Адже перед ним — два убогих молотники з далеких Піїв; обидва здорожені, голодні, вони підуть робити за яку завгодно ціну, за шматок хліба дякуватимуть... І хто їм дурний сказав, що півпуда з копи платять? Він, степовик, знає: піївські люди не їдять пшеничного, більше на житньому перебиваються,— правду він каже?
Він добре знає, як живуть ті водяні, мовляв, люди! Ну, а харчі в нього добрі, одпасуться трохи хлопці; але ближче до діла: усім воно тепер не мед п'ється... Революції, бач, роблять.
Так-от: йому треба, хай знають хлопці, збити на кулі сорок кіп пшениці, він помолотив би й машиною — діло невелике, але йому до зарізу треба кулів: клуні й нові хати синам укривати.
— Сім фунтів з копи?..— не стримуючись, голосно, з обуренням запитує Гандзюк.— А краще хай погорять тобі стоги твої, як за сім фунтів копу молотити!
Василь підводиться з покоса, думає: "Ну, вилитий тобі Кирило Смолярчук! Наче одна мати породила їх... "
...Ні, не піде він у молотники. Краще вже золото японцям копати, як з ціпами дражнити собак попід дворами!
Хай собі як хотять уговоряють його мати, а він зарікся йти...
Не хоче він, Гандзюк, раз у раз слухати, як будуть у кожному селі хитати головами, коли зустрічатимуть двох молотників:
— Бідні хлопці, як важко їм ті пуди заробляти...
* * *
Аж очі розгорілися Василеві. Доки лежав горілиць на покосі, заплющивши їх, доти не бачив, здається, неба... Ходив з Гришкою курними степовими дорогами.
І ніч підкралася до нього так тихо, що не спам'ятався: стояла над Піями, як німа. Замислений, мрійно дивився у безкраю, чарну далечінь, хитав головою. Він, як і мати, любить зоряне небо.
Чумацьким Шляхом, як рікою, у безвість ринуть зорі... Золотим пилом курить безконечний шлях! А тиша навкруги така ж німа, як і ніч над Піями.
Тільки смутними голосами — надокучили вже ці пісні Василеві — виводять дівчата щовечора однієї:
Ой до того проса та проса Доріженька проста та проста...
"Маляренкова тягне...— подумав.— Сама мала, мов та рукавиця, а така голосиста!"
Мимоволі слухав пісні. Бубон давно вже затих чи рушили хлопці на інший куток — невідомо, бо в унісон пісні врядигоди бриніла тільки балабайка; вона бриніла на одній струні — бринь-бринь, ніби боялася порушити лад у ясних дівочих голосах, а тільки разом з ним намагалася вивести й пустити у чарну ніч слова ті смутні, що дрібними сльозами з любові сходять...
"От якби під гармонію заспівати її,— спливло Гандзюкові,— птиця б і та слухала!"
Ніхто, мабуть, з піївчан не любить так грати на гармонії, як Василь Гандзюк! Йому іноді здається, що він з останнього стягся б, щоб купити собі трирядку в Данила.
"То нічого, що вона стара,— заспокоював себе,— голосники в неї — справні... Кращі, може, як у новій!"
На одну мить ревнули горласто баси,— розступилися збрижені міхи на гармонії,— і ніжно, серце краючи, заспівали під'южисті голосники. На одну тільки мить, бо сам зрозумів, яка то безглузда для нього і яка марна мрія — Півненкова гармонія!
Тоді в'їдливо засміявся, сам себе картав. Друга тобі, Василю, золота гора з чехами та японцями! Дома — на два місяці хліба стане, а йому — гармонію подавай! Ти ба, Смолярчук який з катеринками знайшовся!..
У нього глибоко-глибоко, підсвідомо якось, закралась була заздрість до Смолярчука — ні до кого іншого, а тільки до Смолярчука: він сто гармоній купив би, якби тільки схотів! На все село десяток таких, як він. Йому з одного млина пливе стільки добра, що хватило б увесь Гандзюченків куток прохарчувати!
І ця заздрість до Смолярчукового добра зростала. Скрививсь і висміював сам себе далі. Гармонія!.. У Смолярчука — просяні жнива: п'ятнадцять кіп накосив уже, а ще кіп на двадцять жати стоїть, чого ж йому не грати?.. Гратиме! А ти будеш йому коло ціпа пригравати! Мине два місяці — хліба й пилини нема,— тоді скинеш шапку, брешеш, скинеш! І покірно, ковтаючи слину, скажеш:
"Піду до вас, дядьку, за ледабриню — дурно робить".
Тіло Гандзюкові затрепетало, зубами скригнув.
— Бреше, не діжде він, щоб я йому молотив! То тільки батько покійні, пам'ятаю, од зорі до зорі ціпом було гатять у багачів.
"Найкращі кулі — з-під Гандзюкового ціпа",— казали.
— Не діждуть вони! — уперто, ніби нахваляючись на когось, повторив Гандзюк.
Перед ним замайоріли, як недавно ще стерня на степу з вічками із безмежного невода, Смолярчукові копи; з високими острішку-ватими шапками, вони гордовито бовваніли довгою стайкою на просищі, під горою.
Ясно бачив: п'ятнадцять кіп. Він, Гандзюк, ще й пощитав сьогодні, коли йшов повз його поле. "Своїх нема,— подумав тоді,— то хоч на чужі позавидуй!"
І сміявся, пам'ятає, з пастухів, які гамселили ціпками сухий бур'ян і серйозно, задерикувато приказували якоїсь кумедної пісеньки:
Наплюю я багачу: Свою копу молочу!
"...Гоней четверо, а може, п'ятеро до кіп тих",— настирливо снувалася думка. І не спам'ятався, звідки і коли підкралися до нього такі дивні, як на його вдачу, мислі:
"На селі — розгардіяш... Денікінці мобілізують підводи, мобілізують людей, у копах нахваляються забрати хліб, щоб повернути панові збитки за воловню... І нікому не буде діла до Смолярчуко-вої копи! Перестояла, скажуть, копа... "
Серце стріпнулося Гандзюкові. Треба тільки чіпко взяти й до толку привести її! А він, Василь, спокійно рушить тоді на заробітки: у матері буде приварок аж на цілу зиму.
Згадавши про матір, Гандзюк похмарнів: покора й смуток в очах у матері.
Усміхнувся: "Вони, мати, жахнулись би такої думки!.."
...Ну да, Смолярчукову копу проса вони переносять удвох з Гришкою цієї таки ночі. Ряднами, по три-чотири снопи; до снідання упорають, а там — шукай вітра в полі!
Гандзюкові обважніла голова; тіло вдруге взялося трепетом; чи то від землі потягло холодом, чи так дрож пішов по тілу. Стояв під яблунею, як сліпий...
Тільки ясно бачив, здавалося, Смолярчукове поле під горою й довгу стайку кіп.
"...Навпростець, левадами, це зовсім близько. Хіба гріх у такого вкрасти? — знову підкралася думка.— Йому ж з горла пре..."
Сам себе намагався переконати: "Та хто говорить, що гріх? А то хіба не гріх, коли вони на одному борщі сидять, га? — з обуренням запитав.— А просо в нього, як оливо; зернисте та волотисте — з копи п'ятнадцять пудів буде... "
Уже не мав більше ніяких сумнівів; один тільки Гришка, коли згадав його, викликав тривогу: боязкий він якийсь, немічний, а найгірше — любить багато говорити.
А втім, Василь добре знає свого брата, знає краще за Гришку, якими чарами спокусити його! Він так і скаже йому:
"Дурний, не бійся: гармонію ж купимо... Хіба в такого гріх украсти?"
І Гришка, він певний, піде за ним — заради гармонії — не тільки на Смолярчукове просище, а коли треба — у вікно полізе, на вила настромиться!
Гандзюк крадькома, ніби справжній злодій, легко рушив до клуні: йому треба зодягти чорну, крамну сорочку.
* * *
Гришка підвівся рушати додому. Він тільки дослухає новини про "вовків" якогось Шкури, а тоді — додому, на сіно.
Йому, правда, по дорозі було б з Маляренковою дівкою, а тільки невідомо ще, як воно складеться: коло неї припадає отой балакучий, вузлуватий парубок, що про Гальку їхню перепитував!
Гришка підожде; спить він у клуні разом з Василем, і нема йому чого боятися допізна гуляти. Воно трохи незручно, що він — менший — гуляє, а старшого нема на вулиці, але яке кому діло? Слава богу, він уже не маленький: п'ятнадцять год ще на Григорія сповнилося!
Вулиця тихо, ніби казки страшної слухаючи, бубонить під вербами, мугикає знічев'я, а вряди-годи позіхає...
— Спати час! Рушаймо, дівчата! — вихоплюється раз у раз нетерплячий голос якоїсь дівчини. Але сама вона не підводиться, а, навпаки, затуляючись хусткою, довго захлинається сміхом і довго розповідає парубкові про щось таємне-таємне...
Маляренкова — маленька, з терновими очима, в'юнка й заріча-на, все підбиває дівчат заспівати на прощання.
"Хитра,— думає собі Гришка,— голосом чарує... "
А все-таки він підожде: може ж, той балакучий парубок одстря-не, а Гришці з нею — по дорозі... Разом, виходить, додому йтимуть! Нічого іншого, тільки разом додому йтимуть!
Гришка зітхає, підсмикує штаненята й терпляче чекає. Так і не дослухав він, що саме виробляли "вовки" на селі; повернеться до нього обличчям Маляренкова — так він одразу застиг і прив'яв.
"Мара якась найшла на мене, чи що? — думає Гришка.— Гляне дівчина, а мені мову одбирає: за весь вечір двоє слів бовкнув!.. "
Хай уже він дорогою говіркіший стане, а тут... Гришка зітхає, підсмикує штаненята й терпляче чекає.
— ...Тікай! Тікай, у бога-спасителя!.. — пролунав дикий, оскаженілий голос.
Вулиця кинулася врозтіч... Крик, галас.
— Стой! Стой!
І дзвінко, десь близько-близько, ніби над самим вухом, пролунали постріли з гвинтівок. По вулиці важкою ходою загупали солдати.
Вони виринули у своїх великих сірих шапках так несподівано з-за рогу вулиці, що ніхто з парубків і дівчат не встиг спам'ятатися, куди тікати; з дивними відзнаками на рукавах френчів — розкритою вовчою пащекою з великими іклами й висолопленим кривавим язиком — вони шматували й рвали на клапті всякого, хто тільки попадав під руку.
Довгими козацькими нагаями били по жижках, а так стриноживши, падали всією вагою свого тіла на зваленого й хрипіли п'яними, оскаженілими голосами:
— Девок давай... Девок!..
— Ожирели в тылу, сволочи-и?
Десь тріщали тини, шелестіли по той бік вулиці коноплі, й голосно, терзаючи тишу над сонними Піями, кричав на всю горлянку Смолярчуків Карпо:
— Вот ето їм, заразам, ясир! Валяй її під клуню,— я її знаю!
Гришка тремтів з переляку, мов той сполоханий заєць зо сну; під вербою, бачив, важко, на всю руку, били по обличчю якогось парубка: рукав з ікластою вовчою пащекою то підносився вгору, то падав з хеканням униз — раз, другий, третій...
— За що ж це мене? — утираючи кров, допитувався парубок.
— За большевизм!..
...Маляренкова, пам'ятає Гришка, не встигла випорснути з кола; вона стояла поруч вузлуватого парубка така бліда, як з крейди вимурувана. Тільки з тернових очей котилися їй сльози — дріб-ні-дрібні, як маленькі краплини роси...
Важко хакаючи, ніби йому бракувало повітря, біг просто на неї гінкий, з вищиреними білими зубами, невідомий солдат.
Гришка вперше за своє життя побачив таку людину: в одному усі йому горіла чарівним якимсь блиском золота сережка.
У Гришки тремтіли з переляку ноги — не було снаги бігти.