Чоловік криво хитнув головою і сторчка упав лицем униз.
Люди закам'яніли. Потім схаменулись, з жахом кинулись до чоловіка: нахилялись до нього, пили очима його кров, що мішалась з водою й брудом землі, одхилялись і стурбовані говорили, дивились в очі один одному і знову звертали свої очі на чужого чоловіка. А від його, від крові цього чужого чоловіка, від задубілих рук його ішло їм в душі гострим туманом те, чого він ждав від їх: вони вже вірили йому.
Від чоловіка підвівся й стражник.
— Помер,— з жалем хитнув він головою.— Ну, щастя його!
Серед людей пройшла похмура тиша.
— Тобі б такого щастя! — глухо кинув хтось іззаду.
— Голубчику наш!..— схлипнуло з другого боку.— Занапастили чоловіка!
Небо було ясне, тихе, велично-спокійне; а серед пожарища в бруді над трупом стояли люди з темними, хмурими лицями, з понуро-злісними поглядами.
— Я тобі покажу там,— зазирнув через голови стражник.— Ану, вийди сюди!
Люди заворушились — між ними пролазила наперед сива голова діда.
— Де вони? Де? — гострим, скляним, божевільним поглядом шукали дідові очі.— Давай їх сюди!! Це? — зупинився він на стражникові, простягнувши жовті кістляві руки, став насуватись на нього.
— Одійди, діду!..— стурбовано промовив, одсовуючись назад, стражник.
— Це вони? — рівно, не звертаючи на слова його уваги, сунувся дід, і пальці його скручувались і тяглись до стражника.
— Діду! — крикнув стражник: — Одійди, кажу!
— Це вони?! — скрикнув дід і скажено, дико стрибнув на стражника, впився йому в шию руками і, хитаючи головою, захрипів.
Стражник з жахом пручався, одбивався, а пручання це запалювало людям очі диким, лютим гнівом.
— Ага!.. Так його!.. Дай йому щастя того!.. Над гуртом збитих докупи людей стояв крик і рев. А по вулиці тікали інші два стражники, топчучи кіньми дітей,
клунки. І навздогін їм нісся крик.
З неба ж, широковеличного, ясного та чистого, радісно дивилось на них сонце і сміялось.