім'я молодшим жерцям, які стоять на варті біля воріт. Поясниш, що я запросив вас сюди, а вони скажуть, де мене знайти.
Вважаючи, що розмову закінчено, Меріб обернувся і неквапливо попростував до міста.
Коли головний учитель зник за пагорбками, Імхотеп, як бистроногий орикс п, помчав додому — поділитися з батьками радісною новиною.
10 У Стародавньому Єгипті кожний десятий день був днем відпочинку.
11 Орикс — антилопа з пустинь Верхнього Єгипту
Радість і смуток, як любов і ненависть, часто ходять разом. У хатину Петубаста і його дружини Нехті їх приніс син Імхотеп. На перших порах обоє так раділи доброю вісткою, що зняли з себе найбільший скарб — зашиті в ганчірочці глиняні жучки-скарабеї — і повісили хлопцеві на шию. Хто носив такий талісман, був під опікою богів — і лихо обминало його. Хай тепер жучки опікуються Імхоте-пом, до якого так несподівано завітало щастя. Жерці вчать, що воно приходить до кожного єгиптянина принаймні раз у житті — і розумний не повинен втрачати його. Але щоб заслужити це щастя, треба якомога більше дарів жертвувати богам. Ось у кутку хижі низка копчених рибин, залишених на чорний день, якщо Сехет 12 не посприяє улову. Завтра він, Петубаст, віднесе їх Гору і Мерібові. Може, вчитель — добрий бог у людській подобі? Як Імхотеп вийде в люди, тоді сам пожертвує йому барана, а то й бика.