Напевне, пан чашник думає: таки клопоту збувся. Не стало Лазаря Таранця — розбредуться гайдамаки хто куди. Ні, недолюдку! Не вийде! Жила наша ватага й буде жити! Били панів — і будемо бити. І не уникнеш ти нашої кари, що б не вигадував, як би не старався. А щоб чата наша знову була грозою для панів і захисницею знедолених, треба нам, друзі, про нового отамана подумати. Тут і раду будемо радити. Хай знає покійний батько, що ми й після його смерті не забуваємо козацьких звичаїв. Давайте ж оберемо ватагом нашим такого товариша, який би вірним ділові нашому був, товариство шанував і лад усьому давав.
— Правильно мовиш, пане-брате, — загомоніли гайдамаки.
— А коли правильно, — розправив чорні вуса Плиханенко, — то насмілюся й пораду вам дати.
— Говори, пане-брате.
— Не перший день ми знаємо, шановне товариство, козака Микиту Швачку. На Січі Микита був отаманом Жерелівського куреня, а в нас не посоромився звичайним братчиком стати. Він поважає нас, ми любимо й шануємо його. То чому б оце не сказати нам зараз: будь нашим отаманом, пане-брате?
Микита розхвилювався. Густий рум'янець залив його обличчя.
— Панове громадо, — промовив тремтячим голосом. — Спасибі за ласку. Служив я народному ділу не один рік і ще думаю немало послужити. Але зараз не можу я, братці, отаманувати. Маю на Січ Запорізьку вирушати, свого товариша, земляка вашого, Івана Письменного чи то Івана Логвиненка, як звали його в Чорногородці, до діла приставити, а заразом і в Січ гайдамацьку гроші, даровані вами, завезти, волю отамана Таранця вволити.
— Не відмовляйся, пане-брате, — вклонився Плиханенко. — Вдруге тебе просимо: будь нашим отаманом.
— Спасибі, шановне товариство, — настійно промовив Швачка.
— І втретє просимо.
Швачка подякував ще раз і, ставши на пеньок, заговорив:
— А тепер, коли ваша ласка, то й мене послухайте. Всі ви знаєте, як покійний батько Савку Плиханенка любив, як шанував його. Своїм помічником вважав, завжди з ним радився, замість себе залишав, коли доводилось куди відлучитися або захорувати. Тож хай і тепер його заступить. Уже назавжди.
— А що, братці? — повернувся до всіх Єгор Степанов. — Хіба не мудра порада? Хіба проти цього щось можна сказати?
— Савку Плиханенка, — обізвався найстаріший гайдамака, — ми знаємо не гірше Лазаря Таранця. Знаємо його і як братчика, і як отамана. Не раз водив нас на панів, не раз виручав із біди. Мудра голова в нього, товариська душа. І я так думаю, як Швачка.
— І ми приєднуємося, — загули гайдамаки, — Гріх було б не послухати розумної ради.
— Коли така думка всієї громади, — продовжував той же гайдамака, — то просимо Савку Плиханенка бути нашим отаманом.
— Просимо! Просимо! Просимо! — залунало з усіх боків.
Савка за звичаєм тричі відмовлявся, але ватажани були невблаганні. Тоді Плиханенко піднявся на пеньок і сказав:
— Якщо це воля всього товариства, я згоден. Спасибі вам, братці, за честь і довіру. Над могилою батька Таранця клянуся вірою й правдою служити вам, шановне товариство. А коли, не дай боже, гординя опанує мною, пиха появиться, не щадіть, братці, ні літ моїх, ні заслуг давніх, зберіть нову раду й висповідайте киями. Та так, щоб дурість із голови вилетіла назавжди.
Як тільки Савка скінчив говорити, Микита Швачка підніс йому шаблю Таранця, врочисто промовив:
— Прийми, пане-брате, батькову зброю. Нехай вона послужить так, як служила йому. Нехай рука твоя піднімає її лише на ворога нашого рідного краю, нашого люду знедоленого.
Плиханенко взяв із Микитиних рук шаблю, тричі поцілував.
— Клянуся всім найсвятішим для мене, пам'яттю батька нашого Лазаря Таранця клянуся, — урочистим тоном сказав Плиханенко, — так чинити, як ви накажете.
Ватага схвально загула.
— А тепер, шановне товариство, присядемо й поміркуємо, як-то нам далі жити й що робити. А перше-найперше, як покарати відступника Мусія Мандрику.
— Звісно як. Лютою смертю, — обізвався Степанов. — Іншого він не заслужив. За зраду товариства, за знущання над селянами і за відмову від благочестивої віри кара одна — смерть!
— Аз Тишею-Биковським як?
— Так, як і думали, — обізвався Микола Недозорець. — Застукати в Кощіївці — і на той світ за слугою.
— Гаразд, братці. Почнемо з Мандрики, чи то, як колись він звався, Черевика.
— Дозволь, батьку отамане, — ще раз звернувся до Плиханенка Степанов, — мені за нього взятися.
— Ні, Єгоре. Досить з тебе. Насидівся. Та й гарячцй ти дуже. Загубиш себе, бо ж твою пелехату чуприну Мандрика за милю пізнає.
— А що, пане отамане, коли я з ним піду? — вперше втрутився в розмову Іван Письменний. — Мандрика не знає, що я погайдамачився. Я постараюся виманити його з двору, а Єгор і скарає.
— Непогано надумався, хлопче, — схвально промовив Плиханенко. — Тільки ж не хочеться, щоб Мандрика помер, як той скажений пес, якого б'ють довбнею знишка. Хай би подивився у вічі тим, кого він продавав, хай би хоч в останню хвилину зрозумів, до чого доводить зрада.
— Тоді я заманю його в ліс, — стояв на своєму Письменний. — Я вже знайду привід.
— Ні, — заперечив Плиханенко. — Видно, погано ти знаєш цього драпіжника. Не піде він до лісу. Нюх у нього, як у гончого пса. Він зразу догадається, чим це пахне.
— Хай і так, — не здавався Іван. — А в корчму до Гершка він піде? Це ж під самим замком.
Ватажани переглянулися.
— У корчму? — перепитав Плиханенко, поміркувавши. — Може піти. Але… чого? Що спільного в панського блюдолиза й сина колишнього гайдамаки?
— Спільного в нас, звісно, нічого нема. Це правда. А якщо… я… запропоную йому скарбом поділитися?
Гайдамаки голосно зареготали.
— І яким же скарбом ти збираєшся ділитися? Сорочкою чи штаньми? Чи, може, ще й свиту маєш?
Не сміялися лише Микита Швачка та Савка Плиханенко.
— Скарбом, кажеш, ділитися? — перепитав Плиханенко.
— Атож, — стенувся Письменний. — Тим, що титарю передали.
— Тоді ми йдемо втрьох, — вигукнув Швачка. — Якщо Мандрика згодиться, схопимо його з Єгором по дорозі, а коли ні — візьмемо в корчмі. Шинкар — своя людина. Тиші-Биковському не скаже. Ручаюся.
— І я з вами! — підхопився Микола Недозорець.
— А це, хлопче, як товариство вирішить, як скаже батько отаман, — відповів Швачка.
— Щоб певніше було, хай іде.
— З таких рук, як у Недозорця, не вислизне.
— Якщо ніхто не заперечує, — сказав Плиханенко, — я теж нічого проти не маю. Вважаю, що так і краще буде, надійніше.
Нарешті гайдамаки вгамувалися, стихли — і стало чути, як грізно шумить ліс, як далеко-далеко гогоче грім. Небокрай розкраяла навпіл блискавка, впали перші краплі дощу. Ватажани встали, востаннє зняли шапки, ще раз вклонилися могилі та й пішли до коней.
Розділ XII
ПЛАТА ЗА ЗРАДУ
Була вже пізня пора. Корчма давно спорожніла. Гершко стурбовано поглядав то на Письменного, то на Мандрику. Він здогадувався, що потайна розмова між ними затіяна неспроста, як неспроста сидять у ванькирчику(56) й ті троє. Побоювався: не сталося б якої-небудь халепи в його корчмі. Адже тоді буде так тяжко викручуватися. Зрештою корчмар зважився:
— Панове… чи не пора кінчати?
Та саме в цю мить Мусій Мандрика, стукнувши по столу кулаком, закричав на всю корчму:
— Я тебе, гайдамацький вивідачу, давно розкусив! Злапаю зараз, віддам пану чашнику… в нього не такої заспіваєш!
Савка Плиханенко добре знав Мандрику й правду говорив, що він аж надто хитрий і скоро пронюхає, що й до чого. Панський посіпака дуже швидко зметикував, що гроші Зубрицького, передані титарю, можна й справді прибрати до рук. Але ж… навіщо ділитися з оцим забродою, що вчора терся біля Швачки, сьогодні хилиться до нього, а завтра — дремене світ за очі, прихопивши половину грошей? Хіба не краще схопити драба, видати Тиші-Биковському, злоті забрати собі, а торбину з-під грошей підкинути в хату цього хлопа і звинуватити його в пограбуванні? Дійшовши такої думки, він і закричав на всю корчму. Іван підхопився:
— Що ви, пане осавуло? Я ж до вас із добром, а ви?
— Гей, люди! Хто там?! — гукав Мандрика, забувши, що прийшов до корчми сам. Стояв супроти Івана гнівний, рішучий.
Письменний зрозумів, що настав час кінчати з осавулою: козаки в замку заснули, а вартові побояться опівночі виходити за браму. Він вихопив пістоля й направив на осавулу:
— Ні з місця, негіднику! Гей, хлопці!
З ванькирчика вискочили Швачка, Степанов і Недозорець. Побачивши їх, Мандрика поволі опустився на лаву. Холодний піт покрив йому обличчя. Він затремтів, зіщулився. Та тільки на мить. Раптом він підхопився. Єгор і Микита кинулися на зрадника. Але осавула встиг вихопити шаблю. Блиснуло криве лезо над головою Степанова. Рвонувся вбік бувалий гайдамака, але було пізно: піднята мимохіть права рука полетіла на долівку. Єгор перехопив шаблю в ліву руку. Осавула відсахнувся, й цього було досить для Швачки й Недозорця. Вони звалили Мандрику на землю, зв'язали.
Осавула був товстий, опецькуватий, а йти доводилось пісками та чагарями, тому гайдамаки добре впріли, поки дісталися Унави, де під вербами чекала замалим не вся ватага.
Незабаром запроданець стояв посеред гайдамацького кола під дубом на валу. Судити його на цьому місці вирішили не випадково: саме звідси Мандрика пішов на вивідини, зрадив своїх ватажан, привів шляхетський роз'їзд — і тоді мало не загинув Лазар Таранець. Гайдамаки розв'язали Мандрику, обступили тісним кільцем.
— Звинувачуєм тебе, — почав Плиханенко суд над колишнім гайдамакою, — в зраді нашого товариства…
— У смерті нашого батька отамана Лазаря Таранця…
— У нелюдському збиткуванні над посполитим людом…
Обвинувачення сипалися одне за одним.
— То який буде присуд?
— Простіть мене, чесне товариство, — простягнув до них руки Мандрика. — Винен я. Каюся. Простіть, браття… Усе зроблю, що накажете… Видам вам Тишу-Биковського… Фастівський замок…
— Без тебе зробимо. І замок, і його господар не поминуть наших рук, як не минув і ти.
Мандрика зрозумів: пощади не буде, проте продовжував канючити:
— Простіть, братці… Я ж не тільки зло робив… Згадайте…
— Зупинися, негіднику, — обірвав його Плиханенко. — Якщо залишилася в тебе хоч крапля гордості, будь сам собі і суддею, і катом. Ми не хочемо поганити свої руки. Ось тобі зброя, — і простягнув Мандриці пістоля.
Мандрика знічено обвів померклим поглядом гайдамаків, неслухняною рукою взяв пістоль, поволі звів курок — і раптом направив зброю на Плиханенка.