Перед ним пропливали похмурі обличчя, палаючі лиховісним блиском очі.
— До брами! — закричав лакуза і перший побіг до рову.
Тим часом у хаті ротоцького війта ватажки гайдамацьких чат вирішували, як діяти далі. Швачка сидів на покуті, поклавши великі жилаві руки на довгий кленовий стіл, покритий мережаним обрусом. Обіч, по ліву руку, сидів Андрій Журба. Він був вищим і кремезнішим од Швачки. Важкий оселедець перетинав йому голову навпіл і спадав на праве вухо. Карі очі під густими острішками брів здавалися то суворими, то засмученими. Поряд з Андрієм — Савка Плиханенко. Підстрижений "під макітру", зодягнений у козацькі, з чужого плеча, строї, він скидався на одвічного хлібороба, хоча з діда-прадіда був гутником, про що говорили навіки зашкарублі руки й позначене дрібними чорними цятками обличчя. Праворуч від Швачки — Письменний, Степанов і Копиткевич. На полу, звісивши ноги на долівку, вистелену свіжою лепехою, сидів ротоцький війт — літній чоловік з невеличкою, низько підстриженою борідкою й короткими вусиками.
Він першим почав говорити:
— У місті ніби все гаразд. Міщани пообіцяли відчинити ворота. Уже виділили три десятки найдужчих парубків, які прорвуться до воріт і впустять козаків ваших. Правда, у фортецю звідкілясь надійшла підмога. Чи федерати з Бердичева, чи надвірні козаки з Фастова — хто його зна. А може, й кварцяне військо. Одне достеменно відомо — сотня, не більше.
— Там і так сотень із п'ять оборонців, — уточнив Копиткевич.
— Та й це ще не все. Козаків на стінах жовнірами замінили.
— Та ми ж самі недавно бачили там їхні жовті шлики, — здивувався Плиханенко.
— Вивідачів треба послати, перевірити, так це чи ні, — поважно мовив Журба. — Поки ми не знаємо, що та як, на приступ іти не можна. Кидатися всліпу — однаково, що на рожен лізти. Я раджу написати листа Карбовському й відправити з ним пару козаків, які добре могли б роздивитися, що діється у фортеці.
— Знову листа! — невдоволено вигукнув Швачка. — Чи Неживому ти, Андрію, не родич?
— Родич не родич, а так буде ліпше. Зрозумій, Микито, це тільки привід, щоб у фортецю потрапити. Це ж найкращі вивідини.
— І я так думаю, — підтримав Журбу Копиткевич. — Я добре знаю фортецю. З боку річки її важко брати. Коли тут стояли козаки, ми нічим не ризикували. А тепер… Я проти штурму. Я вважаю за ліпше не фортецю штурмувати, а місто брати і лише тоді думати про фортецю і замок. Отже, треба перекинути наші чати звідси на північ від міста. На це потрібен час. Принаймні вся ніч. От лист наш і стане в пригоді. Карбовський подумає, що ми не поспішаємо і планів своїх не міняємо.
— А тим часом до нього прибуде ще більше підмоги. Він зуміє так укріпитися, що нічого буде й потикатися на стіни.
— Звідки прибуде? Хто? Може, царицине військо? — запитав Копиткевич.
— Хіба цариця проти нас пошле своїх вояків? — палко промовив Швачка.
— Це ще вилами по воді писано, — сказав Копиткевич. — Царициному офіцеру шляхтич рідніший, ніж хлоп, який підняв руку на свого пана. У кожного з них є маєток, кріпаків по кілька десятків, а то й сотень. Тому вони дивляться на солдатів, як на кріпаків. Я зустрічався з ними. З одним капітаном розмовляв цілий вечір. З-під Орла він, чи що. Все бідкався, що кріпаки не хочуть панщину відбувати. На Дон, а то й на Запоріжжя утікають. А цариця їхня, думаєш, ліпша? В неї самої, кажуть, кріпаків кілька тисяч.
— Ліпша чи ні — річ не в цім. Вона ж послала військо бити конфедератів. А конфедерати — хто? Пани.
— Ні, цариця — хазяїн своєму слову, — підтримав Швачку Журба. — Хоч би офіцери й захотіли, то вона не дозволить. У Росії не так, як у нас. Там імператриця сама все рішає, а не шляхту на сеймику запитує.
— Нехай і так, — змирився Копиткевич. — Одначе листа і вивідачів треба надсилати. Щоб завтра вранці ми вже могли говорити, кому, де і як діяти.
— Ну, що ж… пишіть… Тільки не вийде з вашого пива ніякого дива.
— Вийде не вийде, а треба, — рішуче промовив Журба. — Я раджу написати ось так.
— Записуй, Іване, — звернувся до Письменного Швачка.
— "Його милості пану Каховському, коменданту білоцерківської міліції. По указу її величності імператриці велено нам, запорізьким козакам, боронити Україну, яко города, так і села, від конфедератських чат. Хочемо з вами по-дружньому порозумітися, бо чули, що жодного конфедерата у вашому місті нема, що тут лише королівське військо. Отож чекаємо від вас відповіді: будемо битися чи миритися? Андрій Журба, отаман Канівського куреня, Микита Швачка, отаман Жерелівського куреня, 20 червня 1768".
— Щось я не зовсім зрозумів, чого ж ми від нього хочемо? — обізвався по тому Швачка.
— Чому ж? Питаємо: будемо битися чи миритися? Якщо скаже — миритися, хай пускає нас у місто. Захоче битися — підемо на приступ.
— Добре. Пошлемо Байрацького й Чернявщенка. Вони вже бувалі.
Не минуло й години, як двоє гайдамацьких вивідачів рушили до міської брами.
Розділ XV
ГАЙДАМАЦЬКІ ПОСЛИ
Байрацький і Чернявщенко були здивовані. Ніхто не затримував їх. надовго ні перед міською брамою, ні перед фортечною. Швидко потрапили вони й до коменданта.
Карбовський стояв біля вікна й дивився на подвір'я. За кілька кроків од нього сидів лисуватий сухорлявий чоловік у формі офіцера царської армії. Байрацький і Чернявщенко зупинилися посередині великої, просторої зали з високими вузькими вікнами, громіздкими темно-жовтимю меблями й потемнілими бронзовими канделябрами, в яких блимало кілька свічок. В залі було напівтемно. Довгі тіні від спинок стільців спліталися на підлозі в химерні узори, що нагадували грати в'язниці.
— Вельможний пане, — заговорив Байрацький. — Отамани славного Війська Запорізького Микита Швачка й Андрій Журба послали нас передати вашій милості листа.
Карбовський наблизився до великого столу, що стояв за кілька кроків від Байрацького й Чернявщенка:
— Що ж просять ваші отамани?
— Вельможний пане, — знову заговорив Байрацький, — даруйте, але то не прохання…
— А що ж тоді? — здивувався Карбовський, — Вимога? Наказ?
Він узяв листа й почав напівголосно читати.
— Чи не зволили б ви, милостивий пане, читати трохи голосніше? — попросив офіцер.
— Лист, вельможний пане, адресований тільки вам, — зауважив Ян Байрацький, звертаючись до Карбовсько'го.
— Нічого. У мене таємниць від шановного пана офіцера немає.
Прочитавши листа, Карбовський наблизився до гайдамаків:
— Таки це не ультиматум. Ваші отамани запитують… Лише запитують. Битися чи миритися? Ха-ха-ха! Хто ж, коли він і справді щиро дбає про спокій на довірених йому землях, скаже: будемо битися? Так і передайте шановним отаманам: залога білоцерківська не має наміру вступати в боротьбу з Військом Запорізьким.
— Тоді, вельможний пане, чи не варто було б розпочати перетрактації про вступ нашого війська до Білої Церкви? Маємо відомості, здобуті зовсім недавно, що сюди наближаються ослушники королівської волі й сейму польського — конфедерати.
— Ха-ха-ха, — засміявся Карбовський. — Але ж Біла Церква — це фортеця його милості найяснішого короля Речі Посполитої. Як же можна вести без його відома перетрактації про… вступ якогось війська до королівської фортеці? Хіба може на таке піти вірний слуга королівської милості?
— Але ж, вельможний пане, ми говоримо не про ослушників, як оті конфедерати, а про військо, підвладне государині всеросійській і кошовому Січі Запорізької.
— Я протестую, — підхопився офіцер, — Збіговисько свавільників не має права називатися військом її величності.
— Але ж ми говоримо, здається, тільки з паном комендантом, — обізвався, опанувавши себе, Чернявщенко. — А ви хто будете?
— Я поручик війська її імператорської величності Іван Кольцов.
— І чого ж ви прибули сюди, ласкавий пане?
— Маємо повеління її імператорської величності громити конфедератів.
— То й громіть, ласкавий пане, — продовжував Чернявщенко. — Ми теж піднялися проти конфедератів, Тому й до Білої Церкви прийшли.
— Але… ми не маємо ніяких розпоряджень щодо вас… Ми не знаємо навіть, звідки ви прибули.
— То як же, вельможний пане? — звернувся Байрацький до коменданта.
— Складна ситуація створюється, — розвів той руки, зиркаючи на офіцера. — Військо імператриці всеросійської ще вчора почало вступати в місто. Десь опівдні сьогодні прибуде командир — прем'єр-майор Серезлієв. А ви… Бачите, навіть пан поручик протестує… Передайте вашим отаманам, що ми нічого проти них не маємо. Битися з ними не збираємось. Конфедератів у місті немає й не буде, адже тут є кому їм носа втерти.
Через годину Байрацький і Чернявщенко були в Ротку. Почувши, що царицине військо справді йде до Білої Церкви, Микита Швачка запалав гнівом:
— Як же так?
— А ви не переплутали, хлопці? — подався вперед Плиханенко.
— Дива та й годі, — промовив Іван Письменний.
— Ніякого дива немає, — сказав Копиткевич. — Я вам казав і буду казати: пан — завжди пан. А зараз час вирушати. Ми до світання маємо бути біля північних воріт. А царициному офіцеру напишемо листа осібно.
Ранок видався похмурим. Над Білою Церквою висли кошлаті хмари. Туман, окутавши долину Росі, розповзався на всі боки, заволікаючи місто і все довкола нього. Подолавши декілька верстов і не встигнувши й спочити, гайдамаки зі сходом сонця уже знову були на ногах. До намету Швачки, який щойно поставили на узбіччі київського шляху, прибіг дозорець:
— Батьку! Військо цариці російської за декілька гонів
од нас! Прямує до Білої Церкви.
— Треба стрічати, — сказав Швачка. — Вишикуємося вздовж дороги. Самі попереду станемо… Як личить.
Тим часом прибули отамани й сотники. Микита сказав їм про військо. Отамани тут же послали гінців у свої чати Не проминуло й півгодини, як на розвилці доріг застиглу в німім чеканні чотири сотні гайдамаків — по одній від чат Микити Швачки, Андрія Журби, Савки Плиханенка Станіслава Копиткевича. Тільки Єгор Степанов лишився в таборі. Швачка порадив йому триматися осторонь і слідкувати за обложеними.
Невдовзі на пагорбі блиснули штики солдатських рушниць.
Швачка оглянув шеренги. Повстанці пильно вдивлялися в безмежну далину. Колона солдатів наближалася. Долинав чіткий барабанний дріб, а згодом розмірений стукіт чобіт об пересохлу землю. За кілька хвилин військо порівнялося з правим флангом гайдамаків.