Арабатська Стрілка

Віктор Савченко

Сторінка 3 з 3

Олесь мовчав. Я поцікавилася, чому на моє запитання, де він працює, сказав, що вони з Іваном Карповичем колеги.

— Хм… Ми таки колеги. Тільки Іван збирає свіжі водорості, а я добуваю ті, що росли мільйони років тому.

Згодом Олесь пояснив, що працює на шахті.

Уже зовсім смеркло. У місячному сяйві земля дивно виблискувала ніби по ній розтрусили бите скло. Несподівано ми вийшли на берег лиману. Якусь мить стояли біля води, вдихаючи запах болота і вогкої солі. Помітивши, що я мерзлякувато зіщулилась, Олесь обережно, дбайливо пригорнув мене. Спізнавши ту ласку, я відчула тремтіння в усьому тілі, більш того — мене колотило. Але тільки до першого поцілунку.

Тихо. Лише лінива хвиля прошелестить по березі, загойдаються зорі й місяць на тьмяній поверхні води, і зникнуть на мить ніби втопляться… Все це стоїть перед очима, як картина невідомого художника. Чому невідомого? Я і є художник. Я намалювала її, ні — викарбувала в пам'яті, і вона прикрашає моє життя вже багато днів. Ми лежали на березі й дивилися в темно-синє небо, в якому мигтіли зорі та кажани. Кажани полювали на зорі. Про що ж ми говорили? Здається, було багато сказано. Але не словами. Крім слів існує ще й інший, значно сильніший спосіб порозумітись. Почуття давніші, й тому досконаліші за слова.

…Коли я розплющила очі, на сході вже сіріло. Ніч випаровувалась. Я лежала нерухомо горілиць з відкритими очима. Олесь звівся на лікті й поцілував — губи мої аж обпекло… Ми отямилися від крику бакланів. Здавалося, регоче ціла юрба пліткарів. Цей крик пролунав ще сильніше, коли на сході показалася тоненька скибка сонця. І враз навколо заіскрилося.

— Та ми ж лежимо на солі! — вигукнув Олесь. — А я думав, то пісок. Майже суцільна сіль!

Ми лежали на березі мертвого моря, вірніше, то були озера, утворені Сивашем, і сполучені між собою протоками. Над нами стомлено пролетів баклан. Ці птахи, взагалі, літають стомлено, ніби їм важко.

Наші спини пестило тепле проміння. Попереду дві чорні тіні: довгі-довгі. Ось вони злилися в одну — це я пригорнулася до Олеся. Під нами крихка суміш солі й сухого мулу. Перейшли дорогу. Наметне містечко ще спить. Зелений намет на краю в рожевих променях здається синім. Коли до нього залишається кроків із двадцять, Олесь раптом зривається й біжить. Я чую плач. Плаче Ігор. Йому жалісно підскімлює собака.

— Що сталося, синку? — долинає з намету. — Заспокойся! Я ж ось, поряд.

— Де ти був? — хлопчик аж захлинається. І враз перед очима виник мій батько під руку з чужою жінкою — гарною і значно молодшою від нього. Вона прямо повисла на батьковій руці. Дитяче око, а мені було тоді дванадцять, вловило якусь несумісність у тій парі; мабуть, причина в довгому білявому волоссі жінки. У нас у всіх чорне — і в мами, і в мене, і особливо у сестри, а в тієї чужої, що йшла з нашим батьком, волосся, як проміння. Але я збагнула те вже пізніше. Тоді ж мені було важко дихати, я йшла їм назустріч і ми обов'язково мали зустрітись. Батько помітив мене, коли я вже була за кілька кроків. Рука, на якій повисла жінка, здригнулась, але тільки на мить. Він швидко опанував себе. Кінчики його чорних вусів шарпнулися в лагідній посмішці, і він, обережно вивільнившись від жінки. простяг до мене руки.

— Донечко! — Раптом посмішка змінилася заклопотаністю. — Що з тобою? Ти бліда…

Мені стало млосно. Хитався асфальт. Я ледь устояла на ногах.

Більше нічого не пам'ятаю з тієї зустрічі — тільки, що зустріла батька з чужою жінкою і що мені стало зле.

По кількох хвилинах хлопчик змовк, чулося тільки тихе схлипування.

— Що з Ігорем? — запитала Олеся, який вигулькнув з намету.

— Нічого. Щось приснилось і він прокинувся. Тепер знову спить.

Було ще дуже рано, десь за п'яту, а моя сусідка вже ніжилась у прохолодному промінні сходу. Мені вона, підморгнувши змовницьки, сказала:

— То ти ще раніше від мене встала? Хвалю, хвалю! Вчора приходив якийсь Анатолій, очікував тебе до смерку…

— Щось казав? — запитала я байдуже.

— Нічого. Ждав, нудився, а о десятій пішов. Кремезний такий, і, видать, із культурних. Це твій коханець?

— З чого ти взяла?

— Ну, він далеко вже не хлопчисько, років десь із тридцять п'ять має. А серед таких парубка не здибаєш. Або зраджує дружині, або ж розлучний.

— Чого б то я з сімейними зналася?

— Отже розлучний… Діти має?

— Ні… Познайомити?

— Не вийде, — в голосі вчувалася прикрість. — Я йому вже такі бісики пускала — сліпий помітив би. А він усе на годинник блимав.

Сусідка скручувала на собі купальний костюм, оголяючи дебелі стегна і пишні груди.

…Бем-м-м-м. Восьма. Чорні фігурні стрілки ледь помітно на емальованій поверхні циферблату. Маятник у вишневому світлі каміна, здається, щойно з горна. Я підводжусь з дивана і мало не падаю знову — затерпли ноги. Розтираю литки і стегна, аж долоні нагріваються. Дістаю з серванту пляшку мускату, розкорковую і наливаю в келишок. Вино виграє полум'ям призахідного сонця. Надворі зимно. Темрява шкребеться у вікно міріадами білих лап, шкребеться і жалісно завиває. В таку ж ніч двадцять років тому худеньке дівча в коротенькій сукенці і з синіми стрічками в косах стояло біля ялинки і читало віршика. А поряд мама і батько — тоді він іще був з нами, і бабуся, і зовсім ще маленька сестричка. Я п'ю за те худеньке дівча, за той вечір. "Віє метелиця, крутиться, мелеться, котиться полем у млі; віє метелиця, килимом стелеться сніг по замерзлій землі…"

У коридорі задзвонило. Я, не поспішаючи, ховаю в сервант пляшку й келишок, вмикаю світло і йду відчиняти. Анатолій Михайлович стоїть у розстібнутому пальті, в руці портфель. На рум'яному від мороза обличчі бадьора посмішка.

Я вперше звертаю увагу на його одяг — він у нього вишуканий. Чого варта хоча б пижикова шапка, якою він обмахується, струшуючи сніг.

— Заходьте, — все ніяк не звикну звертатись до нього на "ти", хоча йому стільки ж років, як і Олесеві. Мабуть, тому, що в "Об'єднанні" до нього всі так звертаються. Він інтуїтивно відчуває, що я не поділяю його настрою і враз стає стриманішим. Повісивши в коридорі пальто й шапку, заходить до кімнати.

На столі порожня коробка "Золотого руна" і повна попільничка недокурків. Він дивиться на мене докірливо. Повагавшись, питає:

— Подумала?

Я мовчу. Мені дуже важко вимовити ці кілька слів, і все ж я їх вимовлю. Він радітиме тим словам.

1 2 3