Його, Микошинського, наміри, ні, те, що повинне було статися, немовби оцінили три різні людини — мстива, добра і справедлива.
Богдан не пам’ятав відстані, пройденої від дуба до своєї резиденції. У вухах шурхотів звук крил воронячих, якими птах відганяв його від зачарованого місця.
Надвечір’я почорнило сріблясте листя осокора, під яким сидів на лавці козацький ватажок. Його душа, що її кимось мовби було розпорошено по простору, тепер поволі збиралася докупи. І так само поволі перед очима поставали отаманський курінь, церква віддалік, майдан з тулумбасами і стовпом; з протилежного боку — ряд куренів, довгих, на п’ятдесят аршин, з коморами і конов’язями біля кожного, а з півдня щетинилися в червоне надвечірнє небо гострі зубці фортечних стін. Він дивився очима стороннього. Минуло чимало часу, доки спала омана і прийшло усвідомлення того, що все, що він бачив, було зведено його волею, стараннями, за його ж таки планом.
"Пробач мені, Пресвятая Богородице, що звернувся за порадою не до тебе, а до характерника. В оману ввела срібна стріла, яка не вкоротила йому віку. Нечистий він, хоч і не є слугою сатани. Звідки йому знати, що місто, на яке я націлився, — на пагорбі, за високими фортечними мурами? Прости мені, Пресвятая Діво, кров, яку я проллю! Роблю те не задля власної слави, а в ім’я великої мети. Косинський, Наливайко й Лобода вже почали військові дії проти гнобителів. Пів-України в огні. Якщо на Польщу не нацькувати сильнішого ворога, то вогнище непокори незабаром загасять. Нашою ж — руською кров’ю".
Людно й гомінко було в таборі.
Біля конов’язей побільшало коней. Голодні, стомлені далекою дорогою, вони жували овес. Січові ж огирі, вигуляні й ситі, форкали, іржали, косували на чужинців.
"Багато з них не дочекаються своїх господарів, — думав гетьман про коней. — Одну людину вбити — гріх смертний. А погнати на загибель сотні людей... Чи буде прощення?..".
За останнім куренем була січова комора, а поряд — льодовні. Одна з них, порожня, стала в’язницею для Кубуся. Хоч як суддя й писар домагалися кари на горло, але він — Микошинський — переконав їх не квапитись. У Варшаві, Кракові, Львові були козацькі вивідники, і якби когось із них схопили, то виміняти його на такого птаха, як Кубусь, було б неважко. Це був дужий, розумний, а головне — відданий ідеї єзуїт. А ще він мав у собі якусь невидиму силу, яка змушувала коритись його волі. Микошинському навіть здалося тоді, під час допиту, що думку про можливий обмін вивідувачами навіяв сам Кубусь. Це була єдина причина зберегти йому життя. Біля льодовні, а тепер просто глибокого льоху, стояла варта; кайдани на злочинцеві і замок на товстих дубових дверях не давали вихлюпнутись лихові у світ Божий.
Ув’язнено було тільки мізерну частину нещасть, що насувалася з Заходу на правосланий люд. Нещасть, які водночас ховали в собі поразку тому, хто їх насилав.
"Пресвятая Діво Маріє, не супроти католицької віри повстаю — проти покатоличення й того, що за ним: обездушення народу, позбавлення його можливості бути господарем у власному домі".
"ОЙ, ЗІБРАЛИСЬ ОРЛИ..."
Січ нагадувала вулик. Козаки виносили з курінних скарбниць діжки з борошном, пшоном, солониною і все те складали на вози та відвозили на берег.
До куреня, де мешкав Приблуда з товаришами, забіг джура гетьмана. На ліжках, збитих з дощок, сиділи зо два десятка мешканців куреня і складали в похідні торби порохівниці, сухий трут, ложки, полумиски, одяг і все, що могло б знадобитися в далекій дорозі. Помітивши Гарбуза, хлопець звернувся до нього:
— Дядько Стецько, а де Приблуда?
— Де йому ще бути, джуро, як не біля підводних човнів, — відказав той. — А нащо він тобі?
— Пан гетьман кличе.
Переступивши поріг резиденції гетьмана, Сава завважив, що від запорізьких знамен було відібрано кілька, і поміж них — прапор імператора Рудольфа Другого германського. Микошинський показав на крісло біля писаревого столу.
— Сідай, козаче. — Він якось дивно подивився на нову латку на Савиній свиті, довго не озивався. — Бачиш, Приблудо, ми тут радилися з панами писарем та іншою старшиною і вирішили, що всі майстри: теслі, бондарі, порохівники, зброярі — залишаться на Січі. Ну, й ти також.
Приблуда відчув, як у ньому всередині ніби щось обірвалось.
— Чому, пане гетьмане?
— Похід важкий буде. Чорне море перетяти — це тобі не на той берег Дніпра переправитись. Не всі повернуться.
— Чи я гірше володію шаблею, ніж ті, з ким ти радився? Беруся довести кожному з них...
— Не гарячкуй, синку. — Гетьман встав і підійшов до великої, кутої мідними пасами скрині, відхилив віко і витяг чималого гаманця. — Ось. Тут багато грошей. Можеш вибрати з табуна будь-якого коника та податися на зимівник до батька. А не хочеш — залишайся на Січі.
Свіжовиголене Савине обличчя на мить скам’яніло. Отже, всі надії пропали. Не судилося йому визволити Меланію. Він підвівся, глянув на затягнутий сирицею капшук і поплентався до дверей. Уже в дверях сказав:
— Краще б ти мене прогнав був тоді, коли я приблудився.
— Стривай, спудею. Ну, вмієш ти, вмієш володіти шаблею. Але річ не в тім...Приблуда очікувально блимнув спідлоба.
— Голова нам твоя дорожча, ніж та слава, яку ти здобудеш. У світі ще ніхто не мав таких човнів. Якщо ж ми тебе втратимо, то багато втратить і Січ. Завтра засвіт сонця ми вирушаємо в небезпечну дорогу. Для багатьох вона буде останньою.
Сава хотів оповісти про Меланію, про те, що підводні чайки він би ніколи не винайшов, якби не велике прагнення визволити її з полону. Натомість сказав:
— Пане гетьмане, кожен з човнів у дорозі може зіпсуватись: чи-то висохне шкіра в місці з’єднання димаря з дахом і при зануренні буде теча, чи вода щілину десь знайде. Хто краще за мене знає, як полагодити? Ніхто. Підводні чайки тобі, пане гетьмане, потрібні, аби зберегти життя якомога більшій кількості братчиків. Отож при них мусить бути хтось, хто тямить... До того ж я хотів побачити свої човни в ділі.
Прикрість і співчуття, які сперше з’явилися в отаманових очах, після останніх слів спудея змінилися на вагання. Поміркувавши, Микошинський сказав:
— Упертий ти чоловік, Приблудо! Це я помітив, ще як тебе привели бекетові... Гаразд, іди, готуйся. Але будеш при мені.
Ой зібрались орли чайку рятувати, слави здобувати.
Ой чи пан, чи пропав — двічі не вмирати.
Гей, нумо, хлопці, до зброї!
На герць погуляти.Слави здобувати!..
Линуло прозорою блакиттю на безмежні степи, діброви, кручі, заходило в душу воїнові, витискало все омозолене, заскорузле, лишаючи в ній самі тільки людські почуття.
Сорок чайок несли на собі дві з половиною тисячі запорожців, озброєних мушкетами, гаківницями, списами, шаблями, келепами . На всю довжину ріки, скільки сягало око, червоніли верхівки шапок. Все довкруж було вкрите багрянцем осені. Козацький батько не випадково обрав для походу осінню пору. Захмарені темні ночі ховатимуть від ворога козацьку ескадру.
— Накажи сушити весла! — гукнув гетьман Приблуді, котрий сидів біля стернового на отаманському судні.
Сава помахав білою хусткою, і по хвилі пісня увірвалась, перестали рипіти кочети, весла заковзали по воді.
Микошинський вдивлявся в правий берег, де біля очеретів відпочивала зграя перелітних птахів. Тим часом флотилію несла течія вздовж берега, порослого кугою та вербами.
Раптом у верболозі щось заворушилось, і звідти вигулькнув каюк. У ньому сидів чоловік у турецькому вбранні.
— Здоров був, пане-батьку! — привітався він, скидаючи чалму.
— Здоров... — відказав гетьман. — А чого не в умовленому місці?
— Там гуси. Наполохана зграя могла б знятись у небо і виказати. А по березі кримці вештаються.
По хвилі Потурнак (це був він) опинився на борту отаманської чайки.
— ...Сховавши в очереті каюк, я подався до міста, — оповідав він. — Якщо мусульманин хоче довідатись про новини, він іде в мечеть... Мулла саме хутбу читав, коли я туди прийшов.
— То про що ти довідався? — нетерпляче мовив гетьман.
— Султан наказав Насиф-баші керувати побудовою галер у Сінопі. Як сказав мулла, володар правовірних має намір зміцнити свою могуть на морі. Його повірений Алі-баша вже місяць чатує на невільничому ринку Кафи. Відбирає здорових рабів для галерної каторги.
— А що діється в Казікермені?
— В Казікермені залишилася тільки фортечна залога. Всі інші, і з ними ногайці, подалися грабувати Молдавію. На ніч турки замикають брами і виставляють посилену сторожу.
— Ми зможемо прослизнути повз фортецю непоміченими?
— Ні, Богдане. Вони перетяли Дніпро товстим ланцюгом. З Казікермена до острова Тавань і з Тавані до Арслана — з лівого берега. До того ж на фарватер спрямували гармати.
— Шкода, — сказав Микошинський. — Отже, наш вихід у море не буде для них несподіванкою.
У судні гетьмана, крім двох команд веслярів, котрі щогодини змінювали одна одну, були ще Приблуда, Потурнак, сурмач і Вольф Бредель — посланець германського імператора. Цей худорба не випускав з рук прапора Рудольфа Другого. Ще один прапор — Базавлуцької Січі — майорів на щоглі отаманської чайки.
Проминули гирло невеликої річки Дрімайлівки, а невдовзі на похилому березі з’явились руїни безлюдного міста-фортеці, невідомо ким і коли побудованого, як і ким і коли зруйнованого. Від нього до Казікермена лишалося півтори-дві години швидкої плавби. Згасав день, і вже густішали сутінки; довкіл ні голосу, ні вогника. Тільки чулося рипіння кочетів та плюскіт води під сотнями весел.
Коли вже засутеніло, на кормі передньої чайки дали знак, і судна зупинилися. Гетьман наказав чайковським зійти на берег. А там, на колі, запропонував план узяття Казікермена.
Прогриміли гарматні постріли.
— Почалося, — тихо мовив Потурнак.
Він сидів поруч із Савою на отаманській чайці і вдивлявся в нічний обрій, на якому з’явилася слабка смуга світла.
То були не ранкові промені; то півтисячі козаків, що ховалися в порослій чагарями ярузі неподалік від Казікермена, майже одночасно запалили смолоскипи і кинулись на фортецю.
Яничари, збиті з пантелику великою кількістю людей з палаючими головнями, що з’явились невідь-звідки, розпочали гарматну стрілянину. Проте ядра летіли над головами напасників, бо ті вже долали передфортечний рів. Тим часом збігалася сторожа з усього укріплення.