Хай навіть і маленька! Але ж у дорозі й голка важка!..
У трюм заглянуло двоє. Один тримав ліхтар, а другий — з двома шаблями — сторожко обдивлявся ряди веслярів.
— Тихо! — просичав той, що з двома шаблями. — Чому мовчить бубон?!
Бубон застукотів тут же, негайно, але застукотів нешвидко, а в тому темпі, в якому веслярі працювали й раніше.
— Козаки тут є?
— Є!.. Іміється!.. Та був такий колись — Василь Тягниборода! — почулися безладні, не часті голоси.
— Тягниборода? — перепитав той, що з двома шаблями. — З Недайборщем плавав на одній чайці?
— Так ти ж — не Недайборщ! — озвалося з темряви. — І не Клюсик!
— Авжеж не Клюсик, вічна йому пам’ять!.. Я — Оксен Цьопа! Забув?
— Це що — той брехун, який казав, що сам галеру вкрав у султана? А потім, мовляв, на султанівну обміняв, а султанівну — на коня?
— Він самий!..
Задзвеніло залізом на дальній лаві…
— Е, ні, Василю! Посидь іще трохи! Є робота!.. Нашого брата тут, я бачу, небагато?
— А небагато… Все — то турки, то венеційці, то євреї, то поляки…
— Ну, поляки — то наші! Москалі є? То теж наші…
— Єй вони… А ще — ось! — чорняві дуже, ефіопи, а далі греки, вірмени, німці, шведи…
— Строкато! З усіх ниток торба, та ще й з латками!..
— А що? Турки так і роблять, щоб було все перемішано, а то як самі козаки будуть, то зговоряться між собою про все!..
— Гаразд!.. Тут у нас до ранку має бути битва. Сто галер з гаком відрізали від флоту! Тепер треба буде їх топити!
— Хай нас розкують, а то раптом самі почнемо топитися!..
— Потім, потім! А зараз — слухати, що я наказую!
Веслярі почули — галера ще крутіше повернула праворуч. Невже козаки посилають її на таран проти іншої галери? Ану, як вона не витримає удару і справді піде на дно?
— Відімкни нас, Оксене! — загукав із темряви Тягниборода. — У нас галера стара, вона удару не витримає!
— От холера! Я кому сказав: тихо! І — веслувати на повну руку!.. Зробимо діло — відімкну всіх!..
Бубон заторохкотів у швидкому темпі. Швидше, швидше!.. Заграло море під веслами, звеселилося, задзвеніла галера своїми бортами на хвилях — і пішла напереріз аж двом суднам. Одне — вантажне — проскочило перед самим носом, торохнувши веслами по обшивці галери і ледь не загубивши своє кермо. А дрзте ез’дно — це була велика військова галера з гарматами й тисячним екіпажем — проскочити не встигло. Удар галери, яку захопили Оксен Цьопа з товариством, прийшовся якраз у середину узброєного гарматами су’дна. Тріснула Цьопина галера…
У трюм, де сиділи веслярі, ринула вода.
— Тонемо, Оксене, — гукнув із темряви Тягниборода. — Щоб же ж із тебе на цім світі шкуру зідрали, а на тому одягли!.. Давай сюди ключа, він у Юсуфа на поясі!..
Оксен по коліна в воді вовтз’зився біля безголового Юсуфа. Нарешті знайшов ключа, кинув невольникам. А вода все прибувала і прибз’вала. Ось уже й Оксен, і невольники — по пояс у воді! Та вже задзвенів під водою ланцюг, уже почали визволятися невольники від прив’язі, уже, брязкаючи кайданами, почали вони видиратися на палубу, яка хилилася то в один бік, то у другий, і все ближче й ближче примірялася до темних хвиль, щоб зачерпнути їх досповна і піти, булькаючи, на дно!..
Замкнена залога з яничарів шаленіла, намагаючись вирватися на поверхню. КІ7п>ка яничарів намагалося вискочити у вікна, але тільки голови полетіли у хвилі!
— Давай кидай їм барила з порохом! — гукав хтось із козаків.
— Навіщо? — озвався Оксен Цьопа. — Вони й так потонуть!
— Так і ми ж потонемо! — жахнувся Василь Тягниборода. І відчув, що галера, на якій він проплавав ось уже кілька літ, і справді, погойдуючись, іде на дно. У трюмі ще хтось кричав — напевне, який бідака зачепився за кільце ланцюга і не міг вирватися…
— А ми зараз поліземо на цю галеру, що протаранили! — гукнув Цьопа.
І тільки зараз Василь Тягниборода побачив, що протаранена галера плаває у воді догори кілем. її не тільки пробило, а й перевернуло. Довкола кишіло турками, що опинилися в хвилях і тепер намагалися хапатися хоч за соломинку, аби лиш вирятуватися!
— Та там же турки!
— Такі ж люди, як і ми! Усім жити хочеться!.. "Рятуйте, хто в Бога милує!" — волав хтось із трюму.
Видно, зачепився за щось кайданами.
Метнувся туди, до трюму, Оксен Цьопа. За дошки ляди намертво вхопився якийсь бідолаха. Але лізти вгору він не міг. Якісь дві колоди намертво стисли йому ліву ногу, напевне, роздробили кістку і не випускали неволь—ника назовні.
— Рятуйте! — кричав невольник.
— Присвіти, Степане! — гукнув Оксен Цьопа. Чорнолиций, мов негр, Степан підняв ліхтар. Оксен
рубонув шаблюкою по білій нозі невольника. Невольник закричав, але попросив:
— Ще! Ще! Тільки скоріше!..
Ще один удар — по тому самому місцю, — і мов хряснула поліняка. Піднялася вгору закривавлена культя, і потяг Василь Тягниборода, іцо надбіг до Оксена і Степана, зомлілого невольника… Врятували земляка, хоч і ногу відрубали, тепер треба буде чимось перев’язати, кров угамувати. Якою Бог дасть, то житиме. Хоч і калікою.
Захлиналися замкнені яничари, ревіла болем і страхом, відчаєм і люттю галера, що її захопило товариство Оксена Цьопи, щось аж двигтіло зсередини в щойно протараненій і перевернутій галері — напевне, то намагалися втриматися на своїх ланцюгах невольники.
Так, вони і справді трималися то за ланцюги, то за бруси, виставивши голови в те стиснене повітря, яке, мов у дзвоні, зібралося на дні галери і тепер тримало її на плаву. Темно було, хоч сто разів стріляй в одне око, надії — ніякої. Відімкнутися від ланцюга було ніяк — ніхто не знав, де подівся ключ. А якщо й відімкнутися — то як вилізти? Якщо козаки (а що це на ескадру налетіли козаки, ніхто не сумнівався) прорубають днище, повітря перестане тримати галеру — і вона тут же піде на дно разом з невольниками…
І все ж невольники трималися. Бо останнє, що вмирає в людині, — так це надія.
І хоч кажуть, що останнім у поляка вмирає гонор, — один з невольників, пан Владислав Гостинський, усе ще тримав у душі надію; він забув уже про все, але мав надію на порятунок. У трюмі, та ще й перевернутому, було темно, як у ста пеклах, але в духовному зорі пана Владислава сяяли блискучі срібні зорі на блакитному небі. Це означало, що він вірить у порятунок. Він бачив перед очима срібні зорі на блакитному небі і думав — уперто, наполегливо, мов намагався гіпнотизувати саму долю:
"То буде чаруючо, то буде дивовижно! То буде рай!.. Буде літо. А влітку завше єст пєнкнє, завше тепло. Шафірове небо і шафірове може! Яблуні й груші з плодами, музика і пісні увечері. То є рай!.. Лазур в серцях і над головами!.."
А поки що була темрява і безнадія…
І раптом поряд із паном Владком Гостинським хтось хрипко—хрипко, тяжко—тяжко заспівав:
Гомін, гомін, гомін по діброві,
Туман поле покриває,
Мати сина прикликає:
"Вернись, синку, вернись, синку, додомоньку,
Змию тобі головоньку, змию тобі головоньку…"
Тиша… Тільки холодна вода плюскається довкола… І хтось із іншого боку озвався:
Мене, нене, мене, нене, змиють дощі,
А розчешуть густі терни,
А висушать буйні вітри…
І пан Владислав Гостинський, дарма що раніше з гонору не співав мужицьких пісень, зітхнув, схлипнув і разом з іншими підхопив:
А розчешуть густі терни,
А висушать буйні вітри…
Сльози котилися по щоках невольницьких, але ніхто їх не бачив. Довкола кипів бій, а сюди, під цей ковпак, навіть відзвуку не долітало…
Пан Гостинський плакав, але мріяв про "лазур в серцях і над головами"…
Та поки що над головами була безнадія.
А під ногами — десять безнадій…
І все ж вони чекали на ранок…
Морська баталія тривала до ранку. Палали галери, ближчі до хвоста величезної колони. Передні галери з відрубаної частини — третини турецького флоту — козаки вирішили не палити, щоб цього не побачили ті кораблі, що пішли на північ. Бо якщо побачать, то повернуться, а це ускладнить усю операцію…
Та що там ускладнить? Козацьких чайок і так було менше, ніж відрізаних ними від колони великих та малих галер.
Вже аж під ранок повсюди запалало Чорне море. Козаки нищили турецькі галери.
Турки відбивалися хоробро і вміло, проте нічого не могли вдіяти проти швидких козацьких чайок, які літали морем, мов стріли. Важкі корабельні гармати були нездатні влучити в верткі й швидкі козацькі судна. А козаки зі своїх чайок діставали всіх і вся. їхнім гармашам цілитися було легко — гармати на чайках стояли на носі й на кормі. В таку чайку з галери не влучиш, а гарматка з чайки влучала в галеру обов’язково.
Вранці до місця баталії підпливла чайка Недайборща, а з неї ще кілька десятків козацьких суден. Підмога виявилася вчасною. Свіжі козацькі сили вдарили по рештках третини флотилії турків, і на тих галерах, які все ще чинили опір, затріпотіли білі прапори — османці здавалися, сподіваючись на милість.
Але ж Недайборщ ще заздалегідь отримав наказ: полонених не брати, визволяти тільки невольників! І тому козаки не дивилися на білі прапори! Вони йшли захопленими галерами на таран, запалювали ворожі кораблі, підривали їх, турків скидали в море, а самі намагалися вирятувати від вогню й води невольників, яких перевозили на дві великі вантажні галери.
Недайборщева чайка підпливла до перевернутої галери. Уже ось—ось мало зійти сонце, і все море мов палало червоним. На перевернутій галері сиділи, вхопившись за киль та нерівності днища, козаки Оксена Цьопи.
— А де ж ваша чайка? — запитав Недайборщ, вийнявши люльку з рота і сердито кашляючи.
— Та десь хлопці встигли відчепитися й пішли далі, а нас лишили, — відповів Цьопа.
— І тебе теж? Як же так?
— Та так вийшло. Вони подумали, що ми потопилися, та й пішли далі в бій… А ми ось—о сидимо!..
— Кому це ногу відбило?
— Не відбило… Ми самі відрубали… Невольник один…
— Живий?
— Був живий… А зараз уже ні… Помер, бідолаха…
— Навіщо було рятувати?..
— Душа християнська… Серед рідного козацького товариства помер…
— А турки де — що з галери?
— Та плавали тут довкола… А ми їх не пускали… То вони на дно пішли… Та ще ось під нами невольники сидять… Пісню вночі співали — жалібно—жалібно… Оце сидимо й думаємо, як їх урятувати… Мабуть, не можуть відстебнутися, а то б хтось із них випірнув…
— Яремо, заглянь—но у скриню, ключі від ланцюгів галерних пошукай!
Яремко тут же метнувся до скрині, він добре знав, що там є ключі.