Мічурін

Олександр Довженко

Сторінка 4 з 17

А потім...

— Це блуд, а не персик!

— Що?

— Іване Володимировичу, не кощунствуйте.. Не обертайте божого саду на дім розпусти!— скрикнув отець Христофор гнівним, тремтливим голосом і, швидко піднявшись з крісла, став у позу викривача.

— Ех, темнота!— сказав Мічурін докірливо.

— Не спокушайте мене. Ви змій! Ви розбещуєте народ! Олександро Василівно, Терентію! Ось нечестивий Дарвін!

— Куди мені до Дарвіна.

— О, я бачу вас! Бачу, хто скеровує вашу руку, щоб збезчестити господню землю, пречисту матір всього живого й зростаючого...

— Заждіть, мислителю,— Мічурін відклав набік годинника й подивився на Христофора.— Коли вже ви завели мову про землю, так дозвольте вам сказати, що земля в житті рослини ніколи повністю не відігравала ролі матері. Земна куля скоріш батько, ніж мати.

— Як? То хто ж тоді мати?— взявся за бороду отець Христофор.

— Хто мати? Зовнішнє середовище природи. Ось хто Воно і^ є справжньою матір'ю-вихователькою. Розуміти треба. Треба мати фантазію.

— Але дозвольте...

— Нічого не дозволю!— Мічурін розсердився.— Сядьте, богомольцю.

— Іване Володимировичу! Ви вчиняєте розпусту в природі, створеній господом богом,— хвилювався Христофор.

— Знаєте, краще б бог...

—— Чекайте, не перебивайте мене!

Не перебивайте ви мене!

Я кажу!

— Я кажу і не перебивайте мене, чуєте? —Хто вас перебиває?

— Не перебивайте мене! Нічого ви в природі не розумієте або брешете!

— Н>, знаєте, нехай я не розумію, але я все-таки скажу вам, оце от,— Христофор показав на малюнок персика,— це так само безглуздо, неможливо, нісенітно й гріховно, як у тваринному царстві спаровувати собак з щуками.

— Гарне порівняння,— усміхнувся Мічурін.— Справді * це дуже віддалені види, але, знаєте, по суті цього, мабуть що, не з вами мені розмовляти.

тг— Ах, он як!

— Он як! От виведу нове персикове дерево й напишу до Академії наук.

— Це справа не Академії наук, а святійшого синоду13,— сказав Христофор.

— Сашо, ти чуєш?— звернувся Мічурін до дружини.

— Іване Володимировичу, істинно говорю вам,— наближається час. Маю листа... Грізна справа в святійшому синоді!

— Так... Розумію,— сказав Мічурін.— Он воно що! Та знайте, я теж у святійший синод напишу!

— Що?— занепокоївся раптом Христофор.

— Я напишу, що ви не вірите в бога.

— Як, як, як?

— Іване Володимировичу!

— Сашо, помовч!

— Боже мій!..

— Олександро Василівно, будьте свідком!

— Чого свідком?— Мічурін устав і підійшов до Христофора.— Ви, священнослужителю, заявили мені, прихожани-нові, в моєму домі, що ви в бога не вірите!

— Коли? Адже я казав про помилки юності!!—злякався отець Христофор.

— Киньте. Це не повертається. Що з воза впало, те пропало. Нема у вас бога! Пустопорожня ви людина. Синодський чиновник у рясі, та й усе. Вчений! Горох розводить!

— Не смійте!

— Він не вірить у персик! Він ні в що не вірить!

— Доброго здоров'ячка, Іване Володимировичу!— пролунав голос листоноші.

— Тихше, йди сюди.

Листоноша мовчки, навшпиньки підійшов до Терентія й принишк.

— Он я-ак! Он як! Так, так,— Христофор блідий і чимось страшний.

— Так! У Менделя шукаєш бога! Не допоможе!

— Олександро Василівно, Терентію!— пополотнів Христофор.— Ох, який ти злий! Ти пригноблюєш ближніх!

— Я слугую дальнім.

— Ти раб своїх пристрастей і помилок!

— Я вільний. І якщо моя думка блукає в сумнівах, віра моя в науку живе й рухається, як всесвіт.— Мічурін майже впритул підійшов до отця Христофора й спитав тихим низьким голосом:— Хто ти? Чому, коли я бачу тебе, мене завжди опановує пригнічення, нудьга, кволість?

— А-а... От-от-от!

— Зачекай, я не про те. Я не хочу лагодити твого годинника. Іди собі.

— Іване Володимировичу! Доволі,—розгубився отець Христофор.— Погарячкували, й годі,

— Ідіть. Вам не потрібний годинник. Ваш час нерухомий. Ви вічні, як косність.

— Іване...

— Облиште мене. Облиште.

Отець Христофор узяв свого старого зіпсованого годинника й швидко вийшов з кімнати.

— Заспокойте ваші нерви, Іване Володимировичу,— сказав листоноша Федір Кузьмич Буренкін.— Добридень! З добрим ранком вас, з добрими вістями!

— Здрастуйте! Сідайте, Федоре Кузьмичу.

— Плюньте ви на них. Ви погляньте, скільки кореспонденції приніс. Вся пошта аж гуде,— радів Буренкін, риючись у старій шкіряній сумці.

Мічурін усміхнувся. Він дуже любив цього скромного трудівника, завжди привітного й доброзичливого. Він звик до його задушевного голосу, до його шкіряної сумки, до окулярів у металевій оправі, що здавались абсолютно зайвими на кінчику носа, і шанував його уподобання іноземних слів, які частенько вживались не до речі.

Федір Кузьмич був не простим листоношею. Тридцять років розносив пошту його покійний батько Кузьма, і сам він розносить її ось уже чверть століття.

— Пустити б мене навколо світу просто по меридіану, скільки б то вже разів я додому повертався,— жартував сам із себе Федір Кузьмич, розносячи по людях вістки про життя-буття, про померлих на чужині батраків, про вбитих воїнів, виплакані сльози. Носив панам газети, журнали й листи, а простим людям здебільшого листівки, які часом тут-таки сам і читав на прохання неписьменних адресатів і брав участь у їх обговоренні, в здогадах і міркуваннях і навіть у складанні відповіді. Не любив він носить телеграм, як не люблять їх одержувати прості люди, боячись наглого нещастя. Любив він журнали —"Ниву"14, "Вестник знания"15. Взагалі він любив свою професію й ніколи не почував себе простим рознощиком пошти. Він був громадським діячем.

Мав він велику дружну сім'ю, яку він також любив, а улюбленим його адресатом був Мічурін. З яких тільки місць не приходили йому листи!

— Сьогодні, Іване Володимировичу, ми з вами побили рекорд. Шістдесят листів, шість бандеролей і чотири закордонних, о! Прямо з сумкою забирайте — все ваше. А ви хвилюєтесь! Таж усі оці попи, купці, справники — повірте, ось до ста років доживуть, а ніхто ніколи не писав і не напише їм ні однісінького такого поважного листа. Ви подивіться-но — Персія, їй-богу, бачите? А ось Англія чи Голландія, зараз, почекайте... Ось марка, король який. А ви хвилюєтесь та злоститесь.

— Ну, спасибі.

— Стривайте,— радів Федір Кузьмич.— Це ще не все. Тут ще Америка є, на пошті мені казали...

— Та ну?

— Є. Де ж це вона? Ага, ось. Паняночка з свічкою. Це вона, Америка. Що їй треба від Івана Володимировича, запитує. Олександро Василівно, наша бере! Всім розказуватиму!

В одному з конвертів Іван Володимирович знайшов кілька насінин.

— Алтайські,— сказав Мічурін.

Буренкін дивився на них захоплено, як на дорогоцінні самоцвіти.

— Дайте мені на хвильку потримати. Ось воно, сім'ячко. Чи ж думало ти, що потрапиш до Івана Володимировича, принесеш свою таємницю? Ну, рости, рости, добро пожалувати. Побачимо, чим ти нас порадуєш...

Мічурін і Олександра Василівна ззирнулись. Ніколи, мабуть, не знати листоноші Буренкіну,, яку велику радість, скільки сили принесли в цей дім прості його слова.

— Спасибі, Федоре Кузьмичу,— сказала Олександра Василівна.— Буде радість.

— Буде. Неодмінно! До таких людей, як ви, радість мусить прийти за законом.

— Спасибі.

— І вам спасибі, панове, від усіх добрих людей,— сказав Буренкін.— А марочки прошу подарувати мені на спомин.

— Будь ласка,— сказав Мічурін.— Колекцію збираєте?

— Іване Володимировичу,— голос Буренкіна трохи, здавалось, затремтів.— Життя прожити — не поле перейти. Коли ми з вами помремо, я хочу, щоб діти мої бачили, що їх батько недаремно переходив життєве поле. Я оці ваші марки в рамці під склом повішу! Бувайте здорові...

Федір Кузьмич пішов, а Мічурін з дружиною довго дивились услід йому, боячись обернутись одне до одного, щоб не викрити своє глибоке зворушення.

Сумною чередою тяглись роки злигоднів і наполегливої праці. Все, що можна було продати, було продане, всі заробітки вичерпані, кожна копійка врахована, й, нарешті, дійшли висновку — так далі жити не можна.

— Найжахливіше, признаюсь тобі, Сашо,— сказав Мічурін дружині,— знаєш у чому? Все те, що ми вгатили в добування насіння, в землю, сіянці й досліди,— це навіть не половина, не чверть справи. Найдорожче і найважче попереду.

Олександра Василівна мовчки вносила в маленьку оранжерею сіянці. Це було ранньою весною. Мічурін нахилився над молодою рослиною, замислений і сумний, наче лікар над хворою дитиною.

— Ні! До персика нам, видно, ще далеко. Сашо, запиши: дикий мигдаль з персиком не схрещується.

Олександра Василівна. Я це записую вже п'ять років.

Мічурін. Ще раз запиши: дикий мигдаль з персиком не схрещується. Пошукаємо обхідних шляхів. Хто ж винний тут: я чи персик? Звичайно, я. Не вистачає майстерності спостереження. (Уважно розглядаючи сіянці) А ці вимерзли.

Олександра Василівна. От бачиш, я ж казала тобі...

Мічурін. Тільки, будь ласка, без зауважень.

Олександра Василівна. Які зауваження? Я нічого не сказала, господи!

Мічурін. Почекай. Я кажу, вони знову вимерзли. Значить, цілком допустимо, що мені дуже важко. Зрозуміла?

Олександра Василівна. Ну...

Мічурін. Так ось, розуміти треба, а не зразу: "говорила та говорила".

Олександра Василівна. Ну, мовчати я теж не буду!

М і ч у р і н. Ні, ти все-таки помовч. Дай мені висловитись. Олександра Василівна. Ну, висловлюйся, ораторе. Смішно.

Мічурін. Так, я, мабуть, смішний серед цих тисячолітніх заростей ніким не зрозумілих закономірностей. Вельмишановні пані і вельмишановні пани. Якщо вам важко зі мною, залиште мене. Я трохи відкрив лише вузеньку щілинку в таємницю природи і вже бачу, який кволий я і жалюгідний. Ну, що я знаю?

Олександра Василівна. Не наговорюй. Ти знаєш більше за всіх.

Мічурін. Добре. Поки що я знаю лише одно: цей сад нікуди не годиться.

Олександра Василівна. Що?

Мічурін. Я відмовляюсь від цього саду.

Олександра Василівна. Ти збожеволів. Ти пам'ятаєш, що іноземці казали? В світі нічого подібного нема.

Мічурін. Багато вони тямлять, твої іноземці.

Олександра Василівна. Ну, звичайно, в тебе всі дурні й бездари. І сам ти ніколи і нічим не задоволений.

Мічурін. Сашо, я прошу пожаліти мене, а не критикувати. Цей сад я вирішив перенести в інше місце.

Олександра Василівна. Та вже ж раз переносили...

Мічурін. Не туди перенесли... Доведеться ще раз (Пауза.) Що ти мовчиш?

Олександра Василівна. Я згодна.

Мічурін. Ну, от. Хвалити бога, за багато років хоч це зрозуміла.

Олександра Василівна.

1 2 3 4 5 6 7