На заході ферми залізничного мосту нагадували товстелезні грати, за якими мостилося знеможене серпневе сонце. Цілий день Ярослав згайнував, тиняючись по лабораторіях хіміко-технологічного інституту в пошуках методу визначення нітросполук. Все марно. Професор з кафедри палива навіть запевнив, що нітросполук у вугіллі і зовсім немає. Бо якби вони там були, то він би про них знав. Проте певну користь Ярослав виніс із тих довгих коридорів, які нагадували лабіринт і в яких стороння людина могла б легко заблукати. Він надибав у бібліотеці монографію, де описувалися властивості вибухових речовин і методи їх аналізу.
Приїхавши додому, Паливода довго хлюпався під холодним душем. Потім сів вечеряти. Мати дивилася, як він їсть, а тоді зауважила:
— Зістриг би вже ту бороду. На діда схожий. Так довіку старим парубком і залишишся.
— По-твоєму, я — старий парубок?
— А що… В тридцять три роки людина вже повинна мати сім'ю. А ти з твоєю освітою проморгав найголовніше.
Батько стояв у дверях, в розмову не втручався.
— Знову до книжок… — добродушно бурчала мати, коли Ярослав зайшов до себе в кімнату. — Зір зіпсуєш. Нема, щоб як у людей. Сісти, погомоніти з батьками.
Ярослав постояв біля вікна. Ніч каламутною повінню затоплювала двір, будинки, дерева. В тьмяній безодні неба вже пробивалися золоті іскринки зірок. Майнула думка, що сьогодні останній день серпня. День, до якого він колись готувався, як до свята. Заздалегідь вибирав подарунок, купував квіти. Ярослав ввімкнув світло, підійшов до портрета Варвари. Він домалював той портрет уже з фотокартки. Нараз ніби відчув у долонях теплий шовк її волосся і побачив живу зелень очей. Недарма він вибрав для того портрета саме чорну й зелену туш. Відчуття постійної присутності Варвари оселилося в ньому з дня їхнього прощання в аеропорту. Сьогодні їй виповнилось двадцять вісім і вона десь святкує цей день у колі своєї сім'ї.
Щоб не дати розгулятись уяві, Ярослав узяв з книжкової шафи "Курс аналітичної хімії", дістав з портфеля записи і сів до столу.
Ранкову тишу зашарпав дзвоник. Гончаренко сказав: "Доброго ранку!", і, риплячи хромом, почав стягати шкуратянку. Переодягнення для нього вже стало ранковим ритуалом — спочатку вішав мотоциклетного шолома й куртку, далі йшов умиватись, а відтак переодягався в білу сорочку і синього костюма.
Лебідь, що зайшов слідом за геофізиком, дав лункого щигля білому шолому.
— Та й міцний же череп у колеги! — підморгнув він Паливоді.
— Ви хотіли щось зауважити щодо його змісту? — вкрадливо поцікавився Гончаренко. — Чи порівняти зі своїм? Хе!
Лебідь змовчав, тільки в очах його на мить блиснули крижинки. Він сів до столу і, висунувши шухляду, став у ній щось шукати. А тоді, обернувшись, запитав у Паливоди:
— Ну, як виходив щось?
— Виходив, — відказав Ярослав. — На цьому тижні почнемо аналізи.
Йому здалося, що Геннадію Васильовичу неважко повернути голову й на триста шістдесят градусів — тіло Лебедя сиділо непорушне, а голова дивилась на Ярослава. "Мабуть, предка його колись прозвали за довгу шию Лебедем, а згодом прізвисько стало прізвищем", — подумав Паливода.
Паливода в старому, ще аспірантському халаті, стояв біля витяжної шафи, титрував. У склі витяжки, немов у дзеркалі, він помітив, як двоє дівчат-техніків у другому кінці дослідницької про щось балакали, позираючи в його бік. Одну з них Чередниченко обіцяв у помічниці. Студентка-вечірниця. Вчиться на другому курсі хіміко-технологічного інституту. Нічого собі дівчина: сірі очі з лукавинкою, червонасто-жовте волосся. Висока. Мабуть, вища від Варвари на півголови. Ярослав на мить забув про дівчат. "Щось багато йоду йде на титрування, — подумав він. — Чи не припустився я помилки, коли готував розчин?"
Зайшов Чередниченко. Став осторонь, спостерігаючи за рухами Паливоди. А той, дотитрувавши нарешті останню колбу і записавши наслідки" ввімкнув калькулятор.
Іван Олексійович терпляче чекав. Та ось Ярослав підвів голову: в погляді було розчарування.
— Все це не варте виїденого яйця, — мовив. — У тій пилюці, що ви привезли, нітрогруп немає.
— До речі, та пилюка зветься "скаженим борошном", — зауважив Чередниченко. — А як інші проби?
— Зараз підрахую. Але, бачу, то мартишкин груд.
— Підрахуй, підрахуй, — Іван Олексійович сів поряд. За високим лабораторним столом він здавався і зовсім маленьким.
— Дивно, — по часі мовив Ярослав. Згрібши в руку бороду разом із підборіддям, він заклопотано дивився на шефа. — Майже п'ять відсотків нітрогруп. Якщо їх умовно перевести на дінітробензол, то маємо щось біля двадцяти відсотків вибухівки… У вугіллі! Нісенітниця! — Він знову заглибився в розрахунки.
Іван Олексійович мовчав. Його короткі кощаві пальці відбивали на лінолеумі столу якісь ритми. Дівчата в кінці кімнати в'їдливо скреготали пестиками, розтираючи в ступках вугілля для нових аналізів.
— А як у тих пробах, що з шахти "Трудівської"— озвався Чередниченко. — Викидів там не буває.
— Нулі. Пусто.
— Цікаво… — Паливода вперше помітив у вицвілих очах шефа дивний блиск. Худе позеленіле обличчя його взялося рожевими плямами, ніби він щойно вийшов з парної.— Скажи геологам — засміють. Причина викиду — вибухівка!
— Не поспішайте… Потрібен масовий аналіз. Сотні проб. А головне — перевірка методу. Спектральним або якимось іншим…
6
Ось уже не розрізнити бетонної кладки. Промінь світильника заковзав по циліндричній стіні ствола шахти щодалі прудкіше. Паливода стояв у кутку, в тісному гурті шахтарів, плечем відчував холод металевої стіни підйомника. Шахтарі в брезентових робах і касках з акумуляторами й саморятівниками при боці нагадували десантників. Це й, справді, десант у карбонову систему. На місце, де колись буяло життя: росли дерева, літали й повзали комахи, плавали в мілких теплих заводях дивовижні тварини… Все перетворилося на цвинтар, який на десятки кілометрів розкинувся під землею. Скільки тих цвинтарів, один під одним, на різних глибинах…
Від перепаду тиску у вухах позакладало, тільки вряди-годи долинали уривки "солоних" жартів шахтарів. Пригадались двоє подорожніх, яких вони з Іваном Олексійовичем підібрали в свою машину біля Харцизька. Один — кривий на ліву ногу. Коли сідав у машину аж жовна надимались і з худорлявого обличчя не сходив вираз страждання, потім весь час рипів зубами. Другий — товстенький у вишиванці, оцінюючи зиркав на Паливоду, либонь, намагаючись вгадати, скільки ж тому років.
Довідавшись, що вони з шахти "Першого травня", Іван Олексійович запитав:
— Там у вас часто викиди бувають?
— Трапляються… — зітхнув чоловік у вишиванці.— Он Павлові ногу покалічило. Інвалід тільки проскрипів зубами.
— І як же це сталося? — поцікавився Ярослав.
— Через необачність… Павло забійником працював. Заробляв добряче. Та хотілося ж іще більше мати…
— При чому тут заробіток? Чоловік повернувся до Паливоди, від нього війнуло перегаром.
— Бачиш, дорогуша, оті дві-три десятки, що їх має за зміну забійник, можна заробити по різному. Інколи так попре щастя, що заробиш удвічі, а то й утричі більше; а весь труд — вдалий поворот обушка. — В мові чоловіка вловлювався західний акцент. — Бува рубаєш, рубаєш, а потім відчуваєш, що вугілля стає важким і твердим, ніби камінь. Отут і пильнуй. Може кинути. Молодь, уздрівши таке, тікає, а битий жак-забійник, який провів під землею не один рік, шукає у вугіллі тріщину, стромляє в неї обушок і, крутнувши його, вимітається до криївки. По часі чуєш вибух і маєш у забої гору вугілля. Відбійним мо-лотком уколював би тиждень.
— Але ж це безглуздя! — здивувався Ярослав.
— Хе-хе, безглуздя… — подав голос інвалід. Він сміявся і водночас скрипів зубами.
Його товариш, помітивши на обличчі Паливоди збентеження, сказав:
— Не подумай тільки, що Павло скрипить зубами, бо злий. Це в нього, коли вип'є. До зятя ж у Харцизьк їздив. Зять — колишній його учень — теж забійник. Ото і причастилися, згадуючи минуле. Павло більше зятя любить, ніж доньку. Правда. Павле?
Інвалід щось прохарчав у відповідь, не обертаючись.
— Це Микола — зять його тоді виніс із криївки, яка обвалилася й привалила Павлові ноги. А Павлів напарник, хоч його тоді й не придушило, лежав два тижні в лікарні — отруївся газом.
— Хіба в нього не було саморятівника? — запитав Паливода.
— Ех, дорогуша, дорогуша, ти встигни ще ним скористуватися, тим саморятівником. Якщо ж устигнеш, але перед тим ковтнеш того газу — мучитимешся з тиждень — нудота, головний біль. Якщо ж не встигнеш — лигне тебе дідько. А побачив би ти трупи людей, що отруїлися під час викиду… Зелені й покручені, немов би їх корчі кру-тили.
…Кліть, яка досі падала з рівномірною швидкістю, почала різко гальмувати. Потріскувало у вухах. Паливода відчував, як сила інерції вдавлює його в підлогу.
— Приїхали, — глухо долинув голос Чередниченка.
Ярослав спрямував промінь світильника між дверима й дахом кліті: світна пляма поволі поповзла вниз разом з патьоками води, що стікали по сірому колодязю шахти.
Майстер, який мав провести Паливоду до місця відбору зразків, вийшов з підйомника останнім. Крім шахтарської амуніції, в нього через плече висів ще аналізатор на метан.
— Не забув? Відбиратимеш через один пікет, — наставляв Іван Олексійович, лаштуючи на плечі порожнього рюкзака. — А біля місця, де стався викид — через два, п'ять, десять метрів…
— Гайда вже, — квапив майстер.
Вони йшли по дерев'яному настилі, збоку колії. Паливода ледь устигав за провідником. З тієї хвилини, як вони залишилися вдвох, його не покидало моторошне відчуття, адже над головою п'ятисотметрова товща. Хоча тунель — до трьох метрів заввишки і стільки ж завширшки — і кріпився металевими арками, Ярослав боявся тієї товщі. Він уперше згадав слова Лебедя, які спочатку розізлили його, а потім надали затятості:
"Ідея фікс, як і десятки інших". Тут глибоко під землею вони вже не здавалися такими образливими.
Тунель раптом розгалузився на два значно вужчі. З-під стелі зникли лампи денного світла. Майстер зупинився, кивнув праворуч:
— Вам туди. Ідіть цим штреком, нікуди не звертайте. І майте на увазі, штрек не вентилюється, бо ніхто в ньому не працює. Відчуєте слабкість, потовиділення — ноги в руки і гайда назад. Метан — така зараза, що й не зчуєшся, як втратиш свідомість… Ну, бувайте.
Паливода якийсь час ішов швидко, ніби хотів наздогнати білу пляму від світильника, що бігла попереду по дощатому настилу.