Пригода на п'ятому горизонті

Віктор Савченко

Сторінка 2 з 22

Вже рік сиджу біля цього вікна… Телефон".

— Слухаю. Так, так. Принось.

"Зять. Немає гірше, коли твій зять є твоїм же й аспірантом. А з Тамарою живуть, як кішка з собакою. Погулять йому, бач, закортіло. Ну, й підгулював би нишком. Так ні, подавай розлучення. Побачимо, чи знайдеш щось краще. Тамара, хоч і ледащо, проте розумна. А дівчинка в нього пішла — очі, як два агати… Так що ж таке викиди вугілля? Може, й справді метан рве, як кажуть класики… Ідея фікс, як і всі інші. Якась містика виходить: всяк умирає, хто на власні очі побачив викид.

У коридорі кроки. Здається, Зенон. Слід бути з ним привітнішим. Хай не думає, що коли розбив глека з моєю донькою, то я змінив ставлення до нього… А, може, у них усе ще владнається?"

— А-а, Зеноне! Заходь, сідай… Ну, як? Кінчаєш дисертацію? Давай, давай… А то вже Іван Полікарпович цікавився.

Молодий чоловік дивився на Лебедя сторожко.

— Даруйте… Ось робота, — він поклав на стіл товсту теку. — Треба бігти. У нас аналізи.

"І чого в них з Тамарою не клеїться, — думав Лебідь, дослухаючись до кроків у коридорі.— Гарний же хлопець".

— Кхе…

Лебідь повернув голову до Войтович.

— Що ти сказала, Валю?

— Та нічого, — осміхнулася та. — Недавно ви скаржились, що Зенон розлучається з вашою Тамарою…

— Ну, і що з того?

— Та дивно якось виходить. Він кидає вашу доньку, а ви допомагаєте йому з дисертацією. Хіба вам тепер не байдуже?

"Свята наївність, — подумав Лебідь. — Авжеж мені не все одно чи донька моя матиме від нього тридцятку аліментів, а чи вдвічі більше, коли він стане кандидатом наук". Вголос сказав:

— Помиряться. До того ж з двох наукових керівників більше працює той, у кого науковий ступінь нижчий. Іван Полікарпович Гладкий запропонував мені розділити з ним керівництво роботою Зенона, не за тим, аби я тільки числився…

3

Тишу в читальному залі порушувало ледь чутне шипіння кондиціонера. Паливоді ті звуки нагадували нічну хвилю, що лагідно перебирає черепашками. На мить він забув, де знаходиться і побачив себе на березі моря тихої серпневої ночі. Саме ночі йому запали в пам'ять, а не га-ласливі полуденні пляжі. Він прокидався від тиші і насолоджувався тишею. Паливода не лягав ні в машині, як дехто з його колег-аспірантів, ні в наметі, а стелив на розкладачці просто неба. Прокинувшись опівночі, він занурювався поглядом у темно-синю безодню, в якій плавали міріади світів: він і сам відчував тоді себе одним із них. Ті "плавання" в безмежжі ночі заряджали його добротою й силою духа…

Він і тепер відчував у собі ту внутрішню силу, яка не давала йому губитись у потоці великих і малих публікацій, бачити в тому різноголоссі, власне, хор, який на різні тони тягнув ту ж саму мелодію… Як хімік, він не міг збагнути, чому це вугілля — прекрасний поглинач газів, перетворюється на газову бомбу. Адже газ не просто заповнює пори сорбента, він встеляє їхню поверхню. І чим більший тиск, тим щільнішим шаром молекул буде викладено поверхню пор. А площа тих пор — ой, яка велика!

Міркування на хвилю порушила літня працівниця, яка поприхиляла віконниці на високих, заокруглених вгорі вікнах. З тим відсікло сонячні промені, що бавились на поліровці пустих столів. Ярослав помітив раптом, що, крім нього, й літньої служительки, в залі не було нікого… Тим часом думки, що на мить увірвались, знову вишикувалися в послідовний логічний ланцюг… "Газ, що виділяється при викиді,— думав Паливода, — можна з однаковою підставою вважати і як причину, і як наслідок викиду. Причина — газ під великим гірничим тиском вибухає, наслідок — вибухає у вугіллі щось інше, а газ тільки звільняється завдяки руйнуванню пор".

З такою думкою Ярослав покинув читальний зал.

…Лебідь, який зранку про щось зосереджено думав, тепер походжав своїм звичним маршрутом від дверей до вікна. Уздрівши на порозі Паливоду, він запитав:

— Ну, щось висидів, Ефенді?

— Висидів. Те, що під час викиду виділяється багато газу — ще не факт його вибуху.

— Браво! — сказав Лебідь. — Не певен чи маєш рацію, але хід думки мені до вподоби… Мотивуй.

Паливода почав викладати свої міркування. На видовженому обличчі Геннадія Васильовича іронія поступалась місцем серйозному виразу. Він сказав:

— Якщо твої пояснення правдиві, то пануюча теорія матиме серйозне заперечення… Але як не газ, то що?

— Важко сказати… Втім напрошується думка, що причина викиду — якийсь із компонентів вугілля. Він вибухає, не витримуючи тиску. При цьому газ, що ховається в порах, опиняється, так би мовити, на вулиці.

— Ну, колего, ну, геній! — вигукнула Войтович. Вона відклала навіть в'язання.

— Постривай, Валю, — зупинив її Лебідь. — Може, ти. Ефенді, цього ще не знаєш… Але викиди найчастіше трапляються саме там, де спостерігається тектонічне зрушення порід. Тобто там, де тиск, справді, найбільший.

Гончаренко, який мовчки колупався викруткою в панелі датчика, нарешті випростався.

— Відкриття завжди робили невігласи, — сказав він. — Всі знають, що роботу виконує стислий газ, а один цього не знає, і робить відкриття.

— Та я нічого, — зніяковів Паливода. — Це тільки міркування вголос.

— Та базікай все, що "а думку навернеться! — усміхнувся Гончаренко. — Ти ж від тих корифеїв не залежиш. Дисертація твоя вже до їхніх волохатих рук не потрапить.

— Чого так похмуро, колего? — мовив Лебідь. — Можна подумати, що корифеї не зацікавлені у вирішенні проблеми.

— Зацікавлені,— сказав Гончаренко. — Але "найбільше вони зацікавлені у збереженні авторитету… Уявіть собі Одуда у ту мить, коли йому на стіл покладуть публікацію, де спростовується його газодинамічна концепція… Це ж банкрутство!

— Я знаю Одуда, — сказав Лебідь. — Це порядний чоловік і чесний учений.

— Настільки порядний і чесний, що отримавши спростування своєї теорії, скличе всіх своїх учнів, а їх у нього до сотні, і скаже: вибачте, колеги, я був неправий, а всі ваші докторські і кандидатські, які розвивали мою теорію, — липа. Так?

— Ні, не так, — заперечив Лебідь. — У тебе надто агресивна і спрощена логіка. Учений, якщо це справді учений, а не флюгер, має в своєму арсеналі стільки незаперечних доказів, що похитнути його концепцію, ой, як важко.

— Колега злий, бо не має ще вченого ступеня, — сказала Войтович. — Стане кандидатом — враз подобрішає… За кордон поїде, он як Генна-дій Васильович. І всі наукові проблеми відійдуть на задній план.

Гончаренко гмикнув і знову схилився над датчиком.

Запанувала мовчанка. Чулося тільки клацання тумблерів біля столу геофізика, та шурхотіли в'язальні спиці, якими Войтович маніпулювала швидко-швидко. В тій мовчанці вчувалася якась напруженість. Паливода, вважаючи себе причиною тієї напруженості, подався знову в читальний зал.

4

Наступного дня повернувся з відрядження Че-редниченко. Сухорляве обличчя в густій мережі судин ще більше загострилося, нагадувало малюнком старий квиток на літак. Він привітався і, клацнувши замками портфеля, витяг і поклав на стіл чотири пакунки в целофанових мішечках.

— Ось, із самого місця викиду.

— І не боялися туди лізти? — озвалась Войтович.

— Боявся… — звірився Іван Олексійович. — Особливо моторошно було в порожнині викиду. Відколупував шматки вугілля, а в самого руки тремтіли. Боявся вчадіти. Штрек-бо вже не провітрювали.

— А нащо вам було добувати ті проби? — поцікавився Лебідь.

— Вуглепетрографам віддам. Може, знайдуть у них щось варте уваги. Та й хіміка ж маємо, — обернувся він до Паливоди.

— Тут, поки вас не було, Ярослав таке заварив! Від газодинамічної теорії тільки пір'я полетіло! — озвався з усміхом Гончаренко.

Вислухавши Паливоду, Іван Олексійович сказав:

— Те, що та теорія тримається на чесному слові, вже багато кому відомо. Але перше ж запитання — як не газ, то що?

— Гадаю, відповідь слід шукати в хімічній літературі. Дещо я вже знайшов. В одній публікації пишеться, що в пробах вугілля, відібраних з місця викиду, міститься доволі органічних перекисів.

— Це те саме, що пергідроль? — озвалася Войтович.

— Основа — та ж. Але органічні перекиси навіть при незначній температурі вибухають.

— Цікаво, цікаво, — промовив Іван Олексійович.

У кімнаті запанувала мовчанка. Схилився над картою Лебідь, сховала крадькома в'язальні спиці і тепер спроквола гортала якийсь товстий звіт Войтович, повіяло каніфоллю від Гончаренкового столу. Ярослав завважив, що "гребці сідали за весла" тільки тоді, коли з'являвся Чередниченко. Його не боялись і не схилялись перед великим науковим авторитетом, якого він, насправді, не мав. Його просто поважали, як людину. Несамохіть Паливода порівняв Івана Олексійовича з завідуючим кафедрою, де він до того працював. Намагався бути об'єктивним, навіть відкинув утиски, яких зазнав від колишнього шефа останнім часом. Професор теж вважався порядною людиною. Тільки до певної межі. А межею була інструкція міністра вищої освіти, котра суттю нагадувала "пам'ятку молодого бійця". Всякого, хто посягав на ту інструкцію, професор вважав чи не особистим ворогом.

— І можна тим даним вірити? — почувся голос Чередниченка.

Паливода спершу не второпав, про що йдеться. Та нарешті, отямившись, відказав:

— Можна… Крім того, що перекиси є причиною викидів… Не вистачить у них потужності, щоб здійснити таку велетенську роботу.

— Шкода, — мовив Іван Олексійович, обернувшись до колег. На худорлявому лиці з'явився вираз розчарування. — Шкода… Все свідчить про те, що викид — це таки вибух. І грушовидна порожнина, з якої немов би чвиркає вугілля, і склад газу…

— Я чого згадав про перекиси, — озвався Паливода. — Якщо вони є, то це значить, що вугілля там окислене. А відтак, там мусять бути й окислені форми азоту. Зокрема, нітросполуки.

— А це що таке? — запитав Чередниченко.

— Вибухівка. Озвався Лебідь:

— Так можна дофантазуватись до чого завгодно.

— Фантазія — не найгірша вада для науковця. Гірше, коли цієї якості бракує.— Чередниченко з цікавістю дивився на Ярослава. — Що тобі треба, аби перевірити це припущення?

— Метод. Аналітичний метод…

5

Присадистий міст нагадував велетенську конвейєрну стрічку. Коли дивитися з набережної, то здається, що автомобілі не самі рухаються, а їх захоплює конвейєрне полотно на правому березі і викидає в провалля вулиці на лівому. Паливода стояв на задньому майданчику автобуса, спостерігав як унизу ковзали катери, чаділи буксири.

1 2 3 4 5 6 7