Тоді забрала простирадло і показала на одяг — рожевий шовковий халат, оторочений золотим шитвом, і такі ж шальвари. Туркеня не приховувала захоплення, розглядаючи в ньому дівчину.
Зайшов господар — невисокий кривий чоловік з великою, непропорційно до постаті головою. Поперек йому туго перетягував зелений пояс. Підвів Меланію до вузенького вікна, став зусібіч розглядати. Помацував плечі, груди, пропускав крізь пальці чорне шовковисте волосся, поплескував по стегнах. Проте в його діях не вгадувалося хтивості. Він більше нагадував скнару, що милується скарбом.
Хазяїн був задоволений. Перекинувшись кількома словами з жінкою, вийшов.
Потім туркеня вивела з купальної кімнати Меланію й завела Наталку. Меланія позна-йомилася з нею ще в гурті полонянок. Вони були схожі. Мабуть, тому й купив їх обох сінопський гендляр.
Мулла прокричав вечірню молитву. Смеркло, а в кімнатці з загратованими вікнами і зовсім стемніло. Меланія лежала на софі, бачила вісім квадратів сірого неба. В надвечір’ї вони рожевіли, потім, коли спустилася ніч, іскрились зорями — по кілька зірок на квадрат. Уже давно вона виплакала сльози, тільки думок не могла спекатись, бо чим старанніше відганяла, тим більше їх роїлося в голові. В пам’яті поставали каламутні картини татарського наскоку, курний шлях, якому, здавалося, краю не буде, невільницький ринок під фортечними стінами Кафи, задушливий трюм турецького судна, Сіноп. Все те повільно підіймалося в пам’яті, як намул із дна річки. Підіймалося, сідало, знову підіймалось, аж доки її не починало нудити. І тоді вона викликала в уяві худорляве лице Сави. Мабуть, і цього разу він приїздив на літо до свого батька. Приїздив заради неї, вона те напевне знала... Що ж, потужить, посумує, а затим знайде якусь киянку, і зостанеться в його пам’яті Меланія солодким спомином.
— Меланіє, — почувся голос Наталки, — я підслухала розмову кривого з капітаном корабля. Хазяїн вимовляв наші імена і слово Істанбул. Либонь, повезуть нас завтра в Царгород на невільничий ринок. Тому й купали, і в шовк одягали. — По хвилі додала: — Авжеж, що так. Сьогодні весь день вивозили з двору якісь тюки.
А Меланія мовчала. Вона думала про те, що коли б можна було підрахувати всі нещастя, заподіяні одним народом іншому, та залишити рахунок нащадкам... Вона щиро вірила, що її прокльони і прокльони тисяч бранців висітимуть над народом-загарбником отруйними хмарами помсти, аж поки не визріють і не впадуть зливою нещасть на голови винних і невинних. Мусить бути сила, яка веде лік усьому — злому й доброму. Мусить!
— Меланіє, — знову озвалась Наталка, — ти знаєш, скільки дружин у кривого? Дванадцять. Наймолодшій чотирнадцять літ.
— Звідки ти взяла?
— Та жінка, що нас купала, трохи тямить по-нашому. Вона й оповіла. Зухрою звати її. Каже, що кривий на нас добряче заробить.
— Не казала, звідки мову знає? — озвалась Меланія.
— Ні.
— Вона мала за чоловіка якогось нашого, що потурчився. Кривий цінував його й видав за нього Зухру — одну зі своїх дружин.
— Тьху, бусурмани! Це ж і нас з тобою спочатку продадуть, а потім, як змарніємо, подарують комусь.
— У них тут так, — зітхнула Меланія. — А бач, стосунки у кривого з Зухрою гарні. Я спостерігала їх.
— Зухра тут, либонь, за наймичку, — сказала Наталка.
— Не схоже. Скоріше вона за старшу дружину в нього.
— О, Господи! Ти можеш уявити себе однією з багатьох, Меланіє?
— Не можу я себе уявити і єдиною у цьому їхньому світі.
Меланія все ще не відривала погляду від вікна. До одного з восьми квадратів неба немовби хтось навмисне підніс ріг молодика, схожий на золотий ятаган. Вона думала про свій рідний край, про діда, котрий замінив їй батька й матір. Батько більше-бо в походах пропадав, а мати померла від якоїсь хвороби, коли Меланії було дванадцять, а братикові Василькові п’ять років. Він же — дід, у минулому січовий дяк, навчив її читати й писати, володіти шаблею не гірше від юнака, влучно стріляти. Не пропала марно наука старого — двох кримців поклала вона з батькових мушкетів. Та що ті дві смерті... Хіба врівноважити горе її й Василька — їх розлучили в Казікермені, горе батька, котрий втратив дітей, смерть дідуся — вона бачила, як татарин заколов його списом, Савину тугу?
Зашурхотіла софа під Наталкою.
— Знаєш, що я думаю, Меланіє? Нас мусить купити якийсь багач. Паша або візир. Адже ми з тобою дорого коштуємо...
— Плакали грошики того, хто мене купить, — з сумним усміхом озвалась Меланія. — Чого б то?
— Здається мені, сестро, що я божеволію. Глузд втрачаю. Пам’ятаєш, коли два місяці тому нас висадили з корабля, я показала на дивного чоловіка, котрий стояв під муром фортеці неподалік від брами? Ну, отой, з чорним птахом на плечі...
— Не було там нікого. То горе твоє стояло. Приверзлося те.
— Ні, був. Я це напевне знаю. Гладкий, бритоголовий, до пояса роздягнений. Ще й птах якось дивно топтався в нього на плечі. І чоловік той був з наших.
— Нічого такого я не бачила. Там, на березі, багато було люду. Але під мурами — жодного.
— Був. На пагорбі. То ти не пам’ятаєш.
— Як можна не пам’ятати того ранку? У мене й зараз перед очима укутані в світанкове марево великі й малі кораблі, фелюги, на яких крам на берег звозять; купи того краму на піску. Яничари біля кованих воріт, і гурт нічних прибульців, що посунули до міста, коли ворота відімкнули. А от під мурами фортеці не було нікого, Меланіє.
— Того чоловіка я бачила там само чітко, як бачу тебе. Але не це важливо. По тому він став приходити до мене у сни.
— То насилання.
— Можливо. А тільки сни мені здаються правдивішими, ніж сама ява. В чоловікові тому є щось страшне, і водночас він притягує, бо коли я бачу його, мені здається, що десь поблизу Сава мій ходить. Мабуть, це і є божевілля.
Долинули бренькання сазу і жіночий спів. Тут завжди було так: вдень чулися балачки, суперечки і навіть лайки, а вночі — ніжний сумний спів. Кімната їхня знаходилася в будинку на жіночій половині і вікном, як і всі інші, виходила у внутрішній двір з довгими коморами. З містом садиба кривого купця сполучалася тільки високими глухими ворітьми й небом. Ні доброму, ні лихому окові не дано було проникнути в те житло без згоди господаря, як і будь-кому з мешканців вийти за його межі. Увесь Сіноп також складався з замкнених, відгороджених один від одного дворів — що вище на гору, то розкішніших. На самому пагорбі височів палац володаря міста.Озвалась Наталка:
— А як він приходить до тебе в сон?
— Як? Потому, коли я вперше побачила його наяву, він пройшов зі мною у снах від часу полону аж дотепер. То я з гурту білого ясиру помітила його віддалік битого шляху, то — на вулиці Казікермена, то на спекотній дорозі до Кафи і в самій Кафі. А тепер, буває, стоїть босоніж посеред оцього ось двору. Нічого не каже, тільки дивиться і ніби втягує в себе мою душу. Він хоч і обличчям завше до мене обернений, але я знаю, що в нього ззаду, нижче маківки, — великий шрам. Часом здається, що чоловік той і зовсім не людина, а якесь створіння; не Боже — з чорною-бо душею, котра не в тілі, а птахом на плечі ворушиться.
— Тобі погано після кожного такого сну?
— Ні. Але, бува, з’являється відчуття, буцімто за мною хтось стежить. А тільки не з цього, а з того світу. — Хтивість виявляє?
— Анітрохи. Він немовби співчуває мені. А головне, він якимось чином з Савою моїм пов’язаний... А ще коли чоловік той приходить до мене в сон, я набуваю здатності бачити людей і предмети у часі.
— Ти й справді щось дивне кажеш.
— Авжеж. Ось послухай: коли Сава у сні привидиться, то він постає в пам’яті моїй не тільки таким, яким я його знала, а геть увесь — від часу останньої нашої зустрічі аж до миті, коли він, немовля, вхопив перший ковток повітря. Світ для мене немовби розтягується від сьогодення до глибокої давнини... На каменях, якими тут дорогу вимощено, я бачила у снах ноги стародавніх греків, затим чула тупіт сандалів римських легіонерів, за ними знову ноги греків, але вже трапезундських, а потому — османів. Крові багато по цих пласких каменях вилилося в море.
— А мене у тих снах не бачила?
— Ні. Жодного разу.
— З тобою й справді щось коїться, якщо ти бачиш те, чого іншим не дано. То горе велике в безум обертається. Бо те, що ми пережили в урочищі Кара-Тебень під час дільби ясиру, не дай, Боже, нікому! Дочок на очах у матерів!... Жінок на очах у чоловіків! Господи, чи є межа сказу людському!? Не витримала, хоч нас і обминула доля тих нещасних; обірвалося щось у тобі. Чуже в душу впустила.
— Не впускала я в себе нікого. Воно саме зайшло в мене по горю, як по сліду чорному. Але воно не вороже мені — я це відчуваю. Що ж до гвалтувань, то у нас усе попереду. Татари нас не чіпали, аби за цноту найбільше взяти. А вже той, хто купить, панькатись не стане.
— Авжеж, що так, — зітхнула Наталка.
Увірвалась пісня за стіною, не чутно стало й саза, натомість долинув голос чоловічий. То господар до однієї з дружин увійшов. Потім тиша настала.
Поринула в тишу й фортеця Сіноп, відгородившись від світу двома важкими брамами: одна в гавань вела, друга — в пустелю. Люди торгові, мандрівники, котрі прибули після заходу сонця, ночували під мурами. І ніхто, ні за які блага не впустив би їх у місто аж до перших променів вранішнього сонця. За такий непослух вартовому голову стинали.
У Сінопі бідні не жили. Тільки заможні й дуже заможні. Та ще раби — власність сінопських жителів, і міські, котрі вулиці й рабат прибирали. На тому рабаті можна було все придбати, чого не купиш на галасливих базарах Стамбула й Варни: дорого оздоблену зброю, золотий та срібний посуд, коштовні прикраси, шовк з Індії та сукно з Шотландії. Охороняла фортецю зразкова яничарська орта.
Тим часом Меланія в сон поринала, і їй здавалося, що вона вирушала на побачення з незнайомцем, на плечі в якого птах чорний сидів. Чоловік той мусив сказати їй цього разу щось дуже важливе.
АНАТОЛІЙСЬКИЙ БЕРЕГ
Козацька ескадра, орієнтуючись по нюрнберзькому квадранту , рухалася на південь. Важкі дощові хмари, що їх гнало західним вітром, пливли низько-низько, подекуди торкаючись гребенів хвиль. Веслярі з острахом поглядали на небо, очікуючи, що ось-ось хлине злива. Хвилі дедалі більшали, перетворювались на велетенські рухомі гори.