Клацнула пружина — та постріл не пролунав: пістоль був незаряджений.
— Я так і знав, — зітхнув Плиханенко. — Був падлюкою, падлюкою й залишився. А ми ж козаком колись тебе звали…
— У петлю його, братці!
— На суху гілляку!
Плиханенко ствердно махнув рукою.
Починало світати. В яру порідшав туман, став підійматися вгору. Верхів'ями дерев пробіг легенький вітерець. Озвалося лісове птаство. Десь далеко-далеко переможно-врочисто, вітаючи ранок, затрубив лось.
Розділ ХІІІ
ОСТРІВ МИГІЙСЬКИЙ
Прощалися в лісі під Ярошівкою, що притулилася на правому березі Ірпеня. Не блимав жоден вогник у селі. Зате на сході, за темним бором, палахкотіла заграва. То догоряв підпалений ними кощіївський будинок Тиші-Биковського, який після вбивства Таранця сидів у Фастові й не появлявся в маєтку.
З Микитою Швачкою від'їжджало троє: Іван Письменний — влаштовуватися дидаскалом у січову школу на Запоріжжі, Микола Недозорець — поступати в січове товариство, Єгор Степанов — лікуватися на Мигійському острові. Швачка віз гроші в гайдамацьку Січ — виконував наказ покійного Лазаря Таранця.
Проводжаючи їх, Савка Плиханенко просив Микиту:
— Поклонися від нас козацтву січовому. Поговори з ними, найпаче з тими, які гайдамачили. Поміркуйте гуртом, чи не пора сукупно виступати проти гнобителів. Скажи їм: поспільству далі терпіти несила, від сліз та крові всі ріки виходять з берегів.
— Гаразд, отамане, — пообіцяв Швачка.
— А я… Заховався Тиша-Биковський за міцні стіни… Що ж… Хай поживе ще трохи… Поведу чату в рідні місця… Свого пана хочу навідати, за дружину й канчуки віддячити…
— Хай щастить тобі, отамане.
Застояні коні, взяті на стайні чорногородського посесора, нетерпеливо форкали, били копитами об землю, рвалися в дорогу.
— Пора! — сказав Микита.
— Пора! — повторив Єгор.
— На коні вдержишся? — запитав пораненого товариша Швачка.
— Вдержуся, — впевнено відповів Степанов. — Ще й шаблею, коли доведеться, орудувати буду.
— Тоді поїхали. Прощайте, братове!
Коні рвонули з місця й клусом пішли по лісовій дорозі, в обхід Фастова. Уже на світанку вони досягнули Роставиці і, перетнувши її, попростували до Росі. Там, де вона аж надто різко звертала на схід, вершники переправились на протилежний берег. До Гірського Тікича мандрівники добиралися три доби. Тримаючись його течії, ще дві доби скакали до Синюхи. У нижній течії Ятрані перепочили.
І саме тоді, коли до Бугу залишалося кілька миль, четверо гайдамаків, що їхали тепер і вдень, замалим не зіткнулися з порубіжним роз'їздом. Порятували їх обережність і той суворий порядок, якого вони дотримувалися всю дорогу, — постійне чергування на привалах і пильне стеження.
Ополудні, перетнувши кілька байраків та рівчаків, мандрівники зупинилися на кручі, під височенними вербами. Постоявши трохи і перевівши подих, Микита стулив долоні і тричі закричав по-совиному, а згодом гукнув протяжно пугачем. За кілька хвилин йому відповіли такими ж само криками: спочатку з могили, що за їхніми спинами, озвався пугач, а потім од верб, що манячіли попереду, закричала сова. Тоді Микита зняв шапку і поклонився в обидва боки. Тієї ж миті за кілька кроків од них появився дебелий чолов'яга в поношему жупані й до краю стоптаних чоботях. Його довжелезні вуса були закладені за вуха, в одному з яких стирчала золота сережка. Незграбна фігура відразу ж розсмішила Івана. Підозріло поглянувши на спудея, велетень запитав:
— Хто будете? Куди прямуєте?
Він хотів ще щось сказати, але, пильніше приглянувшись до невідомих вершників, здивовано, майже пошепки пробубонів, затуляючи очі густими повіками, підпаленими на сонці:
— Що за мара?
— Ну, чего жмуришь глаза, Марко? Не леший же перед тобой. Снял бы шапку да поклонился добрым людям, а не спрашивал, как чужаков, — заговорив Степанов по-своему, хоч усю дорогу говорив по-українськи.
— Та цевже ж це Степанов? — здивувався здоровань.
— А ты уже и забыть успел? — продовжував жартувати Єгор.
— Виходить, живий. Правду казав отаман, що тебе й хапко не вхопить. Здоров! Здоров, пане-брате! — кинувся він до коня і мало не силоміць стягнув Єгора на землю. Від болю в руці Степанов застогнав. Здоровань випустив його і, побачивши обрубок, запитав тремтячим голосом:
— А де ж твоя правиця, Єгоре?
Болючу гримасу на обличчі Степанова змінила лукава усмішка:
— Видишь, дружок, вытянула сабля руку за пять гайдамацких лет — вот господа и укоротили ее.
— У нього все жарти. Скільки знаю його — завжди такий. От уже вродила ненька. Коли б ти бачив його… — повернувся він до Микити й замовк, широко розкривши очі.
Тільки через хвилину вигукнув: — Тю на вашу голову! Та що це за день такий! Невже Микита Швачка? Ви що, з неба звалилися? Тебе, — він тицьнув пальцем у груди Єгора, — на моїх же очах схопили надвірняки. А тебе — сам же бачив! — наповал поклали, — і він од Єгора кинувся до Микити.
— Дивіться, хлопці, на цих зайдиголів, — звернувся до гайдамаків Марко Тягниярмо, — Характерники! їй-бо, характерники. З того світу, вважай, повернулися.
— А ти, Марку, тільки в одному помилився, — в тон йому відповів Швачка. — Не з того світу, а з дороги на той світ.
— Велика різниця! — вигукнув Тягниярмо — Не вмер Данило, так болячка задавила. Від пана з пазурів утекти — це все одно, що з того світу повернутися. Ще коли й цих пізнаю, то й у чорта болотяного повірю. — І він повернувся до Недозорця й Письменного.
— Не варто його згадувати. А хлопців оцих не пізнаєш. Новенькі. Отой, що в тебе ростом удався, — Микола Недозорець. На Запоріжжя поспішає. А це — спудей Іван Письменний. Із Києва самого. Мало не всю науку пройшов. На Січі Запорізькій дидаскалом буде, — пояснював Микита, — Вилюдніє між козаками і з першою депутацією знову до Києва повернеться, бо йому ще рік учитися треба. Єгора хочемо у вас залишити. Підлікувати його треба.
— То й ви ж побудьте хоч день чи два. Хлопців побачите, про себе розкажете. Два роки, вважай, не бачили Мигійського. Поїхали!
Марко Тягниярмо кивнув підоспілим дозорцям:
— Попасіть, хлопці, коней за тим байраком. Там паша, вважай, найкраща. Та не забудьте стриножити. А потім — знову на свої місця. Та пильнуйте ж мені! Я повернуся хутенько. Лиш переправлю хлопців.
Микита Швачка з товаришами пішов за Тягниярмом. Вони по вузенькій стежині спустилися з кручі і, перестрибуючи по камінню, дісталися човна. Марко розвернув його, Микита заклав у кочети намоклі весла, і за хвилину вони вже гнали човен проти хвиль швидкоплинного Бугу.
Розділ XIV
СПОВІДЬ
На Запоріжжя вибрались третього дня на світанні. Братчики вивели їх далеко-далеко в степ. За прадавнім курганом вони попрощалися, і гайдамаки віялом розсипалися по росянистих травах. Провівши їх поглядом, Швачка, Письменний та Недозорець вирушили в дорогу. Як поминули чагар, приострожили коней. Декілька гонів скакали понад крутою балкою, три дні петляли вздовж Чорного Ташлика, вплав перебралися через Інгул та Інгулець. А коли й Саксагань залишилася позаду і показалася долина Базавлуку, попустили коням поводи. Тепер усі троє були вже на Запоріжжі — і всяка небезпека минула. Іван зрозумів це з першого Микитиного слова і тільки тепер звернувся до нього з запитанням, яке так мучило його всю дорогу:
— Навіщо ти Єгора у гайдамацькій Січі залишив? Чому на Запоріжжя не взяв?
— Ти думаєш… мені легко було розлучатися з ним? І йому так само. Але… що поробиш. На Січі Запорізькій залога царська стоїть. Степанов це добре знає. Вже раз опікся. Тепер його туди й калачем не заманиш. Та й ми ненадовго їдемо. Тебе б лишень прилаштувати…
— Еге, — вхопився Письменний за останню фразу, — я все хотів тебе запитати, що це ти на Мигійському про мене торочив? З ким і чого я маю до Києва повертатися?
— Як із ким? Із братчиками січовими. Це мені по дорозі до Мигійського таке в голову прийшло. Кожного року Січ одвозить гроші на потреби вашої Академії. Цього літа ще зарані буде, бо ні ти кошового товариства не знаєш, ні тебе в коші не знають. А рік у школі січовій побудеш — усі до єдиного братчика взнають і безпремінно полюблять. Там дидаскалів шанують. Тоді вже й про Київ заговорити можна буде. Повезуть гроші — і ти з депутацією перед своїм ректором предстанеш. Зручно буде відмовляти йому? Га? Як ти думаєш? Отож-то! А коли ще й Семен Драний попросить — ти знову спудей.
— А Семен Драний хто буде? І звідкіля ти знаєш його?
— Семен Драний — то писар січовий… Кому ж і знати його найбільше, як не мені. Разом ворогів били, разом із неволі тікали. І на морі Чорному тонули разом, і на Тендері грішне тіло сушили…
А мені й не розповідав про це… Про Січ Запорізьку розказував, про Гайдамаків…
— То інша річ… Розповідав, бо лють у мені кипіла…
І він осікся, дивно поглянув на Письменного та Недозорця і пустив коня галопом. Хлопці ледве-наледве встигали за ним. Тільки на березі Базавлуку зупинилися, перепочили, напоїли коней, трохи попасли їх і самі підкріпилися.
Микита мовчав. Іван зрозумів, що своїми словами зачепив у душі товариша якусь надзвичайно болючу струну і тепер не наважувався підійти, не наважувався запитати. Швачка тим часом повільно, мов знехотя, дожував сухаря, запив його джерельною водою, простягся горілиць, підклавши долоні під голову. Іван загорнув їжу, приторочив сакви до сідел, Микола сходив по воду. Вже й сонце схилилося до вечірнього пругу, а Швачка лежав та й лежав у тій же позі, втупивши зір у безбережну просторінь ледь-ледь захмареного неба. Микола приліг біля коней і задрімав. Іван одійшов поодаль, сів під вербою край берега та й собі задумався.
Тихий, спокійний Базавлук нагадав йому рідний Ірпінь. І навіть місце, де вони зупинилися на спочинок, перемолами своїми і крутуватими зламами вузенького русла теж було схоже на Ірпеневі береги. Сидів, дивився, згадував. Подумки попростував до хати, зустрівся з матір'ю, наговорився з батьком, пригадав і далеке дитинство, і Академію, і мандри по Україні… Як не давно було — і разом з тим, ніби вчора.
— Пора, — долинув Микитин голос.
Іван підхопився. Через хвилину-другу вони вже знову були в дорозі. Далеко в степу, затканому розкішним різнотрав'ям, Швачка натягнув попущене повіддя і перевів коня на тиху ступу. Іван зрозумів, що Микита розкаже їм щось особливо задушевне.
— Пробач мені, пане-брате…
— Що ти, Микито, — перебив його Письменний.