Змовини

Григорій Косинка

Сторінка 4 з 4

Рудик крутив колесо січкарні рукою, а на тік кришилися залізні зуби. Так годину руйнував машини.

Коли ворота в клуню прочинила Наталка, Рудик, схопив у руки сокиру і стояв перед дочкою, готовий до удару.

— Ідіть у хату: мати кличуть...

— Ти мене налякала, дочко, аж тіло затрусилося,— сказав схвильований Рудик.— Думав, ідуть уже по душу...

Він погасив ліхтаря, взяв у руки брезента з віялки і рушив за дочкою.

У хаті застав вісім мішків, з верхом натоптаних одежею, полотном, крамом, ременем... Коло полу зіяли дві порожні скрині: Наталчина й Христі.

А Христя усе бідкалася, що багато добра ще лишається... Вона за всяку ціну хоче покласти на воза Наталчині подушки, щоб не досталися стерву якомусь подушки з пуху гусиного!

Рудик зупинив Христю рухом руки.

— Ради бога,— сказав він,— без плачу... Роби, що наказую.

Обвів очима ще раз порожні скрині, мішки посеред хати... Очі стуманіли Рудикові. Невістка, Христя й Наталка чекали наказу — всі три не рушали з місця.

Рудик підійшов до невістки.

— Є в мене, дочко, один дідок на степу... Наталка пам’ятає його, Кашуби колись пасікою в його саду стояли. Рушайте з Наталкою до нього. З кіньми додому не повертайтеся. Коні в нас, хвалити бога, добрі: ви ще до світу проскочите Козленків хутір... Все, здається. Я запрягаю коні.

Петро Рудик підвів голову на піч. На каганець звисала білолоба голова онука; хлопець, наляканий хатнім гармидером, ліг рано спати. Петро послухав хвилину: міцно спить онук.

— Ти ж, Христе, накажи завтра хлопцю, щоб не був мені дурний...

...У глупу ніч, хмарну й вітряну, коли на степу ще біліють латки снігу, Петро Рудик вирядив за ворота дочку й невістку. Мішки на возі укрив брезентом з віялки, туго перев’язав їх навхрест, зверху наклав пахучого лугового сіна ще й батога Наталці дав... А сам,— скільки їздив, пам’ятає,— ніколи не брав батога на свої коні!

Коні, легко доторкаючись копитами землі, помчали Рудикового воза степовою дорогою.

Христя стояла поруч Петра і все смикала його за рукав, щоб ішов у хату... Пора вже спати...

Петро провів жінку до ганку й звелів їй укладатися спати. Вона знемоглася за ніч, хай спить собі... А йому, Петрові, треба посидіти трохи на ганку, бо так чогось розболілась йому голова, що біль той аж у скивиці коле.

— Гаси каганець і лягай собі...

Рудик не спам’ятався, як заснув. Закрив повіки очей, схилився на ганку на стовпця і спав, здавалося, міцно-міцно. У вуха Петрові підсвистував вітер, тоді відкотив коміра: зробив собі затишок.

...Здалеку десь, у глибині яру, ясно чув, гриміла весільна музика... Це йде його, Петра Рудика, весільний поїзд. Сивогриві коні мчать Наталку на Козленків хутір...

— І чого він, дурний, б’є пужалном коні,— питається у возниці Рудик,— коли коні летять, як змії?..

Степом курява, степом гук і крик.

Христя ввижається — стоїть з іконами на воротях; на ній сяє жовтогарячий корсет, плисом чорним облямований. Вона з докором дивиться у вічі Петрові — не радіє з весілля... А бубон гуде вже близько воріт, на всі голоси виводять пісні весільні дружки й свахи — дорогу молодому до тещі приспівують.

І раптом, ніби струна на скрипці урвалася, замовкли коло воріт музики.

— Усі чекають на материне й батькове благословення,— чує Рудик невідомий голос.

Він шукає у натовпі Мелашку... Дивується: Мелашка не товпиться коло воріт, а стоїть — у благенькій кофті — далеко на моріжку, на зеленій, мов рута, траві... Рудик посміхається до вдови...

— На змовини не хотіла стати, а весілля справляє,— стиха каже він Христі.

Степом курява, степом гук і крик:

— Несуть! Несуть! — 3 усіх ніг біжать вподовж вулиці діти: попереду білолобий онук найпрудкіше...

— До нас, діду!

І далеко майорить Рудикові під ясним сонцем корогва з покрасою. Він пильно вдивляється на дорогу — чує, лопотить під вітроом корогва.

А з боку корогви, аж дивує Рудик, виступає Скрекотень... Не розуміє Рудик, хто його, ворога, запросив на весілля?

Примруживши очі, він пильно вдивляється на дорогу: вітер і курява... Музики, з цимбалів забринівши, знову заграли весільної.

А Скрекотень, розмахуючи мотузкою в руці, стоїть під ворітьми — недалеко Рудика — і підтанцьовує...

Покраса червона лопотить над головою Мелашки, Рудик сміється.

— Прийшли на весілля незаможники...

Тоді простягає руку і, голосно, щоб усі чули й знали, кричить:

— Пожалуйте, господа невозможні! Прошу...

Струснувшись усім тілом, Рудик кидається зо сну. Підводиться, виходить на подвір’я й довго стоїть непорушно, ніби з каменю тесаний...

Вітряк більше не гергає — не меле; з гори — видно Рудикові — сходить униз наймит; запорошений мукою, він чітко вимальовується серед голого дерева в саду. Чути важку ходу його.

Петро Рудик прислухається: на селі все ще валують собаки, і вітер заносить у вуха Рудикові глухе й далеке: гав, гав, гав-уй...

1930

1 2 3 4