Сміливістю своєю і завзяттям він заслужив цього. Та ще великою любов'ю до свого ремества. Віднині ніхто не має права завдавати шкоди не тільки костьолові, а й усьому кляшторові. Пан Анастасій призначається його постійним і незмінним охоронцем, його слово — закон для всякого, хто потрапить у монастирський двір. А хто не послухає пана Анастасія, матиме справу зі мною. Все?
— Ні, батьку. Тут ось хлоп'я привели. Крові шляхетської, — вийшов наперед підстаркуватий селянин і вивів за собою тендітного білявого хлопчика. — У Кирика Зав'ялого федерати діток порізали… А ми тутечки панське дитя злапали. Пан Рильський утік, а воно, бачите, попалося. Кирик і каже: "Вони моїх порізали, а я їхнє порішу. Хоч цим душу вгамую". Подумали ми: воно й правда — зуб за зуб, кров за кров. Ведемо його, а воно дивиться нам у вічі та як не проб'є тим поглядом кожного. Кирик тоді й каже: "Братці! Ми ж не поганці якісь там кляті. За що ж така янголятко губити? Чим воно завинило перед нами? Хіба воно винне, що моїх діток порізали? Хай собі живе". — "Нехай", — згодилися ми. Уже хотіли й відпустити, а тоді задумалися: "А де ж йому жити?" Кирик і каже: "Поведемо до пана отамана. Як Швачка скаже, так і буде. Він у нас найсправедливіший". Прийшли, а ти саме з паном будівничим розмову ведеш…
Швачка, розхвилювавшись, якусь мить мовчав, потім стрепенувся:
— Щира вам дяка, славне козацтво, що роду-племені нашого не посоромили. Давайте припоручимо хлопця панові Анастасу та ще й документ напишемо. Іване, де ти?
— Тут, пане отамане! — став коло нього Письменний.
— Напиши такий документ, де було б сказано, що пан Анастас і його прийомний син перебувають під опікою Низового Запорізького Війська.
Розділ XIII
ЗУСТРІЧ З КАРБОВСЬКИМ
Гребінки притулилися над шляхом, що веде з Києва до Білої Церкви. Невеличкі чепурні хатинки то тут, то там вигулькують із кучерявих садків. Заросла густими вербами гребля, перетнувши замулену річечку, вткнулася одним із кінців у старий, замшілий млин. Стиха воркоче позеленіле від жабуриння колесо. Міріади бризок з'єднали його райдугою з водою. За левадою, на горбку, над самою дорогою, розчиненими дверима кличе в гості підстаркувата корчма. Під її причілковою стіною — гурт селян. Посхилялись на костури, слухають кобзаря. Швачка першим зупинив коня. Під'їхали сотники. Селяни розступилися. У білій вишитій сорочці, акуратно розчесаний і свіжовиголений, сидів на призьбі Данило Бандурка.
— Батьку Даниле! — напівголосно покликав Микита.
— Микита? — підхопився Бандурка на ноги, — Ти ба', а я, значиться, й не почув, як ви під'їхали. Чи ж усі тут?
— Усі, батьку. Навіть більше, ніж було.
— Знаю, знаю, Микито. Аякже! Весь люд піднявся на прю із супостатами.
Швачка обернувся до Копиткевича:
— Пане Станіславе! Станемо на спочинок. Мені здається, он там, у гайку, найліпше буде, А втім, самі роздивіться пильніше. Я трохи погомоню з кобзарем, а тоді вже зберемося на раду.
— Добре, пане-брате. Панове сотники! За мною!
Копиткевич приострожив коня й повів за собою обидві гайдамацькі чати. Швачка й Бандурка вийшли з кола й попрямували в садок за корчму. Сіли під рясно почервонілою вишнею.
— То як, батьку, ви жили ці дні? Якими слухами повниться земля? Що люди про нас говорять?
— Як тобі й сказати, Микито. Ніби все гаразд. Оце тільки вранці ми прибули сюди. Два дні Білу Церкву обнюхували. В темниці переночували.
— Як же це? В руках шляхетських побували?
— Атож, Микито. Спочатку все ладилося. Благополучно пробралися в місто: погоничами волів прилаштувалися. У місті я до кума Ничипора зайшов. Він повідав мені і про фортецю, і про замок. Фортеця стоїть на горі, над самою Россю. З полуденного боку річка її омиває. Береги там скелясті, прямовисні. А де немає річки, там вал із дубовим частоколом у два, а то й у три ряди тягнеться. В'їжджають до фортеці з міста. Спочатку, значиться, треба проїхати стареньку безверху браму…
— Гаразд, батьку. Все це й Копиткевич знає. А от війська, війська скільки там?
— Жовнірам, сам знаєш, Микито, не все відомо. Кажуть, ніби сот п'ять усіх — жовнірів і драгунів. Козаків дві з половиною сотні було, лишилось півсотні — не більше, та й ті ненадійні, за Копиткевичем і сьогодні майнули б.
— Пан Станіслав про них знає. А свіже військо не прибуло? Карбовський говорив Копиткевичу, що допомога йому повинна з Нової Сербії надійти. Ніби гармат і гаківниць підвезуть.
— Ні, Микито. Про це нічого невідомо. А люди б знали. Це ж не шило, в мішку не сховаєш. Вхід до фортеці один. Десяток жовнірів прибуло б — і то міщани, котрі поблизу живуть, помітили б.
— Аз козаками не доводилося стрічатися? Може, щось про їхні наміри чули?
— Чому ж… Доводилося. Бач, Микито, воно так було. Вислухав я кума свого, погомоніли з ним ще про се, про те та й спати зібралися. Коли це як закричить, як загримить хтось у двері. Кинувся кум відчиняти, а там козаки — десяток, мабуть, як не більше. А попереду сотник. Той, що від Копиткевича з-під Миронівки втік. Глянув на мене та в крик: "Ось де він! Вивідач гайдамацький! Ще з шістдесят першого року знаю його". Знає він мене таки й справді з шістдесят першого. Я з Лисим саме із Запоріжжя на Правобережжя вибрався. Сотник оцей потрапив тоді в наші руки. Лисий наказав усипати йому київ і відпустити. А таку погань варто було прикінчити. От він і пізнав мене під Миронівкою. А тут… чи помітив якось випадково, чи хтось доніс. Привів до коменданта. "Оце, — каже, — той драпіжник, що пана Копиткевича до Швачки переманив", — "Не пан той Копиткевич, — вигукнув комендант, — Бидло таке, як і хлопи, до яких пристав!" Потім до мене підійшов: "То яку для тебе кару придумати?" — запитав. "Ніякої, милостивий пане, — відповідаю. — Хіба ж людина, про чесність якої все доокілля говорить, може лихе щось послові заподіяти?" — "Що? Послові?!" — закричав Карбовський. "Милостивий пане, — спокійно говорю йому. — Мене до вас послом відряджено". — "Ким? — спаленів комендант. — Яким послом? Гайдамацьким?" — "Не можу, — кажу йому, — при посторонніх говорити". Тоді він дістав пістоля, поклав біля себе, кивнув сотнику, щоб вийшов. Як тільки зачинилися двері, я до нього: "Пан Станіслав Копиткевич веліли милостивому пану Міхалу низько кланятися і про здоров'я запитати". — "Не хочу я чути його імені!" — знову закричав Карбовський. А я мов і не чую, далі веду: "Пан Станіслав просив передати милостивому панові Міхалу таке: "Довго ви, пане Міхале, служили королеві, а що вислужили? Тільки й чекаєте, що не сьогодні-завтра останнього тепленького місця позбудетесь — і доведеться обтирати кутки знатних магнатів, жити милостинею з їхніх багатих столів. Одумайтеся, друже!" — "Доста!" — закричав комендант на всю кімнату. А я знов своє: "Здайте фортецю нам. А ми вам життя збережемо й волю обіцяємо", — "Доста… сказано тобі! — підскочив він до мене, зціпивши кулаки — Ще одне слово… І будеш на палі!" Я змовк. Він дуже довго мовчав, сопів, хмурив брови та люто глипав на мене. Перегодя озвався: "За твоє зухвальство тебе слід скарати на горло. Але Міхал Карбовський — шляхтич. Він знає: карати легше, ніж прощати. Я відпущу тебе. Іди до того… невдячного Копиткевича й скажи: "Міхал Карбовський вірним вітчизні і найяснішому королю залишиться до кінця. Коли рабусі почнуть штурмувати фортецю, він боронитиме її до останнього подиху, до останньої краплі крові. Хай знають оті драпіжники: нам помагатиме військо цариці російської. Воно вже спішить до Білої Церкви…"
— Спішить до Білої Церкви? Може, панотче, ви не дочули? — перервав розповідь Швачка. — Яке військо? Польське ж, напевне, кварцяне військо.
— Ні, Микито. Я поки що добре чую. Царицине.
— Не може бути! Це залякати нас хоче хитрючий шляхтич. А козаки ж як?
— Мав я розмову з двома. Вони чекають нас. Будуть стояти на стіні з боку Ротка. Шляхта сподівається, що там фортецю ніхто штурмувати не здумає. Наглядають за ними десятка півтора жовнірів. Коли почнеться штурм, козаки перейдуть на наш бік. Скинуть мотузяні драбини і допоможуть гайдамакам піднятися на стіни. Жовнірів замкнуть у вежі. Сигналом для козаків буде вогнище, яке ми розпалимо на березі Росі, якраз навпроти вежі.
— О, це вже діло! А як же міщани?
— Теж говорив, Микито, з вірними людьми. Як тільки ми підійдемо до міста, вони відчинять браму.
— Спасибі, батьку. Тоді нам гаятися нічого.
Раннім надвечір'ям усі рушили на село Роток, що притулилося під самою Білою Церквою. Данило Бандурка пішов на розшуки Андрія Журби й Савки Плиханенка, котрі, як розповідали білоцерківські кобзарі, стояли десь поблизу Сквири. Микиту кликав їх на штурм Білої Церкви.
Розділ XIV
БУДЕМО БИТИСЯ ЧИ МИРИТИСЯ?
Тихе надвечір'я спускалося на Рось низьким закучерявленим туманом, хвацькими піснями, що линули з тінистих левад і садків Ротка. На стіни фортеці висипали жовніри, козаки.
— Що трапилося? — питали один одного.
— Чого хлопи галас такий учинили?
Вгамував усіх новий поручик.
— По місцях! — гукнув він. — Нічого слухати коліїв, що галасом хочуть залякати нас.
— Невже вони вже тут? — кинувся до поручика сотник.
— Тут, пане сотнику. Тут. Вони з усіх боків оточують місто.
І ніби на підтвердження цих слів довкола спалахнуло багато вогнів. Суцільним ланцюгом тягнулися вони понад Россю, перетинали її, повзли на круті береги зліва й справа від міста, світлосяйною дугою оперізували його з боку степу.
— Скільки ж тих коліїв?
— Мабуть, хлопи з усієї Білоцерківщини зійшлися.
— Хіба тільки з Білоцерківщини? Чув я, що Швачка з-під Канева сюди йде, а Журба від Сквири. Вся Київщина збирається.
— І наші ж там… Пан Копиткевич…
— Мовчать! — заверещав сотник. — Пане поручику, вони згадують ім'я того ребелізанта, який перед вами козацтвом рейментував.
— Тихіше, тихіше, пане сотнику! Криком лиху не зарадиш. Знімайте всіх козаків із стіни. її боронитимуть жовніри.
— Як-то? Нам не довіряють? — вигукнув крайній козак, свідок їхньої розмови.
— Може, й нас, як тих канівців, — у темницю?
— Тихіше, тихіше, панове. Коли почує пан Карбовський, лиха не минути, — заспокоював козаків сотник.
— Не такий чорт страшний, як його малюють.
— Нічого нас лякати Карбовським. І не таких бачилиі
Козаки нехотя залишали стіну. Сотник кидався то до одних, то до других, шипів:
— Глядіть мені! Глядіть!
— Ішов би ти під три чорти! — почулося з гурту.
Сотник метнувся в середину:
— Хто сміє так пащекувати? Ану озовись удругеї
— Нема дурних! — долинуло з-за спини.
Сотник повернувся на голос.