Чим дужче, тим краще, тим ти ідейніший. Таким був і Шкурба. Борис, лояльний до всіх за натурою, ладив зі Шкурбою, на випускному банкеті виголосив перший тост за свого вчителя, й тепер, коли стрічалися, приязно перекидалися словом-другим. Але цього разу Шкурба взяв Бориса за ґудзика на піджаці й відвів трохи в сторону. Примруживши очі, сказав:
— Борисе, я стежу за вашим журналом. Вболіваю за вас, відповідаю за вас. У вас з’явилося багато псевдонімів.
— Щось я не помітив, — пробурмотів Борис.
— Киньте, редактор знає свій часопис ліпше, ніж свою кишеню. Багато псевдонімів. Ви що, не розумієте, що це — тюрма?
Гурт мурахів пробіг у Бориса за спиною.
— От і останній номер, там стаття Лариси Ткаченко, хіба ж не зрозуміло, що та Лариса в штанях.
— Я… не…
— Я старший за вас і застерігаю по-дружньому, можна сказати по-батьківськи.
— Я… я буду… дивитися… Дякую вам, Руслане Герасимовичу. Дуже дякую.
— Отож. Я по-батьківськи.
Далі Борис ступав по хіднику так, наче от-от міг провалитися у вовчу яму. У голові шершні звили гніздо й гуділи там. Гуділи.
А назавтра його викликав куратор. Він дивився на Бориса, як сова з дупла. Покликав не до приставного столика, а до довгого блискучого столу засідань. Там, трохи не на всю довжину, були розкладені розкриті журнали.
— Хто це? — тицьнув пальцем у статтю Лариси Ткаченко. Борис зрозумів, що тільки на цьому він може зіграти, якщо вдасться.
— Лариса Ткаченко.
— Це Лариса в штанях. Хто це?
Отже, Шкурба вже продав його. Найбільше зла люди роблять не з ненависті, а з користі. Ось, він вислужився.
— Не скажу.
Кістлява рука ляпає долонею по столу.
— Скажете. Ви знаєте…
— Не скажу, радянські закони дозволяють псевдоніми.
— Ми вам покажем радянські закони! — тепер уже гупає кулаком.
Битва горобця з коршаком тривала довго. Врешті горобець здався. Як казали в ті часи — роззброївся:
— Це можна легко взнати, хто.
— Як?
— Подзвонити в бухгалтерію, хто отримав гонорар.
— Дзвоніть.
Борис набрав номер, попросив бухгалтера подивитись у гонорарну розмітку, й дав слухавку Петру Трохимовичу.
У слухавці пролунало так голосно, що почув і Борис: "Валентина Гураль". Борис тріумфуюче подивився на куратора: Валентина Гураль була працівниця ЦК, з шкільного відділу. Вона писала гострі статті, але боялася своїх і тому сховалася за псевдонімом. У статті крамоли не було.
— От бачите, — мовив Борис. — І вам незручно, й мені.
Гостре обличчя куратора відм’якло, адже той потерпав, що раніше не поцікавився псевдонімами, продивився.
— А це? — вже не так енергійно тицьнув пальцем в інший журнал.
Тут Борис теж був спокійний. Статтю написав автор крамольний, дисидент, але за нього підписав інший чоловік.
— Це автор з інституту педагогіки. Він там трохи критикує інститутське начальство й сховався за псевдонімом.
Обличчя куратора набрало розгубленого вигляду, він не знав, досадувати йому чи радіти.
— Йдіть, — тільки й сказав.
Борис вийшов мокрий як хлющ.
* * *
Плавати в меду неможливо. Але в смолі… Працювати стало нестерпно. Надто сидіти на ідеологічних нарадах, де інші, благополучні, редактори переморгуються, показують один одному на нього очима. Трохи поймали гордощі. А більше — страх. Звичайно, важко не всім. Деякі журнали навіть процвітали. Зайшов до них редактор науково-популярного журналу — вальяжний, веселий, сипав анекдотами, підкепковував над Борисом.
"Солодко дивитися на бій, коли самому нічого не загрожує", — процитував Борис у думці з древніх. А в них… найневинніші речі викликали шквали вогню. Якось один автор у статті про досягнення радянської демократії навів слова із Конституції СРСР про безмежність радянської демократії, ось, мовляв, у конституції записано, що будь-яка радянська республіка має право на самовизначення аж до відокремлення. Це було страктовано так, що журнал закликає до виходу з Союзу, до відокремлення, до самостійництва. Й зовсім перемінився цензор. Спокійний, доброзичливий Іван Харитонович став причепливим, дратівливим цербером, він уже не казав Борисові "одинадцять" чи "п’ятнадцять", які той мав узяти на заміну знятих, а посилав вилучені сторінки з суворою доповідною "нагору". Одного разу він сказився сам і довів до сказу Бориса. В статті про Громадянську війну тицяв, розриваючи папір, олівцем у слова, з якими гетьман Павло Скоропадський звертався до народу: "Ми принесли вам волю, ми принесли вам щастя". З натовпу лунало: "брехня", "неправда". Цензор вимагав замінити слова Скоропадського іншими, він пирскав слиною й тупотів ногами:
— Не повинен, не повинен цих слів казати Скоропадський!
Тоді Борис у трансі викреслив ці слова й написав інші: "Ми принесли вам канчуки, ми принесли вам зашморги". Цензор вирячився на Бориса й прошипів: "Ви що, маєте мене за дурня?"
В думці: "А за кого ж". І ще подумав, що за людина цензор, що у нього в голові? Тільки приписи, неухильне виконання цензурних пунктів. Але ж там неправда й немало глупоти. І ще подумав: великий Дон Кіхот бачив у млинах велетнів, а малий Санчо Пансо дошки та полотно. Оцей Іван Харитонович і є Санчо Панса. Й скільки їх.
Іншого разу цензор забракував обкладинку. На ній була вміщена реклама одеколону з втомленим ключем журавлів на малюнку й словами з пісні: "Висушила крила чужина далека". Цензор сказав: "А звідки летять журавлі, з Півночі, з Москви, отже, Москва — чужина". Текст журналу ще не був опублікований, а обкладинка вже. Її доводилось пускати під ніж, а це — колосальний збиток, штрафи. Борис кинувся у "велику хату" — "подзвоніть цензору, нехай оддасть обкладинку", всі сміялися з тупості цензора, але дзвонити ніхто не хотів. Олександр Олександрович Бориса не приймав. А тоді один інструктор — Панасик, земляк — вивів його у коридор, одвів у самий кінець і тихо сказав:
— Не ходіть, не бігайте, ніхто не подзвонить. Бо цензор тоді подасть її "нагору" з своєю доповідною. Там її будуть розглядати поміж інших питань півхвилини. Мене там на засіданні не буде, і я не знаю, як це подасть той, хто доповідатиме. Це триватиме, повторюю, півхвилини: "А хто подзвонив?". — "Такий-то". — "Виключить з партії і гнать з роботи к такій матері". — "Скільки, кажете, збитків? Двадцять тисяч? А що мені до них, не з моєї кишені, й, до речі, не з вашої".
І ще раз він врятував Бориса од страшної халепи. Подзвонив у редакцію й викликав Бориса надвір.
— Готується пленум з ідеології. Там у доповіді першого — дві сторінки про ваш журнал — страшні. Журнал веде ворожу політику. Це… ви розумієте. Писав їх Петро Трохимович. Ваш куратор. А я знаю, що він двічі подавав вам свої опуси й обидва рази ви їх відхиляли. Ви добийтесь до секретаря ЦК з ідеології і скажіть, що це особиста помста. Тільки ж, ви розумієте. Навіть під страхом смертної кари не називайте моє прізвище. Знаю — і все.
Борис добився. Й оцінку журналу в доповіді було пом’якшено.
Скрізь є порядні люди.
А стукіт копит погоні вже за самою спиною.
* * *
Він прийшов до редакції, і йому одразу вкинули у вуха новину: посадили Олега Лозу, їхнього найактивнішого автора. В кімнатах редакції стояла сутінь.
Наступного ранку Борису подзвонила дружина Максима Зоца й сказала, що вночі забрали Максима, обшук тривав вісім годин. Вона плакала й просила, щоб захистили чоловіка. А як його захистити?! Щоправда, пробився до Олександра Олександровича. Але той зустрів його суворо і, дивлячись йому в перенісся, процідив:
— Я вас попереджав, застерігав. Радив вам звільнитися від декого в редакції, але ви до моїх слів не прислухались.
* * *
Але не всіх похила несла вниз. Декого — його заступника, Василя Якимця — вгору і вгору. Оте, що "колись ви всі будете в мене в кулаці", збувалося. Сором’язливий, простецький, але тільки з вигляду. Ще на початку минулого року він виступив на нараді республіканського активу. На з’їздах, пленумах доповідь робить перша особа — перший секретар. А далі всі її обговорюють, а на активах виступають ті, хто запланований. А перший в кінці підсумовує. І ось надали слово Якимцю. Після загальних слів про широкий крок поступу радянського суспільства, яке під мудрим керівництвом партії йде до нових висот, він сказав:
— Йдуть, та не всі. В нас ще багато на дорозі каміння і хмизу, і ми самі їх накидаємо. От їду я додому до матері і бачу на станціях еверести міндобрив. А на полях їх немає. Чому? Невже міністр сільського господарства не їздить залізницею?
В залі дехто повтягував голови в плечі. Диви, куди заїхав молодик. Як не боїться наживати таких могутніх ворогів.
— Або йду я додому. А з обох боків вулиці бачу млинці, наляпані млинці і ящики, хіба це будови комунізму? Чим займається наше архітектурне управління?
Перший, коли підсумовував, то посилався майже скрізь на Василя.
— Здєсь товаріщ Якімєц уже говоріл о тєріконах мінудобрєній. І развє только ето. А как у нас проводітца орошєніє? А гербіциди? Гнать нужно такого міністра.
Всі в залі поглядали на Василя: оце провидець, оце прозорець, оце голова!
Тільки Дробот, почувши те, сказав у редакції Борису:
— Секрет полішинеля. Василів корешок працює помічником першого, саме по написанню доповідей. Виступ першого вже за тиждень побував у руках Василя.
А в органах інформації і в коридорах ЦК джмелиний гул: "От виріс чоловік, от буде головний редактор".
* * *
Понад Хрещатиком, понад Печерськом летіло вороння. Такими густими тучами, що застилало все небо. Воно летіло й сідало на Дніпрову кригу, й здавалося, що вона геть вкрита антрацитом. Чого воно туди летіло, чого збиралося? Чи в них якийсь з’їзд, чи нарада, симпозіум, чи учта? Та й що вони їдять? Там же немає нічого.
Борис повернувся спиною до річки й пішов. Не знав, куди йде. Його звільнили з роботи, звільнили якось буденно, не сварили, не погрожували, просто зачитали довге-предовге рішення, де: не забезпечив належний ідейний рівень, послабив керівництво журналом і ще багато іншого, цілий оберемок ізмів, між яких на першому місці "український буржуазний націоналізм".
Йти додому не хотілося, в редакцію також, туди треба буде навідатися забрати з шухляд столу свої речі, але те пізніше, якось надвечір, коли там нікого не буде. В серці став якийсь гострий пруг, про який раніше ніколи не підозрював, навіть був радий, що записали "український буржуазний", бо він таки "український", проте не "буржуазний".