Арабатська Стрілка

Віктор Савченко

Сторінка 2 з 3

Я скинула халат, зайшла в воду. Круті хвилі жадібно лизали берег, залишаючи на піску шматки піни. Мене лякала і водночас притягувала стихія, мабуть, більше притягувала, бо я йшла і йшла, аж поки хвилі не почали накривати мене. Вже далеченько відійшла від берега. Вітер кожної миті дужчав. Я озирнулась і помітила, що хтось розмахує смугастою біло-зеленою тканиною. "Та це ж мій халат", — майнула думка. Тієї ж миті на голову звалилася велетенська хвиля, і я відчула, як мене спочатку пригнітило до дна, а потім підхопило і на гребені понесло в море. Спочатку я намагалася хоч кінчиками пальців торкнутися дна, тоді вже напевне вибралася б, але намагання були марними. Море гралося зі мною, як кіт із мишею. То несло на гребені до берега то відкочувало назад, іще далі. Тільки й лишалося снаги, що триматись на поверхні. А над усім тим висіла розжарена сонячна куля, як благословення жор-стокості. Я вже наковталася ропи, мені було дедалі важче триматись, але, дивно, я не відчувала страху. Мною керував тільки інстинкт. Це він додавав сили, коли її, здавалося, вже зовсім не було. Але інстинкт не всемогутній. Тіло проймало терпким болем, я почувалася на грані свідомості й несвідомості. Можливо, навіть короткочасно втрачала її. І тут помітила синій надувний матрац. Я вчепилася в нього кволими пальцями і відчула, що мене хтось підсаджує. Коли вже була на матраці, помітила Олеся. Обличчя в нього було серйозним і напруженим. Він підпірнав під матрац і штовхав його до берега. А море навісніло, з люттю обрушувало на нас клекотливі лавини… Нарешті мій рятівник більше не пірнав, а йшов по дну. Нас усе ще накривало хвилями, а Олесь міцно тримався грунту.

На березі стояли хлопчик і збирач водоростей. На щоках у хлопчика блищали сльози. Він не ки-нувся до батька, лише присів і став гладити собаку. Ми впали знеможені на купу теплих водоростей і пролежали так до обіду. Сили дуже повільно поверталися до мене. У напівсні я почула хлопчиків голос:

— Я так боявся.

— Чого?

— А якщо б матрац вирвало?

— Не вирвало б.

Коли я нарешті увібралася в силу, сонце вже стояло в зеніті. На небі, як і раніше, жодної хма-ринки. На свіжорозстелених водоростях товклись баклани. Вітер нищівно кидався на них, ніби хотів позривати пір'я і крила. Птахи аж підлітали, не витримуючи натиску. Хтось укрив мене халатом, а в головах поклав два тюки морської трави, для затишку.

— Оклигали?

Я повернула голову. Ліворуч сидів Олесь, обхопивши руками коліна. Зараз він здавався значно старшим, у чубові, якого тріпало вітром, біліло чимало сивини. Йому вже було далеко за тридцять.

— Я теж відійшов. — На його обличчі промайнула кисла посмішка. — Ходімо, підкріпимось.

Нам добре смакувало після того купелю. Ще й зараз відчуваю пряний запах тушонки. Намет шар-пало, надимало, здавалось, ось-ось зірве і разом з нами понесе в море. Та мені вже було байдуже. Бентежив тільки насторожений хлопчиків погляд.

Того вечора я рано лягла спати.

— Дивуюсь, — сказала сусідка по кімнаті.— Всі вечори одна й одна. Мені б твоє личко, за мною герелиці бігали б!

…Знову б'є годинник — сім мелодійних ударів. Далі чується хрипіння і тах-тах-тах. Знайомий ритм. Так торохкотів двигун на баркасі, коли Іван Карпович — збирач водоростей — приїхав із Стрілецького по свій ужинок, але спершу запросив нас покататись.

Ми з Олесем сиділи спереду. Від бурі, яка тут вирувала тиждень тому, не залишилося й сліду. Зараз море було блакитним простирадлом, а наш широкий зелений баркас прасував його.

Мені давно муляло запитати, чому Олесь розлучився з дружиною і тепер я зважилась.

Він уважно подивився на мене. Його обличчя уже добре засмагло і від того очі здавалися ще яснішими. Раптом вони скаламутніли, чи то від мого запитання, чи від споминів. Я помітила це останньої миті, бо Олесь тут же перевів погляд на море. Я збагнула, що причинила йому біль.

— Знаєш, Ганю, для мене це болюче питання… — Він кивнув на хлопчика, що сидів на кормі поруч з Іваном Карповичем.

— Даруй.

Я відзначила, що хлоп'я дуже схоже на батька, чисто копія. Такий же гінкий і рухливий.

Іван Карпович заглушив мотор. Стало раптом тихо-тихо, було чутно, як порипує деревина бар-каса. Берег уже перетворився на тонку риску, що не давала злитися небу з морем.

— Скупаймося? — запропонував Іван Карпович, і почав стягати зелену сорочку і фланелеві штани невідомо якого кольору. Він був дуже худий — одна чорна шкіра й кістки. — Ну, хто перший?

Я, натягнувши на голову гумову шапочку, шубовснула слідом за збирачем водоростей. Тут вода була значно холодніша ніж коло берега.

— А ти ж чого? — гукнула Олесеві. Він невизначено стенув плечима.

— Плигай, плигай, коло берега не наплаваєшся, — наполягав Іван Карпович.

Уже сонце підкочувалося до зеніту, коли збирач водоростей сказав:

— Годі нам бовтатись. Гайда до берега… Як ти, Ігоре? Пальма вже, ма'ть, охляла. Хлоп'я кивнуло.

Запрацював двигун. Баркас рушив, залишаючи на гладіні дві складки.

— Шкодуватимеш, що не скористався з такої нагоди, — промовила я до Олеся.

— Я не вмію плавати, — зізнався він.

— Хм…

— Не віриш?

— А як же ти кинувся в те пекло?

— Я був з матрацом, до того ж там не так уже й глибоко, пірнувши, можна дістати ногами дна.

— А якби матрац вирвало? — вихопилося в мене.

— Не вирвало б.

…Рука мимоволі потяглася до пачки "Золотого руна". Остання сигарета. Мені їх приносить Ана-толій Михайлович. Досі не звикну називати його тільки на ім'я. Але ж і цигарки! Того дня по обіді, перед тим, як іти до зеленого намету, я теж накурилась — не хотіла палити при Олесеві. Коли я прийшла, баркас, уже з водоростями, стояв віддалік на якорі. Нерухомий, ніби вплавлений у скло. З намету долинав голос Івана Карповича:

— Погано, коли море спить, камки не нагребеш і на тюк.

Потім Олесь:

— Щось Ганнуся не показується…

— Ага не видко, — мовив Іван Карпович. — Гарна дівчина. А тобі ж вона до пари! Збоку глянеш, і в голову не прийде, що ви чужі.

Я поспішила від намету, хоча й кортіло послухати далі. Йшла берегом, лунко хльопаючи капцями по мокрому піску. Над головою ширяв баклан. Лапи витягнуті і притиснуті до хвоста, викінчена форма тулуба. Здалося, що я теж у повітрі, мене, як і птаха, підхопила невидима течія і то підносить, то швидко скочує до самої води. Аж голова пішла обертом. Знайоме відчуття. Тільки тоді над головою ширяв місяць, шматуючи рідке мереживо хмар, а мене проводжав хлопець з десятого "б". Завуч сказала, що хлопці мусять провести дівчат, бо пізно… На мені була голуба сукня. Сьогодні, збираючись до Олеся, я теж одягла таку ж сукню, як і на випускний.

— О-о! — почулося поряд. Олесь підійшов нечутно, босоніж і дивився на мене, не криючи захоплення, ніби вперше бачив.

— Ти дуже гарна, — сказав він. — Ти небезпечно гарна, — додав по хвилі і посміхнувся.

Ми довго ходили берегом, затоптуючи пташині сліди — на піску їх було безліч. Баклани мирно щубрались, не звертаючи на нас уваги. Олесь слухав мої балачки про роботу, про Надійку, про не-вдалу спробу вступити до текстильного інституту і все кивав. У нього був піднесений настрій.

Нарешті ми прийшли до намету. Олесеві вже час було годувати сина.

Сусідці років із тридцять. Вона дебела, проте не занадто. Перед тим, як лягти, довго видивляється в дзеркало, ніби перевіряє чи все в неї на місці. Вона навіть помацала щедро налиті перса, і залишилася вдоволена.

— І чого їм іще треба? — сказала.

Це в неї вже звичка — щовечора милуватися голою-голісінькою перед люстром. Нарешті вимикає світло. В будиночку спекотно і жінка лягає поверх ковдри. Скоро засинає. Сусідка взагалі рано лягає і дуже рано встає. Вона перевертається з боку на бік, їй важко. Мені ж навпаки — легко, ніби я в повітрі. Думаю про Олеся. Не аналізую його вчинків, не думаю про щось конкретне, пов'язане з ним; він просто в мені — в думках і в кожній клітині мого тіла. Я довго так лежу, ніби в невагомості. Біля ліжка килимок із місячного сяйва, вікно робить його квадратним. Мені раптом здається блюзнірством сусідчина нагота і я, одягнувшись, виходжу на берег.

Море нерухоме, як карбування з червленої міді, лише місячна доріжка зблискує риб'ячою лускою. Раптом помічаю, що на мені моя краща сукня — та голуба, в якій я ходила вдень. У місячному сяйві вона здається темно-синьою. З восьми суконь у темряві я вибрала саме її — підсвідомо, бо мені тієї ночі дуже хотілося бути гарною. Приємно йти берегом. Босі ноги лоскоче сонна хвиля. Я, мабуть, схожа на сновиду, що крадеться між морем і сірими тінями наметів… Місяць заплутався в серпанку хмар. Стемніло. Я спинилася, бо побачила біля зеленого намету — зараз він був кутастою тінню, як і сотні інших — вогник. Курив Олесь. Він сидів біля відхиленого пологу обличчям до моря. Мене не помічав — я була нерухомою тінню, часткою серпневої ночі. Відчула в душі сильний пал. Поряд була моя мрія. Варто лише наблизитись. Я прямо сходила солодкими і водночас терпкими почуттями. Вже зробила крок, та раптом дорогу заступила старезна бабуся, ім'я якій Умовність. Вона прикро глянула на мене вицвілими очима і розтанула в леготі. "Нечувано! Дівчина сама йде до чоловіка опівночі!" Прочитала я в тому погляді і стала, як укопана. Дійсно, що він про мене подумає? Довго стояла в нерішучості — Олесь уже кинув курити і сидів непорушно, обхопивши руками коліна — тоді по-далася до пансіонату.

Наступного дня мені запала думка, що Олесь міг мене помітити. Я зважилась прийти до зеленого намету тільки перед вечором.

Хлоп'я у самих плавках лежало, скоцюрбившись, на опальнику. Олесь укрив його ковдрою, промовив:

— Наганявся, спить, як після маку.

В ногах у хлопчика на водоростях куняв пес.

День згасав. Сонце входило в море поволі, як

палаючий танкер. На сході уже сутеніло. Там

була рівнина, без жодного горбка.

— Що по той бік дороги? — запитала я.

— Не знаю, — відповів Олесь. — Мабуть, степ. Врешті, можна й подивитись. Ходімо?

Ми перейшли вибиту ракушнякову дорогу, що тяглася вздовж берега, десь за триста метрів від моря. Рівнина була вкрита вбогою рослинністю — цупка, неначе з бляхи, колючка, припудрена білим пилком, та ріденька, при самій землі, травиця. Десь за півкілометра не стало й тієї рослинності, грунт пішов порепаний і крихкий.

1 2 3