З лісу, по обидва боки від шляху, розгортаючись півколами, на чату мчали польські драгуни. Поле швидко покривалося верхівцями, які з оголеними шаблями несамовито гнали коней уперед.
— За мною! — крикнув ще раз Плиханенко й полетів назустріч ворожій лавині. Ринули вперед і всі гайдамаки. Невдовзі жменька сміливців потонула у величезній юрмі драгунів. Один гайдамака бився проти п'яти, шести, а то й десяти ворогів. В суцільний гул зливалося скреготіння заліза, іржання коней, погрози й прокльони супротивників. Поле покривалося вбитими й пораненими.
— Здавайтесь, хлопи! — горлали розлючені шляхтичі.
Та ніхто не кидав зброї, не просив пощади. Нарешті драгунам удалося відтіснити Плиханенка від решти ватажан, оточити звідусіль. Один шляхтич підсік Савчиному коневі ноги. Коли тварина рухнула на землю, Плиханенко опинився в тісному кільці ворогів. Він зумів зарубати ще двох драгунів, що спішились і хотіли взяти його живцем. Та коли інші шляхтичі, плигаючи з коней, навалилися на нього скопом, він упав, і в цей момент його зв'язали. В полон потрапили Федір Базарний, Левко Малий, ще кілька гайдамаків, решта загинула. Чата Плиханенка перестала існувати.
Розділ XXIV
ОЙ ПОВЕЗЛИ БАТЬКА ШВАЧКУ
Оксана довго ховалася. Тільки зачує, було, якийсь гомін у лісі, хай би й за милю від лісникового обійстя, як зразу ж тікає в схованку, зрихтовану лісником у коморі. Боялася не лише панів, а й посполитих. Після того як знайшла тут притулок, минуло двоє літ, а вона все певна була, що її розшукують панські слуги. Знала: пан нікому не прощав ані найменшої провини. Карав за непослух, за недомовку, за косий погляд. А тут — підпал… Хіба він може забути таке? Ніколи! І дівчина ці літа не жила, а скніла, сохла й марніла. Не тільки страх, а й нерозвійна туга не кидала її каламутила спокій. Де б не. була, що б не робила, перед очима стояли батько і ненька. Десь, певне, й очі виплакали, виглядаючи її. Кожної ночі снився Микита. Де він? Що з ним? Як попрощалися вночі за хутором, так після того ні слуху про нього. Може, в неволі, а мо' й головою десь у степу наклав. Світ превеликий, а в ньому повно лиха…
Лісник з господинею довго втішали, що доля таки зглянеться над нею. А літа летіли — і не було ніякого просвітку. Важка невідомість точила серце. Оксана поволі втрачала віру, опускала голову. А там почала забувати й про обережність.
Одного разу, набравши води в криниці, не поспішила, як завжди, в сіни, а зупинилася на подвір'ї, замріялася. З глибокої задуми прокинулася тоді, коли біля двору застукотіли кінські копита і з-за тину почулося:
— Скажіть, господине, пан Северин удома?
Оксана оглянулася: біля воріт на вороному коні сидів чорновусий шляхтич у темно-синьому кунтуші й хутряній шапці з жовтим верхом. Дівчина зойкнула: таки вислідили її. На зойк оглянувся лісник. Він поспішив заспокоїти Оксану:
— Не бійся, дочко. Це мій знайомий шляхтич Генріх Рожнятовський. Напевне, знову мандрує в Польщу. Бишів— ський магнат Антон Харлінський розорив його — ось він і їздить шукати правду.
Господар пішов одчиняти ворота, а Оксана ніяк не могла рушити з місця. І тільки тоді, як незнайомий під'їхав до рундука, вона зробила перший крок.
— То нова служка, пане Северине?
— Та ні… Просто… нікуди подітися дівчині — я й прихистив. — І лісник у кількох словах повідав своєму гостеві сумну історію кохання двох молодих людей.
— То кажете, пане Северине, того козака Микитою звали? А дівчина відкіля ж?
— Із-за Тетерева. Спалила, каже, пана свого, а сама — світ за очі.
— Невже Оксана?
— Оксана, пане Рожнятовський. А як ви знаєте?
— Зустрічались мені якось чумаки. Один із них розповідав про Микиту Швачку та його Оксану…
Дівчина почула останні слова, вибігла на подвір'я.
— Паночку! — скрикнула. — Де ж Микита зараз?
— Чув я, Оксано, що у Фастові. Гайдамачить Микита твій…
Генріх Рожнятовський не сказав лише, що сам йе в Польщу їде, а набирати чату з поляків на допомогу повстанцям.
— Я… сиджу тут, як миша в норі. А Микита панів б'є… Мстить за кривди… Шукав-шукав мене — і не зна— йшое… Зате я знайду його! Спасибі вам, пане.
У той же день Оксана розпрощалася з лісником та його дружиною. Через кілька днів була у Фастові, але гайдамаків не застала: вони попрямували на Богуслав.
Дівчина пішла слідом. Не йшла — летіла. Ні спеки не відчувала, ні болю в ногах…
Коли попереду вдарили гармати й залунала безладна стрілянина, вона прискорила ходу. Поспішала так, що не помічала навіть зустрічних. Зупинилася тільки тоді, як почула розмірений тупіт солдатських чобіт. Підняла голову й побачила перед собою довгу колону. Посторонилася й застигла. Солдати були невеселі, пригнічені якісь. Поопускали голови на груди, немов боялися глянути людям у очі. Соромно, чи що?
Та ось солдатські ряди скінчилися — і перед дівчиною зринула похмура юрма, оточена верхівцями з оголеними шаблями. Одні в жупанах, інші — у розпанаханих сорочках, деякі — напівголі… Побиті, обдерті, пов'язані.
— Гайдамаки! — догадалася Оксана.
— Не відставати! — крикнув офіцер.
Дівчина прикипіла поглядом до запорошених, змучених лиць гайдамаків. Не було в них ні відчаю, ні страху, ні зневіри. Ішли та й ішли. Один десяток, другий, третій… Потім потягнулися вози. На них лелйли спинами один до одного зв'язані. Отамани, мабуть… Біля кожного воза — по два верхівці.
Оксана звелася навшпиньки, завмерла. Може, й Микита десь тут? "Микито, де ти? — сполохано забилося серце. — Підведи голову". Нарешті знову потягнулися солдатські ряди. Дівчина опустилася на землю, заклякла. Не чула й не бачила нічого більше. Підвела голову, як хтось торкнувся плеча:
— За ким тужиш, дочко?
— За Микитою, — скинула затуманені очі. Перед нею стояв кобзар, вибілений дощами, вітрами й нелегким життям.
— Оксана? — запитав, ніби знав її давним-давно.
— Оксана, — вперше за стільки літ сміло промовила незнайомій людині.
— Повезли його…
Дівчина підхопилася.
— Слухай, дочко, — притримав її кобзар, — Я не так довго жив на світі, як багато бачив і чув. Данило Рихліїв— ський я, а ще Бандурка. Жив у Києві біля губернатора, на Запоріжжі — біля кошового, з гайдамаками дружив. І добра, і лиха — всього звідав. Тож скажу тобі: не вішай голови. Сама ти Микити не визволиш, офіцерів не впросиш. Треба чекати. Гайдамакам одна дорога — в Сибір. Ось тоді якось і можна буде лиху зарадити. Вір, дочко, і жди. Залізняка теж підступно схопили. Вони разом щось придумають. А ниньки підемо з нами. Глянь, скільки я людей веду за собою.
Дівчина оглянулася. Навколо неї стояли діди, дітлахи, жінки.
— Загиблих ідемо хоронити.
За якийсь час вони вже були на широкому, обрамленому дубовим лісом і березовими гайками полі. Взялися копати ями, носити вбитих.
— А ти, дочко, — попросив кобзар Оксану, — сплети вінок.
Працювали до пізнього вечора. Коли почало заходити сонце, останні його промені пробігли по крутому схилу могили, позолотили високий, щойно витесаний хрест з березово-терновим вінком, перевитим волошками. Бандурка наладив кобзу, стиха заспівав:
Ой побрали, попарували усіх по два докупочки.
Заглядають один на другого, як сизі голубочки.
Ой забрали, попарували, як голубів в парці,
Ой засмутилася Україна, та як сонечко в хмарці.
Ой отамана з осавулою та й докупи зв'язали.
Ой забрали, та й пов'язали і на вози поклали.
Ой, повезли батька Швачку та густими лозами;
Ой, оглянувся батько Швачки та й умився сльозами.
Скінчивши пісню, кобзар вклонився могилі, повернувся до людей:
— Спасибі вам, люди добрі. Багатьох наших захисників поховали ми сьогодні, та ще більше лишилося на волі. Не втрачаймо ж віри. Ждімо, коли знову настане слушна година. Не здолали панів тепер, здолаємо іншим разом!
Розділ XXV
ОСТАННІ ІСКРИ
Немов поранений звір, метався Ян Байрацький по Богуславщині. Поставивши невеличкі чати й дозорців на всіх шляхах, якими тільки могли конвоювати полонених, він збирав рештки гайдамацьких загонів. За тиждень йому вдалося збити чималий загін із залишків чат Неживого, Журби, Тарана. Приєдналися до нього й Наум Дідушко, Денис Рябовіл та Карпо Нечаєнко, які пробивалися на південь після полонення Івана Бондаренка. Недалеко від Рокитного, над Россю, Байрацький зустрівся з Генріхом Рожнятовським, що вів із Польщі три десятки хлопів на поміч своїм українським друзям. Об'явився й Данило Бандурка.
— Біда, братці, — сказав він отаманам. — Шляхту виловлює наших спільників, які блукають по навколишніх лісах і байраках, значкує навіть тих, хто бачив гайдамаків. І нас можуть виявити.
— А ми й не збираємось ховатися. Сил у нас досить, аби напасти на Бринка й відбити Швачку, — вигукнув Байрацький.
— Ні, Яне. Бринк перехитрив нас. Він переправив Швачку та інших братчиків Протасову, а той, не гаючись, відрядив полонених до Києва. Моя вам порада: відходьте в степи. Переждіть якийсь час, а там видно буде.
Данило Бандурка говорив правду: Микита Швачка в цей час був у Києві. 27 серпня того ж, 1768, року Київська губернська канцелярія, закінчивши слідство, винесла вирок у справі полонених гайдамаків, у шістнадцятому пункті якого було зазначено: "Никиту Швачку… колесовать и живого положить на колесо, а вместо того бить кнутом, дать сто пятьдесят ударов и, вырезав ноздри и поставя указные знаки, сослать в Нерчинск в каторжную работу вечно".
— Тепер, товариство, нічого мудрувати, — озвався Дідушко. — Батько Бандурка має рацію. Щоб не потрапити до рук ворога, рушаймо в степи. Сьогодні ж.
— Тоді, Науме, ти веди, — тихо промовив Байрацький.
Тієї ж ночі гайдамаки рушили на південь. Відійшовши в запорізькі степи, Наум Дідушко, який очолив новий загін, почав чекати втішних вістей з України. Був переконаний, що боротьба не закінчилася: як тільки царицині війська залишать Київщину, народ знову візьметься за вила, коси, списи. І звістки не забарилися. Стало відомо, що в Києві зібрав нову чату Яків Довгошиєнко й прибув на Богуславщину, а звідти перейшов на Смілянщину та й скликає всіх, хто не забув ще батька Залізняка. Запорожці повідомили й про капітана Станкевича, який створив гайдамацьку чату, оволодів Жаботинським замком і теж вирушив на Смілянщину. Остання Звістка особливо схвилювала гайдамаків. Вони згадали зустріч з царициним військом, молодого серба, розповідь Яна Байрацького про розмову з капітаном у Білій Церкві…
І повів Дідушко свій загін до Сміли.
У степу гуляла віхола, снігом забило усі балки, байраки.