Так було, є і так буде, поки існуватимуть світ і люди, бо така воля богів, щоб достойні наказували, а всі інші їм підкорялись.
Але в окремих наглядачів рука з батагом раптом зупинялася в повітрі, ніби задерев'яніла: нещодавно раб схованим у лахмітті ножем заколов свого мучителя і двох його помічників, а потім заподіяв собі смерть. Досі такого тут не траплялося, бо раб — "тіло без душі". Він — як віл, який тягне рало і керується не власним розумом, а наказом і батагом орача. Воли не бунтують, а раб несподівано виявився людиною з душею, яка збунтувалася.
То хто знає, чи її нема в інших рабів і чи не ховають у лахмітті ножа? Може, він є у того раба-нубійця, який відніс на корабель бедет пшениці і повертається за наступним.
Він, мабуть, нещодавно став рабом, бо кістки ще не виступають з тіла. В його очах небезпечні спалахи — голоду чи бунту. Нубійця треба остерігатися.
Жила, здавалося, по-старому Царська дільниця. Так, як завжди, повагом ступали багаті елліни і їх дружини з високими, ніби копиці, зачісками, що їх підтримували золоті і срібні гребінці та шпильки з перлами; проходили, хизуючись срібними нараменниками, вищі військові чини, квапливо рухалися раби; чимало вешталося філакетів, які тепер уважніше придивлялися до кожного єгиптянина чи сірійця, що появлялися в дільниці, і довго супроводили їх поглядами.
Звичайний шум і гамір стояв над Єгипетсько-Сірій-ською дільницею, але впадала в очі велика кількість філакетів і людей з неспокійними мишачими очима, які насторожено поглипували на юрбу, ніби когось шукали.
Найбільше їх появилося в Ракотісі. Вони підслуховували, а то й включалися в розмови, цікавлячись, що єднає ткачів, гончарів, ковалів і риболовів. А ті скаржилися, що піднялися ціни на ячмінь і олію, що зростають податки. У всіх лихах звинувачували царя, еллінів, жерців і тих єгиптян, котрі служать чужинцям і котрі, мовляв, гірші за еллінів, бо зі шкіри лізуть, щоб догодити їм, до того ж не забувають і про себе. Оббирають людей до нитки. Свій запроданець гірш ворога.
То була гірка правда, але більшість мовчала, ніби відняло в них мову. Вони здогадувалися, що непрошені співрозмовники — "довгі вуха".
Тоді провокатори вдавалися до нових хитрощів: виймали з-за пояса клаптик папірусу, зміст якого тільки що обговорювали гончарі і ткачі.
— Бачили оце? — підморгували по-змовницьки мишо-окі своїм слухачам.
— Не доводилося,— заперечували ткачі.
— А може, чули про нього? — допитувалися "довгі вуха", вимахуючи папірусом.
— Уперше — від тебе,— запевняли мишоокого гончарі.
— Невже досі ніхто не читав вам цих папірусів? — сердилося "довге вухо".
— Ми неписьменні, прості люди, — виправдовувалися гончарі й ткачі і, навіть не торкаючись руками колін, розходилися.
Адже папіруси-відозви остерігали їх перед "вухами". "Чорна Земля щедро родить пшеницю і ячмінь,— говорилося в них.— Проте фелахи голодують, а у вас і в
ваших дітей теж порожні животи. Всі плоди Кеміту пожираються крокодилами, але не тими, що із священного Гапі і Маріутського озера. Вони проживають у розкішних будинках Царської і Єгипетсько-Сірійської дільниці, в хоромах Фів, Мемфіса, Фаюма, мають руки, які загрібають усе, тримають ними батіг; у роті в них повно плюгавих слів. їхні черева напхані білим хлібом і м'ясом. Вони товстіють, а ви худнете. Вигубіть тих крокодилів — станете ситими, і палиця не гулятиме на ваших спинах. Але стримуйте свої руки до того часу, який вам повідомлять. І остерігайтеся фальшивих друзів з брехливими язиками, бо вони продадуть вас".
Такі клаптики папірусів-відозв віруючі знаходили у святинях, ремісники — у своїх майстернях, риболови — у човнах. їх читали довіреним людям озлоблені на своїх начальників нижчі писарі, і скривджені жерцями високого сану дрібні божі слуги, й канцеляристи зарозумілих безсердечних достойників.
Але траплялися й такі, що вірили провокаторам і розв'язували язики. Вони розказували, що старий писар читав їм відозву або сусід розповідав про неї. Не минало багато часу — і з мурів звисали тіла того ж писаря, сусіда, їхня смерть ставала пересторогою для довірливих, та не залякувала сміливих. Відозви розповсюджувались ще ширше. Чиї руки їх писали, "вуха" так і не зуміли розвідати.
У святині Гора теж нічого особливого не сталося, тільки головний учитель частіше і довше затримувався зі своїми помічниками. Жерці знали, що він пише історію Єгипту, а Бата й Імхотеп йому допомагають.
Одного дня, упевнившись, що поблизу нема підслухувачів, Меріб поклав на стіл кілька старих, аж брунатних, дещо пошкоджених сувоїв.
— Таких папірусів ніхто в Кеміті не має і вже не матиме,— сказав з гордістю він.— Про них ніхто не знає і не повинен знати, — застеріг помічників,— бо за їхнє зберігання мене покарали б. Мої люди знайшли їх під руїнами палацу Ехнатона в його столиці Ахетатоні.
— Від кого, достойний, твої люди довідалися, де зберігаються папіруси? — здивувався Імхотеп.— Адже місто Ехнатона стало безлюдним багато віків тому і засипають його піски.
Помічники Меріба знали його відданих людей — Менхепера і Птагмеса, бо часто зустрічалися з ними. Це були колишні утікачі з сінайських рудників. Під час своєї
подорожі до Фів Меріб випадково натрапив на них, украй виснажених, в очеретах над Гапі, де переховувалися од філакетів і фелахів (за спійманих утікачів вони одержували нагороду).
На рудниках дійшло до бунту. Рудокопи знищили наглядачів і втекли, але з великого гурту залишилось лише цих двоє. Решта загинула в пустині від голоду і спраги, стала жертвою шакалів і гієн. Меріб не тільки врятував обох від голодної смерті і переслідувачів, а й допоміг їм поселитися в столиці. Чим вони раніше займалися і в чому провинилися, ніхто, крім нього, не знав. Але обидва, на диво, були грамотні і швидко стали шанованими людьми в Єгипетсько-Сірійській дільниці. Знали їх і в Ракотісі. За невелику плату вони писали людям листи, контракти, скарги, бо письменних єгиптян було дуже мало.
— Я таємно побував у Ахетатоні, знайшов рештки палацу Ехнатона,— любовно доторкнувся папірусів Меріб.— Руїни свідчать про те, що місто було колись величаве. Проте я мусив якнайшвидше повертатися до Музейону, щоб про мою подорож не довідалися жерці Амона — храму нашого верховного бога: вони ж прокляли не тільки Ехнатона, а і його столицю. В усіх колишніх палацах фараонів бібліотеки містились у лівому крилі, і я натрапив саме на те місце. Папірусів не шукав, бо часу було обмаль, але накреслив план руїн. Після смерті Ехнатона всі жителі покинули місто протягом трьох днів. Вибралася з нього навіть його дружина Нефертіті з сімома дочками (синів у фараона не було). Хто так квапливо залишає свій дім, як це зробили жителі Ахетатона, той бере в дорогу не папіруси, а коштовності, харчі і одяг. Мої люди, як кроти в землі, рилися в пісках і руїнах, поки нарешті знайшли бібліотеку.
— Хіба до неї не добралися грабіжники царських гробниць і шукачі скарбів? — засумнівався Імхотеп.— Вони не бояться ані жрецьких проклять, ані богів.
— Нишпорили і накапостили чимало, — зітхнув Мерів.— Шукаючи у футлярах скарбів, вони повиймали з них сувої папірусів, порозкидали їх, багато знищили, а інші, як оці, пошкодили. Але й те, що залишилося,— безцінне. На щастя, жерці Амона не поцікавилися папірусами: були певні, що ніхто не посміє ступити на прокляту землю. На цих сувоях записане світле минуле Кеміту, яке вони сподівалися приховати від народу, але я поверну його єгиптянам. — Завжди стриманий і скромний, він гордо сказав: — Саме тепер закінчую писати історію вісімнадця-
те
тої династії 29 і часи правління Ехнатона та його розумної дружини-красуні Нефертіті і не шкодую для них доброго слова і папірусу.
— Ти, достойний, обіцяв, що колись розкажеш мені про Ехнатона,— нагадав Мерібові про його давню обіцянку Імхотеп.— Чим же фараон завинив перед жерцями, що вони так зненавиділи його?
— Ти був ще замолодий, щоб осмислити його вчинки, тому я і не розповідав,— сказав Меріб.— А відповідь на своє запитання знайдеш у цих папірусах,— показав на сувої.— Саме їх я мав на увазі.
Імхотеп розгорнув один з них.
"Я, Життя, Здоров'я, Сила30 і син бога-сонця,— читав він,— з наказу свого батька, який є Добром, Правдою, і Справедливістю, зрівняв бідних з багатими і заборонив знущатися над рабами, бо в них така ж Ка, як у всіх нас. Я карав великих, які на шкоду малим перевищували владу і творили беззаконня. Я зробив вільними фелахів і велів залишити їм половину врожаю, щоб вони і їхні діти були ситими. Меч Кеміту спочивав і не проливав крові, бо сонцесяйний Атон — бог миру — дарує життя всьому земному, а не знищує його. Хто відвертався од нього і поклонявся іншим богам, того я, Життя, Здоров'я, Сила, засилав у рудники і каменоломні. Я усунув з Кеміту усіх фальшивих богів, закрив їхні святині, відібрав від них землю і роздав фелахам, а жерців розігнав, бо правдивий бог усіх багатих і бідних — Атон".
— Може, достойний, це слова, а не діла? — дочитавши папірус, засумнівався Імхотеп,— Адже фараон не зустрічався з фелахами, каменотесами, рудокопами, тим паче з рабами, а вельможі приховували від нього правду. Навряд чи побував він в каменоломнях або бачив голодних фелахів і човники з немовлятами на Гапі.
— Не побував і не бачив, але знав, що діється в Ке-міті,— запевнив свого недовірливого помічника Меріб.— Від кого? Від своїх однодумців. Один день кожного місяця він вислуховував скарги простих людей на чиновників, вибирав з-поміж скаржників найрозумніших і підмінював ними несумлінних службовців. Та й мати правителя замолоду була рабинею, а згодом стала побічною дружиною Аменхотепа III — батька Ехнатона. Од неї син, напевне, чимало наслухався про недолю простого народу, і оповіді матері глибоко запали в молоду душу. Але прочитай ще й ці папіруси. Цей з Ахетатона, а той зі святині Серапіса.
* Вісімнадцята династія — 1567—1320 рр. до н. е.
* Життя, Здоро в'я, Сила — один з багатьох титулів фараонів.
Зміст ахетатонського папірусу був такий:
"Судновласник Амозе не розкував своїх рабів-гребців. Життя, Здоров'я, Сила наказав бити Амозе палицями, а гребців відпустити на волю".
Цікавішим виявився папірус зі святині Серапіса.
"Я, Рамес, син Сісухета, — читав Імхотеп,— був багатий, мав рабів і рабинь, будинки у Фівах і землі у Фаюмському оазисі, на яких працювали сотні фелахів.