Він на одну тільки мить звів очі на вузлуватого парубка і, здивований, прикипів на місці.
Парубок присів раптом до землі, пригнувся, а далі випростався й висмикнув з-за пасика одріза: пасмо світла від пострілу засліпило Гришці очі.
Він уже більше не бачив нічого й нікого. Нелюдським голосом, як під ножами, кричала й благала когось" батьком рідним називаючи, Маляренкова дівка.
— Не бойся, дура: у него только триппер!..
Гришка тихо, як цуценя, заскавчав під ударом нагайки, притулив до грудей свою балабайку й наосліп, на всю силу своїх прудких ніг, побіг попід тинами додому.
За ним не було ніякої погоні.
Прославлені "вовки" генерала Шкури шукали зовсім іншого м'яса!
У пелени летіли криваві дівочі сльози.
— Кусається?! — гукав десь у коноплях Карпо Смолярчук.— А ти її в зуби, коліном на груди... Так! Одразу тобі й посмирнішала!..
Дикий, озвірілий виродок запорожців, козацький офіцерик російської армії — Андрій Григорович Шкура — справді-таки білував робітникам і селянам шкури і посипав їх сіллю, щоб вони на все життя запам'ятали і поколінням наступним переказували, що Росія —єдина, велика і неподільна!..
...Захеканий, з поширеними од переляку очима, Гришка зупинився бігти тільки коло свого подвір'я. А помітивши коло воріт чорну, високу постать з револьвером у руці, він упав грудьми на балабайку і, схлипуючи, по-дитячому заплакав.
Його шарпнув і підвів за руку Василь.
— А ще парубок миршавий! — сказав.— Балабайку тільки спор-тив! Чого ти летів, як скажений? Хто тебе займав? Сорочка на йому займеться!.. Хто, кажи?!
— Ніх-т-о-о... Ходім з дороги, я все, все тобі розкажу.
І вони обидва, все ще прислухаючись до глухого крику на кутку, зайшли на подвір'я.
— Ну, говори швидше! — підстьобував словами Василь.— Роз-приндився!.. Ну, я слухаю. Мені нема часу на дурні теревені!..
"Куди він поспішає? — здивувався Гришка.— Вирядився Василь у чорну крамну сорочку, з револьвером,— куди це він?.. " Але Гришка не насмілився поспитати: боявся Василевого гніву.
— Солдати дівчат ловили,— сказав він.— 3 усіх боків як оточили, зарази, а тоді одразу: "Стой, самостійники!.." Хлопців на смерть поприбивали; а наші гади, піївські ж, що в пластуни ото пописалися, дак наче ті скажені собаки: тюкають, одмінюють собі голос, б'ють хлопців, куди вцілить, а дівчат...
Під ганком задзявуліло щеня, Гришка струснувся тілом і затих.
— Ну, далі... Швидше! — підганяв його Василь.
— "У ясир їх!.. " — гукав Смолярчуків Карпо,— а до чого воно — не знаю, бо мене так ударив один "вовк" нагайкою...
— Дурних і в церкві б'ють! — озлоблено промовив Василь.— Що було далі? Які "вовки"?
— Да денікінці ж! Тільки скажені якісь і п'яні-п'яні, як дим... Дівчат валяють посеред вулиці, заголюють, а коли пручається,— б'ють немилосердно! Маляренкову дівку як звалили на колодки,— кричала, як під ножами! Добре, що Галька наша не пішла сьогодні на вулицю,— скінчив Гришка.
Він боявся, що Василь буде гримати на нього, скригати й лаяти, а найбільше — сам побіжить битися на вулицю.
— Боже тебе сохрани йти туди,— не втримався Гришка,— уб'ють.
Василь мовчки вислухав Грищине оповідання. Аж на виду, помітно було, одмінився; міцно заціпив у руці револьвера й крутив ним у всі боки — здавалося, шукав місця, куди б йому зручніше вистрілити.
— Так... Смолярчукові ясирити захотілося?.. — запитав чомусь Василь.— Мало вони так з людей, посеред білого дня, кров п'ють? Мало, виходить: ти ще йому вночі, під тином лягай! Зарази! Перестріляв би до одного, як стерво.
Мовчки зайшли обидва до клуні: кутком, стріляючи вгору, з неймовірною швидкістю промчали верхівці.
Голоси на кутку стихли, заніміли. Десь під ганком дзявуліло перелякане щеня, але й воно раптом урвало свій голос: замовкло.
Над Піями стояла німа зоряна ніч.
Василь запам'ятав чомусь Смолярчукове слово: "ясир". До ладу ніколи не сказав би, що воно визначає, слово це давнє; а сам не раз чув його од матері, як людей колись у ясир татари брали. Дівчат і молодиць ясирили, щоб у гареми панам продавати.
"Нічого не варті ми,— подумав,— коли знову на ремінному налигачі збираються водити..."
— Кинь ти отуди к чорту свою балабайку! — гукнув несподівано Гандзюк до брата.— Бери рядно, згорни його чіпко...
— Куди ж ми? — злякано поспитав Гришка.— Глупа ж ніч, таке скрізь робиться, а ти... Куди це ти надумався?
Василь, несподівано для Гришки, засміявся:
— Куди, питаєш? Просо до Смолярчука ясирити! По снопи, зрозумів тепер?
Гандзюкові сподобалося, видно, слово давнє "ясир"!
"Нічого дивного не було б,— мислив Гришка,— коли б Василь побіг зараз битися на вулицю, коли б він перейняв десь у глухих сутичках і застрелив хоч одного з "вовків" тих — нічого дивного. Але йти глупої ночі красти просо — це божевілля якесь, сказ!" Зроду не чув він таких розмов од Василя. Знає тільки, що він багачів недолюблює... Сперечатися? Боявся, Василь не з тих, щоб ним хтось командував і поради йому давав! Яка страшна, проклята ніч випала Гришці!
Дивно: Василь не кричить, не лає, а ніжно, по-товариському, як рівний з рівним, говорить:
— Не бійся, дурний! Хіба в такого гада гріх украсти? Треба, а не гріх: йому ж з горла пре!.. Ну, а йдеш ти зо мною, копа проса — п'ятнадцять пудів...
Він нахилився близько Грищиного вуха:
— Чудак ти, їй-богу: гармонію ж купимо!.. Ну, рушаймо: пізній час! — суворо, наказом, забриніли останні слова.
У Гришки тихою радістю заблищали очі; навіть сльоза скотилася й капнула з ока на руку...
— Гармонія... — вимовив він і спробував усміхнутися, але йому заболіла розрубана нагайкою рана на спині,— тоді болісно скривився, струснув чубом і кинув на сіно балабайку.
Мовчки взяв під руку сіре рядно і, не причиняючи воріт у клуні, рушив підбігом за Василем.
* * *
У Гришки підкошувались ноги: втома така велика, що впав би, здається, отут-таки, на Смолярчуковому просищі, під крайньою півкопою, й заснув навіки. Хай приходить тоді з вилами Кирило Смолярчук, хай настромлює на вила його, Гришку, як сніп — йому тепер однаково!
Руки не підводяться до рядна із снопами, не в силі вже він стягти й зав'язати рядно — от-от упаде на снопи й заклякне.
— Наклав уже? — чує він над головою.— Чи чого ти вовтузишся? Теж мені — злодій!
Василь зав'язує рядно з такою силою, що риплять снопи.
— Дивися ж краще під ноги, волотків не губи,— наказує він.— Та не ходи, як та манія, однією стежкою!.. Онучі з пальців не з'їхали?..
— Ні,— стомлено одказує Гришка. Йому заздрісно дивитися на Василя, радіє він за нього... То нічого, що Василь раз у раз скри-гає на нього зубами, раз у раз підганяє та гримає, то дурниці! Так, виходить, треба. Адже Василь старший, та що там старший — діло не в цьому!
Гришка так любить свого брата, так гордіє ним, що готовий, здається йому, отут-таки, на Смолярчуковому просищі, вмерти за нього. Хто, скажіть, так мудро вигадав би, як Василь? Собі зробив і Гришці наказав: пообмотувати ганчірками пальці на ногах, щоб посліду, коли метнуться шукати, не прислідили. Отакий Василь!
Радіє Гришка; сон і втома з ніг його валяють, а він біжить хортом із снопами за плечима і страшно боїться впасти, щоб не заснути.
— Бистріше, не плутай ногами! — чує він знову Василів голос над головою.
Страшно, моторошно Гришці на степу глупої ночі. Коли вперше прийшли вони на поле,— тихо, крадькома, оглядаючись на всі боки,— тоді так ясно було, що боялися йти під гору: далеко-далеко майорить тінь людська зоряної ночі. А це — посеред ночі — небо вкрилося рудими хмарами; стояли над полями отарою, ніби їх зганяв хто незримою рукою. А щербатий місяць вихрить у тих хмарах кривавим серпом.
Ніколи б сам, міркує Гришка, ні за які гроші, хай сто рублів дають йому, не пішов би він у такий час на степ! Та що сходити — дурниця! Усякий сходить. Можна було б якось уже збігати — не мудра штука, а ти спробуй копу проса за ніч переносити, як оце вони вдвох з Василем,— отоді герой будеш! А сходити — ну, сходити всякий сходить!
А тут: ідеш стернею із снопами в рядні, волотки по жижках — торк, торк, наче тебе хто за ноги хватає! Страшно оглянутись назад, хоч Гришка добре знає, що слідом за ним широким кроком ступає один тільки Василь... Він навмисне йде останнім, щоб не боявся Гришка.
А який дивний степ уночі! Десь далеко, ніби на могилках, коло тих чорних куп, бреше на місяць лисиця: тяв-тяв, тяв-у-у!
До її тонкого голосу прислухаються на селі собаки й сумно, моторошно виють. А понад шляхом, у золотій смузі світла, що падає на стерню од місяця, бавляться ховрашки; а буває, просто з-під ніг випорсне ще й стрепенеться більший ховрах, схожий на мале зайченя... Отак і помчав би за ним полем, так і гнав би його без кінця-краю: "Тікай, ховраше!.."
А вночі страшно. Серце стріпується од такого ховрашка, руки й ноги німіють — боїшся з переляку впустити рядно.
— Умерла Смолярчукова копа,— говорить Василь.— Тільки лисина зосталася, де стояла...
Гришка тривожно, докірливо дивиться на брата: чого він так голосно, з таким притиском і задоволенням говорить? Лунко ж уночі, а він: "Тільки лисина зосталася!.."
Пристрамить його треба в клуні; сам, бач, любить кричати й командувати, а робить такі дурниці! Злодій повинен бути потайним...
Хлопці перелазять через лісу, до свого подвір'я, обережно, щоб не тріщала й не скрипіла благенька ліса, вони не ставляють ряден на перелазі, а перекидають їх один одному на руки.
Важко Гришці тримати Василеве рядно, руки тремтять йому, останній раз несуть вони просо: Василь — чотири снопи, а він — три.
У клуні, кинувши на засторонок снопи, Гришка виправляється всім своїм маленьким тілом і, позіхаючи, потягається.
— Спать будемо, як після маківки! — говорить він з ноткою переможця до брата.
— Спать? — з іронією запитує Василь.— Хто це тобі, дурний, сказав, що будемо спати? Добрий мені злодій: накрав півклуні проса, а сам — спать?!
Він сміливо, на обидві половини, розчиняє ворота в клуні. І тоді видно, який пізній час: над Гандзючишиною хатою згасає коротка літня ніч. Кривавий, щербатий серп місяця побілів уже, сховався за хмарами.
І давно не видно вже Чумацької дороги, засіяної золотою лускою...
"Хіба молотить буде?" — стомлено, злякано запитує сам себе Гришка. Він ніколи не бачив такої енергії й такої упертості у Василя.
— Ну, чого ж ти сів, як божа вівця? Шукай ціпи...