Кривицький сів у фотель. Щеньовський знесилено хлюпнувся обіч нього на невеличку отоманку.
— Так, пане Яне, — простогнав він, — Вони всі, всі переходять на бік тих драпіжників.
— Хто, пане Станіславе?
— Козаки, пане Яне. Це не козаки, а лихо наше. Вони тільки й чекають, аби ніж у спину встромити.
— Але де, хто, що? Я нічого не розумію, ласкавий пане.
— Хай вони говорять, — махнув рукою Щеньовський на Байрацького й Ковша.
Ківш розповів Кривицькому про події в Каневі так, як розповідав Щеньовському Байрацький. Додав лише те, що гайдамаки, як він почув, збираються йти на Ржищів. Певне, сьогодні вже й вирушили.
— Але ж, пане Байрацький, ви мовили, що пан Копиткевич загинув, — мало не викрикнув обурений Щеньовський.
— Ласкавий пане, — повернувся до нього Байрацький, — Правильно, я так мовив. Але чи личило мені перед вашими козаками казати, що й шляхтич лишився з тими забойцями?
Щеньовський мовчки опустив голову. Кривицький схопився з місця, заплескав у долоні. В кімнату вскочив лакей.
— Нагодувати й переодягнути цих добродіїв, — кивнув на Байрацького й Ковша, — Розшукайте козака Дудка й приведіть до мене.
Дудко появився зразу ж, тільки зачинилися двері за Байрацьким і Ковшем. Був він невисокий, худорлявий. Мав якесь невиразне обличчя й глибоко сховані під навислими бровами каламутні очі. Ввійшовши, низько вклонився Кривицькому й Щеньовському.
— До ваших послуг, вельможний пане, — промовив.
— От що, Иване, — в задумі сказав Кривицький. — Ти завжди щиро виконував мою волю, і я щедро віддячував тобі за те…
— Вельми вдячний, мостивий пане, — запопадливо згодився Дудко.
— Нині теж твоя поміч потрібна. Треба перевірити… Треба дізнатися, де перебувають ті здрайці — гайдамаки. Треба розвідати, чи не збираються вони йти на Ржищів. Я буду чекати на тебе в замку.
— У замку? Хіба пан думає лишатися тут?
— А чому ж ні? — здивувався Кривицький. — Наші козаки не такі здрайці, як білоцерківські.
— Хтозна, пане, — розвів руками Дудко. — Всяко може бути. Вони ж із хлопів. Он козаки милостивого пана Щеньовського кажуть: "А ми не такі дурні, щоб голову під кулі за старосту підставляти. Гайдамаки нам нічого не зроблять". А наші розвісили вуха та й слухають.
— Оце мої козаки таке говорять? — зірвався на ноги Щеньовський.
— Істинна правда, милостивий пане, — запевнив Дудко. — Сам чув.
— Ах бидло, — зблід Щеньовський.
Кривицький вискочив у сусідню кімнату.
— Пане Йване, — наблизився Щеньовський до Дудка, — Ось бачите на руці перстень? Він коштує тридцять тисяч злотих. Цілий маєток. Якщо… негаразд буде, я прошу вас… порятуйте… і перстень ваш.
У світлицю повернувся Кривицький:
— Ось тут… поки що… тобі на витрати, Йване. Візьми ці десять злотих. А там… Я не лишусь у боргу…
— Вельми вдячний, мостивий пане, — задкуючи до дверей, не переставав кланятися Дудко.
Розділ X
У РЖИЩЕВІ
14 червня гайдамаки вступили у Ржищів. Байрацький і Ківш, які повернулися напередодні ввечері, повідомили, що в місті ніхто опору не чинитиме. Розповіли про вагання надвірних козаків, про те, що в замку мало жовнірів, що губернатор Ржищівського ключа Кривицький і трахтемирівський староста Щеньовський, який гостював у нього, перелякані, розгублені. Швачка порадився з Копиткевичем, Письменним, Степановим і опівночі рушив на Ржищів. Добре знав: прогаєш хвилину — будеш каятися цілу днину. Аби не дати змоги отямитись одному з конфедератських доводців(81) — Щеньовському, що міг би привести в містечко чималеньку ворожу хоругву, слід було поспішати.
Як тільки перші вершники-гайдамаки з'явилися на пагорбі коло південної околиці Ржищева, на церковці забемкали дзвони. Містечко виповнилося розмаїтою гамою врочисто розмірених звуків, що пливли назустріч повстанцям.
На ярмарковому майдані було повно-повнісінько людей. Швачка подякував старійшинам за хліб-сіль, кинув у розхристане море райдужно збуджених, сонячно опромінених лиць:
— Люди добрі! Матері й батьки наші, брати й сестри! Довго над вами знущалися шляхтичі і їхні лакузи, збиткувалися посесори й орендарі. Настав уже край знущанням. Живіть вільно й щасливо, а хто має охоту — рушайте з нами в похід на панів.
Потім повернувся до гайдамаків:
— Усім десятникам визначити пости й дозори, перекрити всі входи й виходи в замку.
— Батьку отамане, — почувся голос збоку, — посланець із замку прибув.
— Де він?
Літній надвірняк вийшов наперед, зняв шапку:
— Прийми нас, ржищівських козаків, під свою оруду.
— Чи багато вас?
— П'ять десятків. Та ще з півтора десятка з охорони трахтемирівського старости.
— Жовніри й драгуни у замку є?
— З паном Кривицьким утекли ще опівночі.
— Скільки ваших козаків згодні приєднатися до нас?
— Усі до одного, батьку отамане.
— Гаразд, — промовив Швачка, — Тоді, друже, їдь до замку. Скажи козакам, нехай вишикуються усі перед брамою. Ми зараз же прибудемо. Гармати й гаківниці не забудьте познімати з веж і за десять кроків наперед себе виставити.
— Спасибі, батьку отамане. Добру вістку принесу хлопцям. — Козак надів шапку і зник у натовпі.
— А ви, — кивнув Микита Байрацькому й Ковшу, — перевірте, чи все там гаразд, чи несподіванки якої не приготовано в замку.
Розділ XI
ВТЕЧА
Щеньовський не спав усю ніч. Ледве стуляв повіки, як починало верзтися таке, від чого кидало в піт, ставало моторошно. Він прокидався і довго-довго прислухався, втупивши очі в безпросвітну пітьму. Та всюди було тихо. Навіть цвіркуни мовчали. Спали всі, тільки йому не було покою. Пан Станіслав починав картати себе: звинувачував і в боягузтві, і в слабодухості, але заспокоїтися, а тим більше заснути, не міг. Раз у раз кидався, перевертався з боку на бік, затамовував дихання — і слухав… слухав… А тільки зійшло сонце, він зателенькав невеличким дзвоником, що стояв тут же, на столику. Вбігла покоївка.
— Пан Ян уже прокинувся? — запитав її.
— Зараз дізнаюся.
Через хвилину в кімнату увійшов управитель:
— Милостивий пан чимось стурбований?
— Я запитав, як почуває себе пан Ян.
— Але, милостивий пане… Пан Ян ще звечора виїхав до Білої Церкви.
— Але ж учорашній вечір ми провели разом. Він жодним словом не обмовився про від'їзд.
Управитель розвів руками:
— Після того йому, певне, спішно довелося приймати якесь важливе рішення. Дудко щось довго йому розповідав, повернувшись із Канева.
— А що я маю робити?
— Пан Ян просив передати вам, аби ви з паном поручиком готували замок до оборони й трималися, поки він не прибуде з підмогою.
— А жовнірів багато залишилося?
— Вони супроводять пана Яна. Не міг же він сам виїхати, коли всі села аж кишать отими здрайцями.
— А драгуни?
— Драгуни виїхали попереду.
— Утекли, — безнадійно мовив Щеньовський. — Утекли.
Він тут же схопився.
— Найдіть… Найдіть… мені козака Дудка.
— Але, пане Станіславе, ще дуже рано. Козаки сплять. Турбувати їх не варто, непевні вони якісь… Хай трохи пізніше… Як тільки я побачу того Дудка, я зразу пошлю його до вас.
— Тільки, прошу вас, не кажіть більш нікому, що я тут… Ні, скажіть ліпше, що я покинув замок, теж утік, ні, ні, поїхав з паном Кривицьким… Ненароком пустіть таку чутку. Я віддячу вам…
Дудка не довелося довго чекати. Він тут же крадькома зайшов до вітальні. Сторожко оглянувшись, тихенько причинив двері. Зиркнув у шпаринку затуленого вікна.
— Я до ваших послуг, милостивий пане.
— Чому такий таємничий вигляд? Що трапилося?
— Нічого, милостивий пане, не трапилося. Просто… турбуюся про вас. Адже пан управитель розголосив, що ви теж зникли. Козаки вже збиралися вас розшукувати… Хотіли рахунки зводити…
— Які козаки? Що за рахунки? Я нікому нічого не винен, — спочатку побагровів, а потім поблід Щеньовський.
— Ваші козаки. Трахтемирівські, милостивий пане. Вони й наших підбурюють.
Щеньовський задумався. Руки його тремтіли, губи конвульсійно тіпалися. Чоло покрилося потом. Очі швидко бігали туди-сюди, гарячково чогось шукаючи.
— Я думаю, милостивий пане, вам потрібно перебратися на той бік Дніпра, на російську сторону. Там вас і пальцем ніхто не зачепить.
— Але як?
— Я допоможу, вельможний пане.
Щеньовський порився в пуляресі, дістав кілька монет:
— Ось двадцять злотих, козаче. Це на початок. Зараз більше не маю. А під кінець… матимеш… перстень… як обіцяв. Я не забув… Я пам'ятаю…
Дудко підійшов до каміна, вперся плечем у ріг, натужився трохи й посунув його кудись у глибину. Відкрилася чорна ніша. Дудко зник у ній. Незабаром там блимнуло світло.
— Сюди, милостивий пане.
Щеньовський шмигнув у потаємний отвір. Це була невеличка кімнатка з маленьким столиком, стільцем і застеленим ліжком. На столі стояв підсвічник, лежало кілька свічок, розкрита книжка.
— Тут буде безпечно, милостивий пане. Ніхто з козаків не знає цієї схованки. Не знає й пан управитель. А ввечері я постараюся перевезти вас на той бік, — запевнив Дудко Щеньовського, зачинив щільно двері і зник.
Щеньовський лишився один. Почував себе, як вовк у ямі. Оглянувся навколо. Чотири потемнілі стіни. Справжня в'язниця. Аж тепер він цілком у їхніх руках. Захоче цей здрайця Дудко видати його тим ребелізантам — і він, Станіслав Щеньовський, староста трахтемирівський, шляхтич з діда-прадіда, нічого не вдіє. Починав картати себе, що так необачно віддався в рухи хлопа. Ще й заплатив… Ще й пообіцяв віддати одну з найбільших своїх коштовностей. Навіть показав її… А він, той Дудко, змовиться з таким же, як і сам, увірветься сюди, забере всі гроші, перстень… Уб'є його… І ніхто навіть не знатиме… Ніхто не віддячить… Ніхто не поховає… Добре, що хоч при зброї. Дістав із піхов карабелю, попробував лезо, поклав біля себе: не один хлоп загине, поки він зможе тримати карабелю в руці. Він, Станіслав Щеньовський, ще покаже, як треба шанувати шляхту. Він… Але непевність усе ж одолівала його. Невідступно переслідував страх. Він визирав із кожного закутка, з кожної шпаринки. Страх витав над головою, заповзав у душу, сковував тіло. Відштовхнув карабелю, ухопився руками за розпашіле чоло й забігав, наче затравлений звір, по кімнаті. Нараз зупинився — блиснула думка: а що як хтось почує… його кроки? Довідається про схованку? Він тут же опустився на стілець. Принишк, як миша в норі… А час тягнувся так повільно…
Нарешті впав на ліжко й заснув. Спав неспокійно, тривожно. Йому щось снилося, але вловити, що саме, так і не зміг.