Терень

Винниченко Володимир

Сторінка 3 з 5

Хлопці знов збирались, знов ловили кого-небудь з них. Майже щовечора по селі чувся дрібний важкий топіт ніг, тріск тинів, тюкання, галас, тривожний гавкіт собак, матюки. Після того наставала тиша, і тільки з поля, де пасли коней, ледве доносились тягучі самотні звуки степової мелодії.

А Терень складав собі ті пісні не так від злості на "барбосів", як від чогось іншого. Бог його знає, що йому було таке, але він сам признавався, що наче сила яка підштовхує його в бік: "Ану, ось на це скласти б пісеньку". І чи в полі з плугом ходить, чи з косою у лузі вимахує так, що аж сорочка на спині липне до тіла, чи їсть, чи лежить, все йому снуються в голові пісні. Часом і сам не радий тому.

Вже чого з ним не робили: роботи йому не давали, з лавки нічого не продавали, усовіщали, арештовували, забирали в його папір, книжки, тюрмою грозились. Тереньові те все тільки привід до нової пісні. Старшина просто радив на підставі циркуляру "про боротьбу з хуліганством на селах" вислати по приговору чортового парубка аж на Сибір, та й край. Але писар і інші не рішались: більшість на сході була б проти. Тут уже голота вступилась би за свого, міг би вийти непорядок і пониження власті.

Треба було винайти якісь інші способи. Але які? Печінки одбити? Одбити, розуміється, легко, але не дасться бісів парубок на одні печінки, здоровий, буде противитись, не стямляться, як згаряча уб'ють. Почнеться суд, тяганина, клопіт.

Все село, оскільки я міг судити, серйозно й напружено слідкувало за цею боротьбою, ділячись на прихильників та противників Тереня. Але ніхто не міг сказати, чим скінчиться вона.

А тим паче сам Терень. А втім, він не дуже сушив собі голову тим клопотом. Навіть те, що переслідування начальства потрохи відганяли від його парубків, здавалось, мало хвилювало його. Він міг подовго й без товариства бути. Жив він і так майже самотою, бо мати його, баба Секлета, більшу частину року мандрувала по прощах. Коли вона виходила, Терень сам собі варив їсти, якщо було з чого варити, і цілі дні мовчав.

Але ні, неправда. Річ, власне, в тому й була, що він не мовчав, а весь час розмовляв, тільки не з людьми, а зо всім, що було круг його: кіньми, курми, горобцями, сонцем, вітром, своїми чобітьми. Балакав цілком поважно і тим тоном, який відповідав відношенню до його самого всіх його співбесідників. Коли чобіт не налазить на ногу, Терень спочатку докоряє йому, потім радить побоятися бога, а коли той не вважав ні на що, поводиться рішуче й без церемоній.

Сонце він зустрічав з веселою і дружньою посмішкою. Тут уже не було непорозумінь. Як би воно не пекло, Терень відносився до того вибачливо, прощаючи навіть серйозні дурниці свого приятеля. "Сонце на очі добре", — немов виправдуючи свою слабість, часом казав він мені.

Часто, забігши до Тереня по обіді, коли в попівському подвір'ї все спало, я чув у хаті поета розмову й зупинявся, не знаючи, чи варто входити.

— Ану, так... — чувся голос Тереня. — Ні? Добре. Так не хочеш, не треба... Не треба, як не хочеш, я силувать не буду. Ми спробуємо з другого боку. Правда? От так... Ну, що ти на це?

Одповіді ніякої. І знов Терень говорить:

— Ну, от... Тепер уже й зовсім добре... Правда? Коли я входив, виявлялось, що Терень умовляв держално рогача потриматися, поки він дістане цвяшка, щоб прибити його. Держално вередувало і не хотіло триматися так, як ставив його Терень. Але, зрештою, вони погоджувались, і Терень прибивав його.

А треба було піти з ним у поле або в гай! О, тут у Тереня було стільки приятелів, що він зовсім не мав часу, — не то на балачку з людиною. Щохвилини він зупинявся, комусь підморгував, прислухався, задоволе-но посміхався. Говориш йому що-небудь, а він раптом кива кудись угору на дерево й приятельськи питав:

— Шиєш? Га?

— Хто шиє?

— А швачка... Он як на машинці видєлує... Дійсно, прислухавшись, чую, що хтось дрібно й весело шиє на швейній машинці. То сіренька птичка. Як вона зветься у людей, Терень того не знає, по-його — вона "швачка".

Але останніми часами й з Тереньом щось стало робитися. Іноді він зовсім мінявся: ставав хмурим, мовчазним, набурмосеним. Дивився спідлоба, понуро, з ворожим підозрінням. В такі моменти він напивався — сам або з парубками — і був небезпечний для кожного, хто хотів з ним сперечатись. Тоді виразно було видно його широкі плечі й короткі жилаві руки, якими він помалу, п'яно водив, неначе шукаючи, щоб ухопить щось і розчавчити ними.

— О, вже Одарку на леваді зустрів... — тихо казали хлопці, бачачи таким Тереня.

Одарка була дочка заможного мужика Матвія Копанки. Чи гарна вона була, чи ні — про те ніхто не міг нічого певного сказати: як коли. Часом так і горне до себе, а часом нудна, сіра, стомлена. Очі в неї були сердечні, як казав Терень. Сердечні, розумні, блискучі. Як хтось їй до вподоби — одними очима може прив'язати до себе міцніше каната, яким ув'язують снопи. Бог її знав, чи до вподоби їй був Терень! Пісні його — я знав — напевне подобались, бо так виспівувала їх на своїй леваді, що через неї часом трави накосити не міг. її левада була поруч з поповою, і мені не раз доводилось стрічатись тут з Одаркою. Через це і Терень частенько зазирав до мене.

І от бог його знав, чи раділа тим зазиранням Одарка, чи ні. Не тікала, ні, як Терень підходив до рівчака, що поділяв левади, не ховалась, не сердилась і не соромилась. Навпаки, побачивши нас, стане, бувало, зіпреться на граблі та й поблискує своїми чудесними очима. Сама така крупна, груди високі, хистко дрижать під рівними брижами білої вишиваної сорочки. Бідний Терень переступав з ноги на ногу, як ведмідь, якого примушують танцювати, часто витирав хворі очі й, видно, в цей час найбільше відчував їх.

Раз я застав його з Одаркою на поповій леваді. Вона зараз же з сміхом перестрибнула до себе, а Терень, як тяжко п'яний, поплентавсь кудись униз, чіпляючись ногами за все, що стрічалось по дорозі.

В той вечір, пам'ятаю, був він п'яний і понуро-мовчазний.

Раз я прийшов до його ввечері. Він сидів у себе в хаті, витягнувши руки по столі, а між ними горіла маленька лампочка. Він пильно, важко дивився в неї, і повіки очей його були червоні, як жар, а самі очі п'яно й понуро блищали.

Привітавшись зі мною, він раптом ударив мене долонею по коліні й нехапливо, але з силою спитав:

— Що вони хотять од мене? Га?

— Хто?

— Я тебе питаю: що вони хотять од мене, од моєї душі? Говори!

— Та хто хоче?

— "Хто"?

Він погрозливо, помалу хитнув головою й одвернувся. В кутку поспішно, радісно стрикотів цвіркун. В розчинені двері дихав темний вечір, наче стояв біля порога й, задиханий, слухав нас.

— П...подлепи і душогуби, от хто! — раптом сказав Терень, знов повертаючись до мене. — Що вони хотять од мене? Щоб я покорився їм? Так? "Ми, — кажуть, — тебе на Сибір одправимо". Жар на Сибір, жар. Все одно. Я піду. Я піду й на Сибір за правду. А вам не покорюсь. Ну, тільки ж душа болить, братуха! — вже іншим тоном, спалахуючи болем, скрикнув він, — Серце болить. За що? Ну, хай ті барбоси, а свої, а хлопці? Бояться вже. Зо мною кумпанію бояться водить. Сам, сукин син, проти п'явок, барбосів, а мене топить. Федір за п'ять рублів узявся зо мною навкулачки піти... Ну? Федір був один з гарячих прихильників Тереня.

— Ех, братуха, я тобі вєрно кажу: нема правди в нашого брата. Бог з ним, нема... Ти йому всю душу, він тобі... за п'ять рублей навкулачки... Ну, хай, бог з тобою. А Копанці я дам. Ой, дам... Тому то вже я заспіваю-Хочеш, Денисе, випити зо мною? Хочеш? Ти один мій вірний друзяка. Давай вип'ємо... Ну, давай. У мене горить всередині, може, легше буде?.. Не хочеш? Попа боїшся? Я не люблю твого попа. Тихенький, а тихо землю риє. Ну, бог з вами... А Копанці я дам... Гей, бережись, Осипе! Я, твоя правда, безштанько, а в'язи тобі скручу... Ти не любиш моїх пісень? А-а, не любиш... Племінницю свою проти мене наговорюєш?! Га? Я — безштанько, хай так, я Одарки не візьму, сам знаю. Як то співається:

Легше тому каменеві протії води плисти,

Ніж убогому багатую любить без користі! —

Боже мій, що то за пісня!..

Він приклав руку до щоки і жалібно, розчулено заспівав:

Летить галка через море:

Дай, море, пити?

Тяжко-важко убогому

Багату любити...

Потім він заплакав, а далі розсердився, перекинув ногою стіл, трохи пожежі не наробив та почав гатити кулаками в стіни. Я весь упрів, борючись з ним і стараючись вдержати дома.

Але він вирвався і втік від мене. В той же вечір він піймав біля чайної Осипа Копанку, дядька Одарчиного, сільського багатія, і прилюдно висміяв його в віршах, які невідомо коли склав. Він навіть рвався бити його, але люди не пустили.

Осип Копанка був позакулісовий володар усього села. Всі в його були запозичені, навіть староста. Становий пристав був з ним запанібрата, ночував у його, як приїздив у Грузьке. Терень ніколи ще так одверто не виступав проти його, — хлопці здержували.

І все село аж ущухло від такої образи. Казали люди, що Копанка весь зробився сірий, як вичитував його Терень.

Але диво, коли на другий день стражник і урядник хотіли йти за Тереньом, щоб арештувати його, Копанка спротивився тому і попрохав не зачіпати парубка.

Це вже було зовсім незрозуміле. Але всі були певні, що Тереньові так не минеться. Е, це вже занадто хлопець забрав собі в голову: на такого чоловіка кидатись!

На боці Тереня не було майже нікого. Кожний, принаймні з тих, що голосно балакали про це, рішуче осуджували його. І що більш були запозичені у Копанки, то гостріший був їхній осуд.

Навіть хлопці почали ухилятися від Тереньового товариства. Тільки зовсім одчайдушні голови не покидали його, і в їхньому поводженні був виклик, злісна задиркуватість. Це були голодранці й сини тих, хто не мав ніякого відношення до Копанки.

Терень також, видно, почував, що йому не минеться дурно виступ проти хазяїна села, але відносився до того спокійно. Судить будуть? Нехай. Дадуть місяць-два арешту. Що ж, спочине собі за той час, ще кращих пісень складе у тюрмі. Погано, як під час жнив засадять, але він і на це готовиться: умовився де з ким, щоб з половини зробили за його все, що треба. Зимою ж на завод піде, заробить. І все-таки ніяким Копанкам кланятись не буде.

Але Копанка у суд, очевидно, подавать не хотів.

1 2 3 4 5