— Це я маю, друже мій, вибачатися перед тобою.
— Не картай себе. Не розповів я тобі про своє лихо, бо не міг: таким важенним каменем лежало на серці воно, що ні підняти, ані відсунути його самому.
— Тоді не кажи, пане-брате, не ятри давні рани, — торкнувся його руки Письменний.
— Коли вже почав, то скажу. Сам знаєш: зважитися важко. Слухайте. Ще кілька літ тому стояв над Тетеревом невеличкий хуторець. Було в ньому всього-на-всього шість дворів. Два з них — ворота в ворота. В одному з тих дворів — хлоп'ятко, а в другому — дівчинка. Були в них брати і сестри. Одні повмирали, інші по білому світу розійшлися. Лиха недоля порозганяла. А двійко ростуть укупі. Одне без одного й кроку не ступить. Незчулися, як і покохалися. Уже й весілля було на порозі, аж тут пригода звалилася як сніг на голову: його добрий та сумирний батько підняв на пана вила… На другий день старого зашмагали до смерті. Син відплатив за батька: опівночі прокрався у маєток і порішив того пана та ще й одного з гайдуків на додачу. Тре' було тікати. Забіг, щоб узяти кохану в дорогу, а батьки її — гопки: знайди, говорять, сяке-таке пристановище, а тоді й бери. Дала наречена слово йому (вони вже й заручені були), що ждатиме: "Хай і сивою, а дочекаюся". Майнув той хлопець на Запоріжжя. Записали братчики в Жерелівський курінь. А коли дізналися про його лихо, підібрали шмат грунту в балці, хатину зіп'яли. "Привозь свою кохану, — сказали, — обживайся". Розквітла душа його… Та не на щастя йшлося. Поїхали якось козаки по сіль. Давно вже не чути було ні про напади, ні про незгоди з ординцями. Та ось одного разу, десь так під ранок, вони й оглянутися не встигли, як налетіла бродяча ватага ординців, що, певне, промишляла розбоєм. Двох його друзів убили, а трьох у полон захопили. Так опинився козак на галері. А як звільнився та прибув на Тетерів, своєї Оксани вже не застав. Переселив її стареньких батьків молодий пан, а куди саме — ніхто не знав. Його ж матір до панського двору забрали швачкою. Тільки, самі розумієте, не ради шитва старенька в маєток потрапила. Мала вона за приманку служити: син таки прийде до матері. Довго кружляв козак поблизу села, довго міркував, як матір порятувати, аж поки з гайдамацьким отаманом Лазарем Таранцем не зустрівся. Той і поміг йому. Пана підсмажили трохи, матір визволили, і перевіз її козак подалі від того страшного місця. Доручив добрим людям над Унавою, а сам у Лазареву чату пішов. Минали дні, а кохана дівчина не йшла з голови. Довідалися хлопці, що тепер пан Оксану до двору забрав, все ще сподіваючись козака в пастку заманити, для чого й гайдуків удвоє збільшив. "Ну, — сказав отаман, — треба-таки відбити йому смак до полювання". І полетіли ми… Та й знову не застали Оксану… У той же вечір підпалила вона панський дім, а сама втекла. Гайдуки по її сліду кинулись, а ми — до маєтку. Дізналися про все від панської челяді, допалили те, що посіпакам удалося погасити, й пустилися дівчину шукати. Вона ж як у воду канула… А мати… мати померли… Що було далі, самі добре знаєте. А тепер знову на Запоріжжя потягнуло…
Всі троє довго мовчали. Небавом заїхали в простору улоговину і врізалися в таке буйнотрав'я, що стомлені коні ледве виривали ноги з тієї розмаїтої гущавини. Духмяно-терпкий полин, цупкий стоколос, присадкуватий дрік, в'юнкий підмаренник, зелено-сизий типчак, біло-жовті ромашки, рожева конюшина, а на пагорбах — сива-сивісінька тирса… Крутими хвилями розгойдує степ, кучеряво піниться на обрії. Іван аж зупинився від захоплення, взяв Недозорця за рукав: дивись, мовляв, яка ж бо краса навколо. І раптом застиг, а потім викинув руку з нагайкою у напрямі небосхилу:
— А то що?
Небокрай вигинався двома пагорбами, увінчаними гострими шпилями.
— Бекети, — спокійно мовив Швачка. — Сторожа козацька. Ворога чатують, аби в Січ не прорвався зненацька.
— То, може, знак подати, що ми свої?
За всі минулі дні Микита вперше засміявся:
— Ну що б то за козак, та ще січовик, був, якби своїх од ворогів не відрізняв. Та й хто б із чужинців поїхав отак відкрито, як ми? Шляхтич, людолов якийсь? Адзуськи! Вони теж не ликом шиті. Але до одного з бекетів ми таки заїдемо. Нудьгують хлопці. Новинами поділимося, перепочинемо, а то й заночуємо.
— Але ж до вечора ще далеко.
— І до бекетів неблизько. То тільки здається, що вони рядом.
Микита не помилився: вони ще довго добиралися. При виїзді з вибалка підняли кілька сайгаків, ті налякали табунець тарпанів. За тарпанами кинулися навтікача опасисті дрохви, прямо з-під ніг шарахнулися куріпки та перепілки, тривожно просвистівши, ховалися в нори байбаки. Тільки орел повільно ширяв у високості під самим громаддям хмар, ні на кого не зважаючи, нікого не лякаючись.
Коли Микита з товаришами наблизився до бекету, в казані на триногах парував куліш. Усі ці дні вони перебивалися всухом'ятку, тому варена страва, заправлена цибулею і товченим салом, залоскотала в ніздрях. Микита зняв шапку:
— Добривечір, шановне товариство! Хліб-сіль вам!
— Доброго здоров'я! Просимо до вечері.
— Спасибі на доброму слові. Не відмовимося.
Біля прадавньої височенної могили, на якій підіймалася фігура, паслися коні козацької сторожі. Подорожні, знявши сакви та сідла, стриножили своїх і пустили на гіашу, а самі пішли до гурту. На степ лягали сутінки. Поволі скрадався присмерк. Один із козаків підворушив присок, підкинув кураю. Вогнище задиміло, бризнуло іскрами. Полум'я кинулось на галуззя і поповзло догори. По обличчях запорожців, які обсіли півколом казанок, химерно застрибали тіні й відблиски.
— Здалеку прямуєте? — запитав прибулих старий козак.
— З України, батьку. Від самого Києва. Козаків у Жерелівський курінь везу. Приймете?
— Ого! — протягнув тон же козак, — Так-таки і в Жерелівський. Хто ж це тобі вибрав наш курінь?
— А чого б це мені у свій курінь не привезти своїх земляків?!
Старий козак зупинив ложку на півдорозі від казанка до рота.
— Що ти сказав? — мовив спроквола і тут же гукнув: — Ану, хлопці, не застуйте світла, дайте на людину глянути.
— Е-е-е, постарів пан сотник, — не витримав Микита. — Рядом спали, рядом у чайці гребли, разом з полону тікали…
— Микита! — крякнув січовик, — Звідкіля ти взявся? Таж… Я тебе тільки по голосу й пізнаю… Де ж твої вуса? Де оселедця подів? — І він ухопив Микиту в обійми.
— Це, батьку, діло наживне. Пройде тиждень-другий — і вуса відростуть, і оселедець появиться.
— То знайшов свого кривдника? Виручив дівчину?
Швачка опустив голову.
— Ні, батьку.
Потім стрепенувся:
— Але знайду!
— І про дівчину нічого не знаєш?
— Нічого…
— То вже зовсім кепська справа… Однак не журися: повернемось на Січ — щось придумаємо…
Аби перевести розмову на інше, Микита познайомив сторожу з Письменним та Недозорцем.
— Таких нам треба, — загули козаки. — Семен Драний звозить потроху тямущих дидаскалів, але ж охочих учитися уму-розуму що далі, то більше й більше на Січі.
— Чому ж тоді не прийняти? І козаків молодих треба.;. Ну, вечеряйте, хлопці. Не сидіть, як засватані дівки.
Потім кивнув на козака, що сидів рядом:
— Знайомтеся, Микито. Це Андрій Журба — молодий отаман Канівського куреня. Теж із панських. І теж пана на той світ спровадив…
Журба простягнув Швачці велику жилаву руку. Микита дружньо посміхнувся, потиснув його широку п'ятірню.
— Радий буду не тільки знати, а й дружити, — сказав.
По вечері два козаки стали на чати, інші (в тому числі Недозорець і Письменний) лягли на могилі й солодко заснули, а Микита Швачка з сотником Наумом Дідушком довгенько пригадували спільні походи й січове товариство — усіх живих і тих, що покояться в землі чи на дні морському, по кому лишилася пам'ять добра та слава невмируща.
Розділ XV
РОЗПОВІДІ ВТІКАЧІВ
Наступного дня Швачка, Письменний, Недозорець і Журба дісталися до Запорізької Січі. Старий отаман, чоломкаючись зі Швачкою, весело вигукнув:
— З благополучним приїздом, сину!
— Ет… Яке там благополуччя, батьку, — кресонув очима Швачка.
— Що трапилося, пане-брате? — загомоніли козаки.
— їхали ми до Січі з самого Києва. Чимало міст і сіл проминули. І чого тільки не наслухалися, на що не надивилися! А те, що почули від людей смілянських та черкаських, навіть мертвих на ноги звело б. Утікачів із тих країв ми наздогнали вже за бекетами. Вони з чумаками сюди прибилися. Послухайте тільки їх.
Козаки стихли, навіть люльки перестали палити.
Першим заговорив селянин у старенькому солом'яному брилі й полотняному одінні:
— З Черкащини ми, братці. Ще недавно до нас з усіх усюд тікали скривджені й пограбовані, бо ж пани, аби знову залюднити землі, спустошені війнами, давали чималі пільги. Слободи тривали п'ятнадцять, двадцять, а то й тридцять років. А після них селяни платили по шість злотих від тягла, та ще по курці, та ще по десятку яєць — і все. А тепер, братці, панщина — три дні, всяким іншим роботам — кінця й краю немає: заорки, оборки, закоски, обкоски, зажинки, обжинки, ґвалти, шарварки — та все по два, а то й по три дні. А гриби появляться, ягода в лісі виросте, конвалія зацвіте — тижнями з лісу не вилазимо, все панові збираємо. А чинш! Щорік — то все більший, то все страшніший.
— А в нас, — додав другий селянин, — пропінація(57) в могилу всіх зведе. Орендар примушує стільки горілки тієї клятої купувати, щоб він нею захлинувся, що все збіжжя, яке вродить, мусиш збувати. А що ж самому їсти? Що худобі давати? Нема життя, братці, погибель на всіх прийшла. Якщо не виручите, всі погибнемо, як руді миші погибнемо.
— А у нас, братці, у Вишеньках, ще гірше, — покрилося червоними плямами лице третього селянина. — Пани так розперезалися, що скоро всі старцями станемо, всі з торбами попід тинами підемо. Ще позаторік робили ми на панщині тільки 12 днів, а торік довелося виходити вже три дні кожного тижня. Та й того видалося економу нашому мало. Цього року він гонить нас по п'ять днів, а минулого тижня наказав працювати вже по шість. Ми вийшли три дні, а на четвертий — усі на свої поля. Тоді економ кинувся в Корсунь до губернатора, привів надвірних козаків. Усіх чоловіків загнали в буцегарню(58), один я й зумів утекти. Оце до вас і прийшов помочі просити. Третій день сидять земляки мої в льоху. Якщо до суботи покаються, сказав економ, випустить, а ні — почнуть їх карати.