То якісь тіні мелькали перед очима, то виринали й зникали невиразні постаті. Прокинувся від обережного дотику. Перед ним стояв Дудко.
— Пора, милостивий пане.
Щеньовський схопився на ноги, протер очі.
— Ми вийдемо звідси потайним ходом. Яром доберемося до річки. Я приготував човен.
— Добре. Дуже добре, — згодився Щеньовський. — По— швидше тільки.
Дудко відсунув камін. Вони потемки вийшли в коридор, пройшли кілька кроків і повернули ліворуч, далі праворуч, потім зупинилися. Дудко натиснув на потайний засув, відчинив двері. Повіяло застояною сирістю і цвіллю.
— Тут східці, — застеріг. — Спускайтеся обережно.
Незабаром східці скінчилися, прохід зробився нижчим
і вужчим. Земля під ногами була вогкою і слизькою.
— Тримайтеся за стіни. Так легше буде, — порадив Дудко.
Ішли довго, часто зупинялись, перепочивали й рушали далі. Нарешті Дудко відхилив ляду — і вони опинилися в глибокому яру. Довкола жовтіли прямовисні урвища.
Темні хмари висли над Дніпром. Важко стогнали над яром дуби. Дудко, прислухаючись і пильно приглядаючись, обережно рушив уперед. За ним — Щеньовський. Днище було крутим, але з кожним кроком яр мілішав і ширшав. Через кілька хвилин перед ними блиснула вода. Проминувши кущі верболозу, вони підійшли до невеличкого гайка, що тягнувся понад самим Дніпром. Обігнувши його, спустилися до річки.
Дудко розхилив рогозу, забрязкотів ланцюгом.
— От і все. Швиденько сідайте.
Щеньовський стрибнув у човен.
— Рушаймо, — прошепотів.
Дудко наліг на весла. Човен сіпнувся, підскочив і швидко помчав уперед. Дудко легко й безшумно гнав човен проти крутої хвилі. Бризки й піна падали на лице й кунтуш Щеньовського. Проте староста не зважав на них. Він не зводив очей з берега. Поступово заспокоївся. За кілька кроків від берега підвів голову, поправив карабелю, помацав пістоль. Ні, таки щастя ще не зовсім одцуралося його. Та й чому б воно цуралося шляхтича?
Човен зашурхотів широким днищем і зупинився. Щеньовський устав, розправив плечі, смачно потягнувся.
— От і все, милостивий пане, — облесливо мовив Дудко. — Тепер ви у повній безпеці. Оце перед вами стежка — прямо на Гусинці. А там… куди душа забажає… Та найліпше, звісно, до Переяслава.
— Ніколи не забуду твоєї послуги, козаче, — сказав Щеньовський і спритно вискочив на берег.
— А перстень, пане? — простогнав Дудко.
— Перстень? — обернувся Щеньовський. — Для тебе, хлопе, забагато й двадцяти злотихі
— Але ж ви обіцяли, пане, — підвівся Дудко;
— Ні з місця, бидло! — гукнув Щеньовський, дістаючч пістоль, — Якщо не хочеш печерувати раків у Дніпрі, то швидше повертай назад. Ми ще розквитаємося з вами за цей бунт! Ще дістанемось і до тебе. Навчимо, як наживатися на лихові шляхетної людини. Ще покажемо…
Договорити він не встиг. Із-за кущів прибережної шелюги вийшли якісь невідомі, поклали йому на плечі руки. Староста перелякано крутнувся назад, натиснув курок. Куля розпанахала рукав кунтуша в одного з незнайомців. Майже одночасно вистрілив другий невідомий. Щеньовський судорожно вхопився за груди, ще раз крутнувся, простогнав:
— Пане… Йване… перстень…
— Нічого, мостивий пане, — промовив той, що стріляв, — він потрапив у надійні руки.
Дудко відштовхнув човна й, не оглядаючись, погнав назад. Невдовзі пристав до берега. Прислухався. В шелюзі щось шелеснуло. Приклав руку до вуха, затаїв дихання. Промайнула ще мить. Знову щось тихо шелеснуло. Зірвався з місця й мов очманілий кинувся до гайка, де ще обідньої пори стриножив свого коня.
— Стій! — пролунав позаду знайомий голос, — Стій!
Гримнув постріл. Куля свиснула над лівим вухом. Дудко пригнувся й щосили рвонув уперед.
— Даниле! Не спускай негідника з очей, — почулося рядом.
Добре знаючи рідні береги, Дудко за якусь мить випетляв до коня, обрізав повід і помчав до яру. Чув кінський тупіт за спиною й гнав коня як тільки міг: бив каблуками під боки, сіпав за повід, за гриву. Кінь спотикався, шарахався. Нарешті він повернув ліворуч, зацокотів по висохлій стежці, яка тягнулася понад самим урвищем. Дудко востаннє огрів коня мотузкою, пустив поводи, відштовхнувся й полетів у яр.
Скочуючись донизу, почув, як десь над головою простукотіли копита коня переслідувача. "Шукай вітра в полі", — прошепотів і поліз у кущі до потайного ходу. Не переводячи подиху, підняв зарослу дерном важку дубову ляду й шугнув у дірку.
Нарешті! Праву долоню поклав на серце, ніби хотів утихомирити його шалений стук, ліву підніс до чола: піт заливав очі. Сам собі усміхнувся. І раптом заціпенів від жаху: дві пари дужих чоловічих рук міцно вхопили його за плечі й притиснули до землі. Коли невідомі заламували руки за спину, згадав, що, поспішаючи вивести Щеньовського, кинув відчиненими двері від потайного ходу.
Розділ XII
СУД
Ранок 16 червня видався тихий, спокійний. Та незабаром він виповнився розмаїтими голосами, що линули звідусіль, немов струмки навесні. Поснідавши, гайдамаки почали збиратися на майдані. Поволі сходилися й жителі: статечні господарі, молоді чоловіки й парубки. Окремо трималися наймити, про щось домовляючись між собою. Згодом появилися дівчата, а там і молодиці. Весело гомоніли з гайдамаками ржищівські надвірні козаки, що з учорашнього дня приєдналися до них.
Та ось на майдані з'явилися Швачка, Письменний і Копиткевич. За ними йшли сотники й десятники. Біля собору Микита зупинився. Від його постаті так і віяло молодою силою, міцним здоров'ям, невичерпною снагою. Зняв шапку, вклонився на всі чотири сторони, підняв над головою руку, ніби змахнув булавою, — майдан затих.
— Панове громадо! Настало свято й на нашій вулиці. Ми йдемо по всьому Подніпров'ю і несемо волю кожному, хто гнув на панів спину, а за це одержував канчуки, темниці й шибениці. Ми нищимо всіх, хто нас за бидло вважав, хто кров нашу ссав, хто нас живими в могилу заганяв. Батько Максим Залізняк, посилаючи нас у дорогу, наказував усю Україну від панства очищати. І ми не зупинимося, аж поки на землі нашій не буде ні панів, ні прихвоснів.
— Правильно, отамане! — гукали чоловіки.
— Поки пани будуть, волі ніхто не матиме!
— Панове громадо! У вас, мабуть, також усякі супостати були. От і настав час порахуватися з ними. Де міський отаман?
Один з літніх чоловіків, сухорлявий, високий, трохи сутулий, вийшов наперед.
— Я тут, батьку отамане!
— Кого на суд громадський виставляєш?
— Нікого, батьку отамане. Усі, хто кари заслужив, п'ятами накивали. Тільки почули, що ви здобули Канів, так і зникли.
— А що козацький отаман скаже?
Ряди козаків розступилися — і перед Швачкою став не старий ще, але вже сивий чоловік середнього зросту, плечистий і трохи клишоногий, бо зроду-віку, напевне, з коня не сходив.
— Що тут, отамане, чужих судити? Втекли, то й кат із ними. Своїх би перекинчиків не проґавити. Ці лиха більше накоять, аніж відкритий ворог. Віддаємо на суд народний справжнього негідника з наших козаків. Того, що трахтемирівського старосту Щеньовського врятував.
Козаки випхнули наперед зніченого Дудка.
— Оця нікчема осмілилася всупереч усій громаді діяти? — спалахнув Швачка.
— Він, батьку.
Дудко повалився на коліна:
— Прости, отамане. Лихий попутав… На золото позаздрився.
Швачка відвернувся.
— Яка воля громади? Чого заслужив цей покруч?
— Смерті, батьку!
— Братці! Ріднесенькі мої! Я все розкажу! Зупиніться…
— Кажи! — ступив до нього Швачка і гнівно блиснув очима.
— Я старосту не врятував… Я привіз його в руки розбійників… Я домовився… Я попередив їх… Вони його зразу ж поклали на місці. Тіло його ще й досі там лежить. Можете послати кого-небудь на той бік…
Микита повернувся до гайдамаків:
— То яке буде рішення?
— Братці… — лепетав Дудко. — Помилуйте… Згляньтеся…
Гайдамацькі ряди сколихнулися:
— Смерть негіднику!
— Згода! — махнув рукою Швачка. — Ще які справи має громада ржищівська?
— Хтось від монастиря поспішає, батьку.
— Либонь, Анастасій Станкевич, будівничий костьолу.
Коли невідомий наблизився, всі пізнали в ньому поляка Анастасія, який, збудувавши костьол, ось уже третій рік жив у містечку. Він був блідий, губи тремтіли, очі неспокійно бігали, когось шукали. Довге посивіле волосся розтріпалося, скуйовдженими пасмами покрило плечі. Помітивши Швачку, він поспішив до нього.
— Пане, — спинився на хвилину. Глянув йому в очі. Далі гарячково заговорив: — Пане отамане. Це ж неподобство.
— Що? — спохмурнів Швачка.
— Пане, чув я, ви боретесь за правду, за віру благочестиву. Навіщо ж ви тоді знущаєтесь над вірою інших людей?
— Не розумію, пане, про що ти говориш. Хто над ким знущається?
— Учора ваші козаки виламали грати у вікнах костьолу, ввірвалися туди, перевернули лави. Вони зруйнували помешкання монахів і господарчі будівлі.
— А як католики, пане Анастасію, розпинали наших православних, палили на вогнищах, кидали в темниці, садовили на палі?
— Пане отамане. То не католики. То звірі! Істинний католик ніколи не буде збиткуватися над іновірцем. Хто шанує свою віру, буде шанувати й віру інших.
Швачка здивовано глянув на Станкевича.
— Він каже сущу правду, — обізвався стиха Копиткевич — Поїдьте в Польщу, запитайте будь-якого хлопа. Він те саме скаже. То лише пани-католики збиткуються над православними. Бідному хлопу-католику православний хлоп не ворог.
— Ми знищуємо всі костьоли, всі католицькі каплиці. Бо коли вони будуть стояти на нашій землі, завжди знайдуться ті, хто неволитиме людей іти до них.
— Але, пане отамане, то ж творіння рук людських. Ось цих рук, — простягнув будівничий долоні, порізані глибокими борознами, — і рук хлопів ржищівських, які здійснювали мій задум. То не тільки храм божий, то втілена в дерево людська думка.
— Пане Анастасію, я згоден з тобою. Одначе костьол нам ні до чого. Якщо перебудуєш його на церкву, ми й рукою не доторкнемося до твого витвору.
Будівничий розгублено глянув на Копиткевича, на жителів містечка. Всі мовчали. Він зиркнув на козаків. Жоден із них не поворухнувся навіть.
— Пане отамане… Якщо так треба… якщо така ваша воля… я перебудую… На церкву перебудую.
— І приречення письмове напишеш про це?
— Напишу, пане отамане, — додав Анастасій, — Так зроблю, як громада накаже. Для людей зводив його, хай і далі він служить людям.
— От і гаразд. — Швачка підвів голову. — Повіримо, братці, доброму чоловікові.