Арсенал

Олександр Довженко

Сторінка 5 з 5

Біля гармати робітники-артилеристи. їм хочеться спати. Стомленими очима обводять поле битви. Один з них підняв порожню гільзу, подивився, кинув... Спати.

Біля другої гармати двоє. Один, поранений у голову, витягає великого залізничного годинника. Прикладає до вуха, слухає, чи йде. Важкі думи. Чи не останню ніч стоять вони біля грізного свого верстата? Чи не востаннє світять їм зорі? Хоч, здається, й зірок не видно.

— Яка-то завтра погода буде?

Поволі накручує товариш годинника, думаючи про своє:

— Став. Думаю, що взавтра нам каюк. Став. Ішов-ішов — і став.

Гуркоче, посуваючись до "Арсеналу", ворожий важкий броньовик.

Застрочили кулемети в "Арсеналі". Вдарили гармати.

За броньовиком ідуть в атаку гайдамаки.

Тимоша Стояна майже не впізнати. Другу добу не випускає з рук кулемета.

Але на цей раз вдерлись гайдамаки в "Арсенал". Вже нічим було боронитись.

— Снарядів!

— Немає.

І потонуло все в диму. Ні снарядів нема, ні патронів. Замовкнув "Арсенал". У ворогів тріумф.

Дорого далася їм перемога, і ще дорожче заплатять реставратори історії за своє короткочасне торжество. Але — було так.

Впав "Арсенал". Лише на окремих ділянках чути ще стрілянину.

Недобра вістка лине з Києва, шириться робітничим світом. Радіють куцозорі реставратори історії, тріумфує міщанство.

П'яні гайдамаки йдуть у танок.

У дворі ведуть полонених арсенальців під високий цегляний мур. Попереду, спираючись на плечі товаришів, іде поранений вже літній робітник.

Вдирається в "Арсенал" нова зграя озвірілих гайдамаків.

Починаються розстріли.

Падають робітники біля своїх верстатів, обливаючись кров'ю.

Падають розстріляні в дворі, під кам'яним муром. Падають біля розбитих гармат.

У гайдамаків кашкети насунуті низько, не видно очей. Огидні жовна ходять на стиснутих щелепах. Повільний рух наганів у злочинних руках.

Падають батьки, брати, товариші, падають горді, непо-корені на землю. Не ждіть, сироти, матері, вдови, не питайте:

— Де батько?

— Де чоловік?

— Де син?

Пустка, сум і плач по убогих оселях, підвалах.

Ніч у дворі "Арсеналу". Падають, падають батьки й сини, падають у сніг і прах.

Поранений робітник з зав'язаними закривавленою ганчіркою очима. Зараз і він упаде. Черга!

Пустка в цехах. Завмерли верстати.

— Де слюсарі?

— Нема слюсарів.

— Де ковалі?

— Нема ковалів.

Триває знищення. Тільки дарма думає недолугий переможець з насунутим на самі очі козирком і наганом у руці, що бій скінчився. Не скінчився бій! Він тільки розпочинається. Вже кіннотники з півночі вриваються в місто.

А на останньому бастіоні "Арсеналу" посипає ворогів з кулемета Тиміш.

Підбігають до нього гайдамаки... Вогонь! Вогонь! Нема. Заїло кулемет у Тимоша.

Лютиться Тиміш, топче кулемет, випростовується і починає кидати каміння в наступаючого ворога.

— СтійІ— кричать гайдамаки, сторопівши.

— Хто з кулеметом?

— Український робітник. Стріляй!— Тиміш випростався, роздер на грудях сорочку й став як залізний. Страшною ненавистю й гнівом палають очі.

Три залпи дали по ньому гайдамаки й, бачачи марність нікчемних пострілів своїх, закричали, приголомшені:

— Падай! Падай! І самі зникли.

Стоїть Тиміш — український робітник.

[1928—1956]

1 2 3 4 5