Пропали... " — блискавкою засвітилися йому й погасли слова.
Гришка стояв скам'янілий; просо приском, здавалося, пекло йому ноги, а півтемна клуня, помережана золотими стрілками на току, нагадувала пастку, з якої годі було вискочити. Він хотів уже впасти на коліна... Отак закрити долонями очі, щоб не бачити, як буде катувати його Смолярчук, і лежати до кінця-краю, доки не затихнуть удари, а він, Гришка, не схлипне востаннє кров'ю, і тоді буде кінець.
Над ним голоситимуть мати з Галькою, коли на мертвому обмиватимуть кров.
І нерухомо стояв, не падав на тік; перелякані очі звів на Василя — боявся, що той, стоючи коло воріт, метнеться тікати, а Гриш-ці тоді — смерть...
Побілів, бачить Гришка, Василь, вирівнявся і міцно-міцно тримає в руці ціпа; Смолярчук вихрить перед ним ціпком, а далі повертає того ціпка окоренком, розмахнувся на всю руку — хотів ударити Василя по очам, бо так, видно було, виціляв.
Василь підставив йому ціпилно під удар: схрестилися удари.
Тоді скрутнув Василь чубатою головою, скригнув за своєю звичкою зубами і мовчки, без єдиного слова, взяв Смолярчука за груди — стріпнув так його, що Кирилові лопнув очкур на опасистому тілі... І, важко сопучи, брязнув ним об сухий тік. Аж просо намолочене розбризкалося у засторонки й запорощало.
— Я тобі, зараза, не циган,— хрипів Василь.— Я тобі покажу, як вихрити ціпком. Украв? Добре, бери мене в тюрму, описуй, а не ти самосуд прийшов сюди робить...
І він ще раз копнув його під ребра ногою, сплюнув на порозі клуні й, хитнувши головою до Гришки, вийшов на подвір'я.
Смолярчук підхопився на ноги слідом за хлопцями; він навмисне роздер собі на грудях сорочку й, вискочивши з клуні, кричав на всю вулицю:
— Рятуйте, люди добрі... Злодії убивають...
Кров цебеніла йому з носа, а він розмазував її по виду, на грудях і все кричав, підіймаючи руки вгору:
— Рятуйте! Рятуй-те-е, злодії убивають...
З усіх кінців улиці збігалися старі й малі на крик і ґвалт. А Смо-лярчук пильнував одного: не спустити б йому з очей Василя Ганд-зюка. А коли помітив, що той хоче перескочити через лісу на глухі левади, тоді й сам побіг слідом за ним і всю дорогу не затихав кричати.
Яке щастя Кирилові Смолярчукові: він побачив за дві-три хати золотого погона на присадкуватому, огрядному офіцерові і заголосив з таким жалем, ніби він батька рідного побачив...
— Ой ловіть же їх, розсукиних синів, ловіть,— приказував Смо-лярчук.
Офіцер витяг револьвера, осмикнув собі широку зелену сорочку і так біг з револьвером у руці на крик.
— Не тікай, сину,— тремтячим голосом гукнула з ганку Гандзю-чиха.
Вона нічого не розуміла: і чого так несамовито кричить Смоляр-чук, і хто вбиває його, коли він біжить, усі ж бачать, за її хлопцями і горлає на всю Гандзюченкову вулицю?
— Господи, що там між ними трапилося? — допитувалася в Гальки.
Вона добре бачила, як попереду офіцера, з гвинтівками напоготові, бігли два молодих кадети — обидва в чорних, як ті матроси недавно, піджаках. І всі вони, було видно з ганку, бігли до її Василя.
Аж тоді помітила кров на Смолярчуковому обличчі і, все ще нічого не розуміючи, материним серцем почула горе над подвір'ям.
Чорний револьвер заблищав їй проти сонця, засліпив очі, і вдруге гукнула з переляку вже:
— Не тікай, сину!
Василь зробив був уже два кроки, щоб шугнути в гущавину зелених левад, але раптом застиг: стояв як укопаний.
— Остановись на месте, иначе — стреляю,— гукнув до Василя суворим голосом офіцер.— Откуда, кто ты?
— Та він тутешній... Оце ж і двір його,— вихопився хтось з кут-чан Гандзюкових.
— Какой "тутешній"?..
— Здєшній, значить... Василь Гандзюк, а то — брат його.
Василь не встиг повернути голови, щоб довідатися, хто ж ото так піддобрюється йому: він не спускав очей з дула револьвера.
— Розступіться ж, дорогу...
Але перед здивованим офіцером несподівано впав на коліна Кирило Смолярчук; все ще розмазуючи кров на обличчі, хоч вона давно вже перестала плющати йому з носа, Кирило заголосив так, ніби він ховав оце одразу весь рід свій:
— Ой помилуйте, помилуйте,— пожалійте. Комуністи, ваше превосходительство, копу проса вкрали... Уночі. І вбить мене хотіли: подивіться на мої груди, на горло... Ще й досі, мабуть, пальці знать, як він терзав мені горлянку... Ой умру я...
Він показував перед людьми своє велике воло, припадав головою до землі і, заюшений кров'ю, справді виглядав не таким уже жилавим і міцним Кирилом Смолярчуком, яким завжди звикли його бачити піївчани.
Підполковник Земцев зупинився; уважно оглянувши обох Ганд-зюків, він сховав револьвера до кобури і байдуже, бридливо якось подивився на Смол ярчука.
А Кирило, не підводячись з колін, усе благав офіцера, щоб він хоч раз глянув на його великі, укриті рудим волоссям і справді-таки здряпнуті під ложечкою груди.
— Да не скули ты, ради бога,— сказав незадоволено Земцев.— Встань, расскажи толком, по-человечески... Не беспокойся, они не уйдут.
І він ще раз зміряв очима Гандзюків. Два кадети, чекаючи наказу, стояли по обидва боки парубків. "Комуністи... " — з іронією подумав Земцев.
— Ой умру я... — не заспокоювався Смолярчук.— Убитий я, зарізали мене.
Він підвівся на ноги і тупо дивився спідлоба на Гандзюків: на колінах йому позеленилися штани.
Підполковник Земцев якось байдуже, через десяте-п'яте слухав старого Кирила: обридли йому, правду кажучи, ці нудні голосіння. Обридли й селяни із своїми скаргами і жалями...
Він підполковник Земцев, що три роки водив у бій батальйони на німецькому фронті, три роки боронив, як йому здавалося, рідний край, тільки тепер, після контузії під Орлом, зрозумів, яка безглузда була царська війна, а ще безглуздішою здається йому нова — громадянська...
До суворого і мужнього солдата, яким завжди був підполковник Земцев, прийшли непрохані гості: втома, зневіра, а найстрашніше — одчай, що межував з розпачем.
Не вірив уже переможним реляціям генералів, не вірив красномовним статтям у газетах, бо все це, як пересвідчився Земцев, підбите оманою... Росія? Велика, єдина й неподільна Росія. Кому потрібна вона така, як була? Навіть підполковник Земцев проти такої Росії... Більшовиків, правда, не привозять уже з Німеччини,— ні до чого тепер ця вигадка,— її навіть ОСВАГ не полюбляє згадувати, воліючи краще розпалювати по-старому ненависть до інородців.
Аж дивно Земцеву: зустрів серед полонених командира другої сотні Перновського гренадерського полку, із свого ж таки батальйону, хотів був розпитати в нього, чому саме пішов він з більшовиками? І не розпитав: розстріляла контррозвідка.
Ну, а яке діло до визволення Росії оцьому тупому, з дефективними рисами дядькові, який з таким жалем і сумом оплакує копу проса,— яке йому діло до визволення?..
Просо. Дядькові — копа проса, іншим — маєтки, фабрики, шахти й банки, а йому, підполковникові Земцеву, честь офіцерського мундира. Дорого ж заплатив він за неї... Так недалеко й більшовизм визнати, з іронією подумав Земцев. Добре, що контррозвідка не навчилась читати мислі...
Із сучкуватою патерицею в руках, яку носив ще з німецького фронту, чорнявий, з великими розумними очима, глибоко захованими під густими бровами, підполковник Земцев ще раз обвів байдужим поглядом всіх присутніх: він чекав на чергові жалі з приводу реквізицій і просто грабунків, що їх робила була по селах армія "визволителів великої Росії". А тут — безглузда історія, звичайнісінька якась крадіжка. А йому треба мобілізувати підводи: Май-Маєвський залишив Харків...
— Ну, я слушаю... — стомлено сказав до Смолярчука. Хай, мовляв, виговориться старий...
І знову зливою полилися гарячі, з тремтінням у голосі, слова:
— Копу проса, ваше превосходительство, украли... Син мій — у пластунах.— Кирило аж вирівнявся, сказавши це.— А сам я год старшиною був: вєрою і правдою служив государю імператору...
"Я тоже служил,— хотів одказати Кирилові Земцев.— Ишь, губа не дура: превосходительство из меня делает".
І підполковник Земцев усміхнувся. За його усмішкою, більше з позеленілих Кирилових штанів, коли той колінчився посеред дороги, засміялися Гандзюкові кутчани: вони здивовані були, що пан підполковник не б'є Василя, не кричить на них і не вихрить револьвером, як то звикли вони бачити у поведінці майже всіх офіцерів.
Земцев, на велике Смолярчукове здивування, не зрозумів навіть такого козиря, як його Карпо з пластунами.
"Довбня якась, а не офіцер... " — подумав був Кирило, а все ж не губив надії, що йому пощастить розгнівати Земцева проти Ган-дзюків.
— ...У такий час,— казав, схлипуючи,— воєннополєвой, ваше превосходительство, красти ночної доби копи...
Земцев не дав скінчити речення: надокучило йому слухати — раз, а по-друге — на нього чекали мобілізовані підводи. Суворо, допитливо оглянув обох Гандзюків: "Комуністи... " — промайнула йому Кирилова характеристика.
— Суд будет, старик,— голосно казав Смолярчукові.— Да, суд. Я отправлю их в распоряжение коменданта волости... вот и все. Понял?
— Стріляйте їх тут, ваше превосходительство. Нащо їм — розсу-киним синам — суд той? — загукав Смолярчук.
Земцев розвів руками:
— Глупости, старик, говоришь! А еще — старшина! Абсурд! За пуд проса, по-твоєму, человека нужно убивать? Они понесут свое наказание, не беспокойся!
— Не человєки ж то, злодії,— не вгамовувався Кирило Смоляр-чук.— Вони ж за таких порядків усіх хазяїнів у старці пустять. На місці йому суд — на могилках!..
Земцев більше не слухав. Він по-діловому підкликав до себе одного з кадетів і, ще раз обвівши байдужим поглядом усіх присутніх, коротко й зрозуміло наказав:
— Этого гривастого,— кивнув він на Василя,— лучше свяжите, безопаснее... Ну, а малыш пусть бежит за компанию! Да, заберите их вместе с мобилизованными подводами; в распоряжение штабс-капитана Мичугина.
— Слушаюсь! — кадет цокнув закаблуками, повернувся обличчям до Гандзюків і дзвінко скомандував: — Двигайсь!..
...Рушили вздовж кутка, посеред дороги: Василь — попереду, а Гришка — позаду.
Гандзючиха мовчки простягла Гальці паляницю: маленьку, сіру, ще й попелом притрушену.
— Дожени, дочко, та передай хлопцям...
Гірко, гірко заплакала. Вона пекла сьогодні паляниці, щоб по-людському вирядити діти на степ, у молотники.
Гандзючиха не прислухалася до Смолярчукових нахвалок, не йшла до клуні, куди він повів уже людей забирати просо...