Між гілками, просто в повітрі, вимальовуються жовтими контурами незаземлені багатоповерхові будинки з освітленими вікнами, вони раптом перевертаються дахами вниз, ще раз стають на місце, ще раз перевертаються, креслячи своїми контурами огненні кола, я пориваюся до них — і провалююсь в торфовище по груди.
— Боже мій, — чую я над собою колоратурний сміх Герди, — хіба ж можна мати таке важке серце, що й земля не витримує?
Герда танцює над прірвою, дріботить гарними міцними ніжками, її шпильки торкаються лакової поверхні торфовища, але не лишають на ньому слідів, і самі лишаються блискучими, наче щойно з-під оксамитки. Торф провалюється у мене під ногами, я викидаю руки вгору і лечу в глибокий колодязь, повний холодної темряви. Падінню моєму немає кінця, лечу, лечу, лечу і не досягаю дна. Біль, гострий і пекучий, проймає мене усього, наче безліч ножів одразу з усіх боків врізаються мені в серце.
Т а к н е д а л е к о і д о к і н ц я. А г л я н ь т е, б у д ь л а с к а, щ о в н ь о г о в к у л а ц і? К а з н а — щ о, в и п у с к а ю т ь м і л ь й о н и к о р о б о к с і р н и к і в з д и в о в и ж н и м н а п и с о м: "Б е р е ж і т ь т о р ф о в и щ а"… П р и ч о м у т у т т о р ф о в и щ а? М о я с п р а в а — л ю д и.
1968 р.