Решта розбіглася. У Фастові до здрайців отих пристала.
— От що, Адаме… Вели сідлати коней.
— Усі козаки поїдуть?
— Усі, Адаме. Та швидше! За півгодини маємо вирушати.
Коли той вибіг, Тиша-Биковський кинувся до тайника; дістав шкатулку, висипав із неї гроші і заховав у пазуху. З килима зняв пістолі, засунув за пояс. Начепив шаблю. Потім по'кликав управителя:
— Пане Адаме… Бачите… Лишати чужих у господі не зовсім зручно. Треба, щоб хтось був із наших людей. Я залишаю вас, пане Адаме, на господарстві.
— Мене? — зблід управитель. — Як же це?
— Ну-у, мусить же хтось оце стерегти, — Тиша-Биковський обвів руками довкола себе. — Я прошу вас, пане Адаме, дивитися якнайретельніше. Пану поручику конфеде— ратському передайте, що Плиханенко задуже небезпечний гевал, до біса хитрий. Хай бережеться… А ще передайте, що я повернуся, напевне, за день, а може, й за два. Доберуся до Бишева, попрошу в пана Харлінського пару десятків козаків…
— А як же я?
— Як? — знизав плечима Тиша-Биковський, — Як і завжди. Господарюйте. Хлопів кощіївських особливо не турбуйте. Нехай гуляють… Колись порахуємось… Перед конфедератами не розщедрюйтесь…
А гайдамаки, пане чашнику?
Тиша-Биковський розгнівався не на жарт:
— Гайдамаки, гайдамаки… Вони вам і сняться, пане Адаме! Запам'ятайте: не такий чорт страшний, як його малюють. Минув той час, коли ми їх боялися. Якщо дізнаються ті здрайці, що конфедерати в нас, вони й носа до Кощіївки не поткнуть. Вони й з Фастова п'ятами накивають!
— Пора, паночку, — просунув голову в двері десятник. — Коні окульбачені(84).
На ґанку Тишу-Биковського зупинив поручик конфедератської хоругви:
— Ми, пане чашнику, дістали розказ вирушати до Бердичева!
— Що?
— До Бердичева вирушаємо, пане.
— Та як ви смієте… — підскочив Тиша-Биковський, — кидати порубіжжя в таку скрутну годину! Та це ж злочин!
— У яку годину, пане чашнику?
— Таж… гайдамаки за півмилі від нас!
— Не панікуйте, пане чашнику. Нам ті драби ні до чого. Хай з ними пан Стемпковський возиться, а в нас є справи посерйозніші. Ми вітчизну рятуємо, а не з хлопами воюємо! Так що бувайте, пане Биковський. Дякуємо за честь, за гостинність.
Він стукнув підборами, прудко збіг із ганку й попрямував до своєї хоругви.
Тиша-Биковський сплюнув спересердя, кинувся до коней. За хвилину конфедерати, а за ними й Тиша-Биковський з прислугою залишили новий двір, зведений на березі Унави. Ледве встигли вони заховатися в чорногородському лісі, як з протилежного боку, на краю села, заманячіли верхівці в строях запорізьких козаків.
Наблизившись до Кощіївки, Плиханенко наказав десятникам перекрити шляхи на Мотовилівку, Перевіз і Чорногородку. А про шлях на Дорогинку забули і він, і чорногородці, що супроводжували чату. Саме ним і попрямували на Бердичів конфедерати. Помітили їх гайдамаки, що стерегли шлях на Чорногородку.
— Уперед, братці! — вигукнув десятник Ян Байрацький і перший помчав навздогінці втікачам. За ним кинувся весь десяток. Але не встигли гайдамаки вискочити з лісу, як чорногородський шлях озвався сполоханим кінським галопом. Байрацький круто осадив коня на місці. Гул кутих копит поволі затихав.
— І тут прозівали, — з досадою мовив Ян. — А це, певне, був Тиша-Биковський.
Однак розмірковувати не довелося: в центрі села пролунало три постріли — знак збиратися усім десяткам докупи.
— Знову, братці, невдача, — зітхнув Ян. — Везе ж панам…
Плиханенко був не в дусі. Картав себе і всіх разом, скоса поглядаючи на опустілий панський двір, оточений водою — з трьох боків Унавою, з четвертого — глибоким ровом.
— Ладне кубельце, — промовив Гарасько Варикаша.
— Зметем і це! — скригнув зубами Плиханенко.
— Не час, отамане! — обізвався Письменний, — Тиша— Биковський помчав на Чорногородку. — Треба поспішати, поки він лиха там не натворив. Щось неспокійно в мене на душі.
— А чи на Чорногородку помчав Тиша-Биковський? — засумнівався Варикаша. — Ви ж казали, що в тих краях діє Бондаренко. Навіщо ж чашнику поспішати в руки таких, як і ми? Чи не думає він сховатися за рубежем?
— У Перевозі — російський форпост, — докинув Ян Байрацький.
— Тоді чинитимем так, — сказав Плиханенко. — Ти, Гараську, бери два десятки хлопців і мчи на Перевіз. Видасте себе за січовиків, які прямують до Києва. Скажете поручику на форпості, що листа везете до генерал-губернатора від кошового. Хотіли на Васильків, так гайдамаки перешкодили. Із солдатами постарайтеся поспілкуватися, попросіть притримати Тишу-Биковського, якщо там об'явиться, а самі ще й Господарець провідайте. За Господарцем Дзвінкове, а там Жорнівка. Дістанетесь і туди. Потім назад повертайтеся — до Перевозу, а тоді й до Чорногородки. Тут нас чекайте. Ми повернемося днів через два-три.
— А ви куди ж, батьку?
— На Чорногородку… Якщо не наздоженемо Тишу-Биковського, розділимося: Федір Базарний поїде на Бишів, Лісню, Ясногородку, а я — на Мостище, Новосілки і теж на Ясногородку, а звідти — назад, у Чорногородку. Коли всі зберемося, уверх по Ірпеню попрямуємо. Маємо все Поірпіння від шляхти очистити.
Розпрощавшись, Варикаша поспішив до Перевозу, а Плиханенко з рештою загону, виславши наперед дозорців, рушив до Чорногородки. Перетнувши ліс, гайдамаки досягли слободи. Біля крайньої хати їх чекав один із дозорців.
— На слободі, батьку, ні шляхти, ні федератів. Люди говорять: щойно в село промчало з десяток вершників із кощіївським паном.
— Гаразд, — від задоволення потер руки Плиханенко. — Здається, пташечка сільця не мине. Вперед, братці!
Проскочили слобідські піски, обсаджену старезними вербами греблю через Ірпінь, зупинились на вигоні біля кособокої корчми з насупленою стріхою й потемнілими дверима.
— Щось чималенько людей зібралося на моєму подвір'ї. Чи не завернути б нам на хвилинку туди? — спитав Плиханенка Письменний. — Може, про Тишу-Биковського щось довідаємося.
— Завертаймо, — погодився Плиханенко.
Біля воріт їх зустріла сусідка.
— Іваночку, — простогнала вона, — матінка просила передати…
Іван не дослухав, кинувся до гурту. Земляки розступилися. Перед ґанком лежала мертва мати, обіч неї — сусід Грицько Луценко, трохи осторонь — чорногородський посесор Петро Зубрицький.
— Матусю, — вклякнув Іван біля тіла матері, — простіть…
— Як це трапилося? — звернувся Плиханенко до присутніх.
Обізвався один із парубків:
— Петро Зубрицький такого натворив. Ото як гайдамаки минулого року відлупцювали його й кинули до льоху, він на колінах плазував перед нами, аби випустили, клявся, що нікого й пальцем не зачепить. Ми й повірили. Випустили, так він у Фастів як дременув, тільки й бачили. Цілий рік не появлявся. Кощіївський осавула Данило Глевтяк і тут, і там заправляв усім. А як Микита Швачка Фастів здобув, вони з Тишею-Биковським ледве ноги звідтіля винесли. Серед ночі прилетіли. Той — у Кощіївку, а цей — у Чорногородку. Зубрицький засів у замку — і ні гу-гу. Ніби й на світі нема. Аж це сьогодні Глевтяк приїжджає, розказує йому, що фидирати Швачку розбили, Фастів знову захопили. Нібито Тиша-Биковський їх уже і в Кощіївку привів. Зубрицький зразу ж за шаблю — і до Глевтяка: "Веди мене до тих рабусів, що мої гроші торік забрали. Всім голови постинаю!" Привів його осавула до титаря, а в того хата на замку. Вони туди-сюди, а пахолок, що поблизу титаря жив, візьми і ляпни: "Пане, вони ж не всі гроші на церкву віддали, тільки четверту частину. А решту поділили між собою. На Жолобовині мати Івана Логвиненка, що з ними злигався, живе. Йому теж щось дісталося. Де ж він гроші дів? Звісно, матері віддав". — "Веди до старої розбійниці!" — закричав Зубрицький. Приїхали вони до тітки Одарки. "Давай, відьмо, гроші!" — кричать. А тітка знати нічого не знає. "Тягніть її до замку! — горлає Зубрицький. — Там зразу правду скаже!" Тітка — в крик. Почали люди збігатися. Пахолки полякалися. Зубрицький тоді оперіщив нагайкою одного, другого. "В'яжіть її!" — закричав. А сусід тітчин — Грицько Луценко — як з копита: "Заждіть, пане. Хто винен, той хай і одвічає. Тільки ж Одарка при чому тут?" — "Ах ти ж, бидло!" — підскочив до нього Зубрицький та нагайкою його, нагайкою. А в Грицька сокира в руках була — ну, він і порішив посесора…
— А мати ж як? Грицько Луценко? Хто їх…
— Поки ми отямилися, Глевтяк на коня скочив, Грицька з пістоля застрелив, тітку Одарку шаблею зарубав і кинувся тікати. Ми за ним, а на вигоні — якісь верхівці гарцюють. Дивимось — Тиша-Биковський з надвірняками. Мабуть, од вас тікав.
— Де він? — загорівся Плиханенко.
— Кудись туди, — показав парубок рукою, — на Мостище, чи що, помчали.
— А може, на Перевіз? — докинув хтось. — З Кощіївки не зумів туди проскочити, так цією дорогою думає…
— А може, в Мостищі на російську сторону сподівається перебратися?
Плиханенко мовчки вклонився загиблим, кивком голови звелів одному з десятників залишитися біля Письменного й повів свою сотню навздогінці втікачам. Через якусь мить перетнули північну частину села, вискочили на кручений путівець, пірнули в Куделю. За невеличким вибалком дорога роздвоювалася: одна петляла поміж крислатими дубами в напрямі Лісні, а друга вела на Мостище. І там, і там виднілися кінські сліди — виразні, свіжі.
— Думав триматися купи, — сказав Плиханенко, — а доведеться-таки ділитися. Ти, Федоре, прямуй на Бишів, Лісню, тоді на Ясногородку, а ми помчимо на Мостище, Новосілки, Ясногородку. Там і зустрінемося.
І знову кушпелили коні по висохлій від бездощів'я дорозі, і знову по обличчях гайдамаків льоскало віття кущів та низькорослих дерев і злякано шарахалося лісове птаство. Глухо стогнала земля під копитами. Поривиста луна розліталася на всі боки, плуталася поміж дубами, завмирала в ярах та вибалках. Бір скінчився. Дорога вибігла на поля. Показалося невеличке сільце.
— Ось і Мостище, — махнув нагайкою Савка.
За два-три гони від першої хати зупинилися. Підкликали дівчинку, що пасла корову на толоці.
— Чи не проїжджали, доню, по цій дорозі вершники? — запитав Плиханенко.
Та недовірливо покосилася, деякий час міркувала, напевне, що його робити, потім несміливо підійшла до отамана.
— Он туди повернули, — показала рукою на балку.
— А скільки їх було?
— Остільки, — розчепірила пальці рук. — їдьте цією стежкою. Там озеро…
Плиханенко розділив гайдамаків на три групи: одній наказав обходити долину зліва, другій — справа, а третій — простувати стежкою в глибину гущавини.