Мабуть, так засинає самітній пияк, погладжуючи хатнього собаку, що примостився біля ліжка… І тут виникли вони. Це був плаский світ, у якому мешкали тіні. А я знову стояв біля невидимої межі й похитувався від випитого. Тим часом у пласкому світі з’явилася товщина, а відтак — те, що зветься "перспективою". То були чорні рефлекси, убрані у вирази людських облич — ненависті, лютості, заздрості, мстивості, і багато чого іншого, що у земному світі приховується за маскою люб’язності, привітності, співчуття. Раптом один з "громадян" чорно-білої дійсності помахав мені рукою.
"Що за дурниці! — майнуло в голові. — Я не переступав межі, як минулого разу, а, отже, для них мусив би бути невидимим". Тим часом той, хто помахав рукою — він був на задньому плані — сплющився, "протік" повз потвор попереду і розплескався, немов на склі, перед самим моїм обличчям.
"Ти думаєш, це тобі так минеться!?" — "почув" я думку.
Пляма на "склі" швидко перетворилася на людську голову. Це був Бутко, Анатолій Антонович Бутко — кадебіст, який свого часу мордував мене і моїх друзів. Перед тим, як померти йому було дивне знамення. Повз берег, де стояла його дача на Дніпрі, течією несло утопленика. Часом мрець перевертався і тоді скоцюблена рука немовби кликала: "ходи сюди, сюди…" Бутко помер того ж дня від серцевого нападу.
Я відказав, також думкою:
"Уже минулося… Більше того — вийшло на моє. Системи, якій ти служив, більше не існує".
"Я не про те", — знову Бутко.
Він уже перетворився на свій земний образ — вайлуватого літнього чоловіка, на круглому виді якого не можна було вгадати ні почуттів, ні думки. Його правиця, яку він завжди тицяв для потиску, нагадувала вату. Тим часом з-за його спини випливла людська оболонка яка за мить трансформувалася на брунатку, яку я вже десь бачив. А от де саме, не міг пригадати.
"Я не про те, — повторив він думкою. — Ти посягнув на святе і будеш за це покараний".
"Що ти маєш на увазі?"
"Оте твоє писиво… Теж мені пророк! Та ми таких.." — він показав ніби когось душить. Водночас я "почув" скрегіт зубів, який долинав від брунатки.
Мене нестримно потягло до межі. Щось наказувало переступити "поріг". Я навіть подався вперед, та раптом у мені "загарчав" звір, а по миті вирвався назовні:
"Поцілуй мене в гузно! — гарикнув я. Тоді повернувся спиною і плеснув себе по сідниці. — В обидві половинки! І запам’ятай, що б ви зі мною не скоїли, моє відкриття вивело вас на чисту воду. Ви — багатолика, багатопика звірина, яка ніколи вже не зіпнеться на ноги. Хоча ні, брешу, — буде ще сплеск вашого сатанинства, але не раніше, як за вісімсот п’ятдесят років".
На мій подив масив оболонок по той бік межі дивився на мене мало не з симпатією. У цю мить я ні чим не відрізнявся від них. З мене виходив гнів за душевний біль, пережиті утиски й несправедливість, який ярів у мені півжиття. Це стояла моя астральна оболонка, біля якої лежало її живе тіло.
Звір, що виплеснувся з мене, став заспокоюватися і я запитав:
"Послухай-но, хіба на Орб, чи то пак Темний Сателіт, проникає інформація з земного світу? Звідки тобі відомо про мої дослідження?"
На обличчі Бутка затліла багатозначна посмішка, а потім зневага. Він сказав те, що казав під час "профілактичних" бесід з правозахисниками і тими, кого хотів зробити інформаторами:
"Нам усе відомо".
"Он як. Якщо ви такі всезнайки, то як ви могли прогледіти розпад імперії?"
По цій моїй думці його обличчя заколивалося, обм’якло, ніби з нього випустили повітря. Перетворилося на безформну оболонку й зображення жінки. Я гукнув навздогін:
"Передай вітання твоєму шефові генералові КДБ Гарбі. Адже він десь поміж вас".
Але Бутко і брунатка уже розтанули у чорно-білому масиві оболонок.
Я не прокинувся, бо й не спав. Не отямився й з дрімоти — я вийшов з іншої реальності. Раптом згадав, що жінка, яка привиділася разом з Бутком — працівниця університету, яка колись прийшла була на мою зустріч з професорсько-викладацьким складом філфаку разом із сатанистом — також працівником цього вузу. Авжеж це вона. "Відтоді минув рік, — подумав я. — Отже, її більше немає поміж живих". Та, як згодом виявилося, вона спокійнісінько працювала у тому самому підрозділі, що і її "конфесійний" товариш.
Уже багато ночей, побувавши на порозі чорно-білого світу, я щораз шукав пояснення, цьому явищу. У те, що Темний Сателіт не ховається від мене, бо мені про нього й так відомо, я вже не вірив. Ще й ще раз прокручував у пам’яті свої куці окультні знання: Орб — це астральна складова аури Землі, яка перебуває від неї на певній відстані. У плані біологічному вона відповідає за те, що можна назвати "їсти, пити, розмножуватись". Така ж сама сфера (чи еліпс) є і в аурі людини, і зветься вона Кама Рупа або "червоне чудовисько в нас". Сфери пов’язані між собою. Темний Сателіт є акумулятором всього лихого на планеті — від поганих намірів земної людини, до душ лихих геніїв-інтелектуалів, що вже пішли з життя. Подібне тягнеться до подібного. Істоти Темного Сателіту приходять у передсоння, а часом проникають і в сон, та програмують своїх земних агентів на брутальність, насильство, вбивство. Водночас з нього — Орба спадає й такий рефлекс, як хіть, без якого неможливе повторення всього живого.
Чому щораз перед сном я опиняюся на межі з похмурим супутником? Чи не мають намір його мешканці включити мене у братерство своїх окультних агентів земного світу — чорних магів?
Щось не в’яжеться. Я досліджую природу зла з метою його викриття й запобігання, а не використання собі на користь. Втім, роботу зроблено. Книгу мою не вилучиш з бібліотек. А якщо й вилучиш, то залишиться форма — астральний "текст", який, як і все говорене чи думане людиною, вічне. Напевне, й моя свідомість стала тільки вмістилищем, у яке увійшов "ключ" для розгадки одного з найзагадковіших і водночас найточніших передбачень людства. Щоправда ключ був даний по тому, як збулося вже пророцтво, як у земному світі розлилося море крові. Отож для магів Орба цей етап пройдений; вочевидь ідеться про те, щоб використати мої творчі можливості в майбутньому. Звісно, не на добро. Адже духовні володарі і вчителі похмурого супутника на своєму плані і осередки чорних магів на плані земного людства, складають дві половини одного цілого — злого бажання планети Земля. Ними готувалися заколоти, революції, громадянські війни, світові бійні, геноциди. Робилося те розумом лихих геніїв обох світів і руками зомбованих ними знавіснілих нелюдей-виконавців. З цією думкою я й заснув…
З нею й прокинувся. Це був знак того, що я не помилявся. Згадав і про звіра, який виплигував з мене на межі чорно-білої реальності, але він ні чим про себе не нагадував, як ніби в мені його й зовсім не було. Він пробудився і став даватися взнаки, як реакція на мешканців астрального світу, а потім і земних покручів, на яких мій звір, мій індикатор, раніше просто не зважав. Іноді я намагався ідентифікувати безтілесну істоту в мені з великим собакою, наприклад, ротвейлером. Чому ротвейлером, тому, що в фільмі "Омен" образ цього пса був використаний як символ насування біди. Щойно у кадрі з’являлася та страшна тварина, як з кимось із персонажів ставалося лихо. Ротвейлер і чорний крук віщували, а часом і самі заподіювали смерть. Мій же звір оберігав мене. Щораз, коли сусід по поверху виводив вигулювати свого ротвейлера, я завважував як у мені піднімається щось важке і чорне. Накочувалося відчуття, що між моїм життям і тим потужним собакою існує якийсь зв’язок. Щоправда це був миттєвий рефлекс, який зникав щойно зникали з моїх очей сусід і його тварина.
РОЗДІЛ 5
Колега, привітавшись, подивився на мене допитливо.
— Ну, як, повторюються твої нічні пригоди? — поцікавився він.
Я не поспішав з відповіддю. Його хоч і не можна було назвати базікою, але бути психічно неблагополучним навіть ув очах одного, тим паче мого заступника, ризиковано.
— Ні, — відказав я, опускаючись у крісло.
— Ось і добре, — сказав він. А тоді підсунув мені міську газету з чиєюсь добіркою віршів. — Проглянь. Тебе не було вчора… Її привели Задорожний з Куценком.
— Кого?
— Ну, авторку. Вона ж і газету залишила.
Над добіркою було й фото — ще не старої жінки. "Алісія Бамбула", — прочитав я.
Колега, завваживши на моєму обличчі посмішку, сказав:
— Що, подобається? Мені також. У тім прізвищі є щось наше, від землі.
"Від землі…", — подумав я і піймався на думці, що маю на увазі не землю в географічному понятті, а в матеріальному. Навіть відчув на мить запах свіжої глини.
Коли я повернув колезі газету, він поцікавився:
— Що ти скажеш?
— Я ж не поет. Треба б комусь із поетів…
— Не прибідняйся. Ти ж антологію поезії упорядкував.
— Як на мій смак прозаїка, так собі.
— Так собі — це посередньо, добре чи дуже добре?
— Посередньо.
— Слухай, вона так налаштована! Це патріотка!
— І що вона хоче?
— Ну, має намір постукати в двері Спілки…
— Он як. А книжок у неї скільки?
— Поки ще — жодної. Але ось-ось вийдуть у світ одразу дві.
Схоже було, що колегу "відзомбували". Я сказав:
— Ти у нас відповідаєш за прийом. Включи її в поле зацікавлень Спілки. Але тільки після того, як у тебе на столі лежатимуть дві її книжки. А де вона взялася? Цього імені я ніколи раніше не зустрічав.
Щойно я вимовив ці слова, як прочинилися двері і в кімнату увійшла та, чиє зображення я щойно бачив у газеті, а за нею — Куценко й Задорожний.
Це була середнього зросту жінка. Коли ми тисли одне одному руки, у мене в голові майнула приповідка: "Дівка кріпка, як горіх…" Куценко й Задорожний познайомилися з нею на вечорі гумору, де виступали. Хоча точніше сказати, вона познайомила їх із собою. Від усіх трьох пахло пивбаром. Краєм ока я завважив, як пильно дивився колега, коли ми знайомилися.
Я знав, чим закінчувалися такі знайомства. Хтось ішов у супермаркет… Тому одразу ж послався на невідкладні справи. Підтвердив це й мій заступник, мовляв, нам терміново складати листа в якусь міфічну організацію. Але жінка, здавалося, не мала наміру так просто нас покидати. На круглому її виді з’явився вираз, який можна було тлумачити і як вагання, і як вибачення, і як нерішучість. Вона озвалася:
— Ви прочитали мої поезії? — У неї був низький, приємний голос.
Мені чомусь стало мулько на душі.