— Залишається тільки одержати путівку.
— Мабуть... лиш путівку ви одержите не тут, а по той бік дзеркала.
Господареве обличчя, що на час втратило стандартний для представників "Порядку" вираз, знову стало вимогливим. Надто це впало в око по тому, як він сів до столу, що був ніби фрагментом баченого Тищенком в офісі "Порядку". Його, здавалося, відпиляли від тієї споруди і разом з головою, торсом та невидимою, схованою за полірування частиною тіла, перенесли сюди. Тільки великий ніс між повних пещених щік вносив якусь невідповідність у стандарт. Він здавався випадковою деталлю, позиченою з чужого обличчя.
3
Кімната, куди Іван Іванович завів Тищенка, була вмебльована двома кріслами з високими спинками. Звичайні крісла, в яких при бажанні можна було б і покуняти, тільки стояли вони під арками, подібними до тих, крізь які проходять авіапасажири в пунктах огляду. В одному кріслі вже сидів чорнявий молодик, що приставив Тищенка в офіс "Порядку", а потім — до Центру.
— Познайомтеся ближче, — сказав керівник. — Я з’явлюся за півгодини.
З вулиці долинав якийсь гомін, чулися голоси й тупіт ніг.
— Усе мітингують, — осудливо зауважив Іван Іванович перед тим, як причинити за собою двері.
Чемний вираз, що його Тищенко завважував раніше на обличчі молодика, десь зник; зараз воно було очужіле й холодне.
Тільки чорні очі, якими він окинув свого майбутнього супутника, виблискували якимсь неземним вогнем; вони здавалися двома вікнами в пекло. "Авжеж", — подумав Тищенко, — мало радості поступатися комусь своєю чергою жити... А вголос мовив:
— Послухай-но, друже, чому це твоїй конторі прикрутило викидати такі шалені гроші? Чи не простіше дочекатись, поки та особа сама нас відвідає? Адже рано чи пізно вона з’явиться...
— Вся річ у тім, — сказав поважно чорнявий, — що коли ми кажемо "рано чи пізно", то маємо на увазі не дні, не місяці й навіть не роки, а покоління. Якщо припустити, що душа цієї особи втілюється в народжене цієї миті немовля, то заявить вона про себе в кращому разі років через тридцять. Я вже не кажу, що з’явитися вона може де завгодно: в Австралії, Африці або у багатомільярдній, багатоликій Азії. А нам вона потрібна зараз і тут.
— Але ж незамінних немає, — вихопилося у Тищенка. — Хіба не можна відшукати серед живих?
— Щодо незамінних немає — то це казка для тих, — молодик кивнув на відкрите вікно, звідки долинав дедалі голосніший гомін. — Незамінні особи є, вони приходять у цей світ тоді, коли в них постає потреба.
Попри молодий вік, чорнявець виявляв переконаність людини, що побувала в бувальцях. У свідомість Тищенка закрався сумнів: чи насправді тіло, що сидить у кріслі навпроти, належить молодому чоловікові? А якщо його підозра слушна, то як сталася заміна душ — з обопільної згоди чи в насильницький спосіб? Уперше подумав, що "Порядок", витягнувши з нього обіцянку про нерозголошення таємниці, сам жодних гарантій щодо його повернення не дав. В уяві виникли обличчя дружини та двох синів. Вони поставали щораз, як він ішов на ризиковану акцію, і тепер нагадували про те, яку велику ціну йому доведеться сплатити за необачність... Він подивився на годинник. Ось-ось мав прийти керівник Центру.
Раптом Тищенко відчув, що арка над ним начебто ожила. В ній не видно було ні індикаторських вічок, ані якихось інших свідчень того, що її ввімкнули, але від неї линуло щось таке, чого не вловлювали органи чуття. Він кинув погляд на супутника: той, попри зовнішню очужілість, чогось очікував. "А де ж Іван Іванович?" — подумав Тищенко і раптом побачив його в передпокої відеозали з напруженим серйозним обличчям. На ньому був сталевого кольору кітель — не військовий, а цивільний. У такому самому кітелі Тищенко бачив колись на фото свого діда. "Коли він устиг убратись?! — подумав здивовано. — І з якої нагоди?" Раптом зрозумів: керівник Центру приготувався до зустрічі тієї поважної особи. Тищенко хоч і бачив Івана Івановича, але водночас перебував у кріслі і відчував на собі дію якогось поля. Воно позбавляло тіло ваги і занурювало у сон, але то був дивний стан, коли сон не заважав яві. Те ж саме відбувалося і з супутником: він швидко-швидко кліпав очима, конвульсивно здригався у кріслі; його аурі, мабуть, важко було покидати тіло. Тищенко ще встиг подумати: "Якщо мені судилося повернутися в цей світ, то навряд чи я зустріну те, що так важко відокремлюється зараз від плоті чорнявого". Тієї ж миті побачив себе, завмерлого в сидячій позі під аркою. Він начебто дивився у дзеркало. Ні, із задзеркалля на свій матеріальний відбиток, що здавався йому таким самим уявним, як і тоді, коли дивився з матеріального світу. Раптом побачив, хоч це поняття лише умовно відбивало значення слова бачити, ще одну пару обабіч "дзеркала". То був чорнявий чоловік, що тепер уже нерухомо сидів у кріслі під аркою, і те, що недавно в ньому ховалося. Але в цій парі вгадувалося щось дивне — із задзеркалля на тіло молодика дивилась якась інша сутність, начебто хтось бачив у люстрі не своє, а чуже лице.
Вони віддалялися від своїх матеріальних задзеркаль. Тищенко сприймав усе довкруж: будинки, людей, які з вулиць потоками стікалися на площу, п’ятнадцять чоловіків в офісі "Порядку" — всі в сталевого кольору кітелях і з однаковим урочистим виразом на лицях. "Але ж вони теж приготувалися до зустрічі, — подумав він. — Отже, в них немає сумніву, що вона відбудеться". Незабаром Тищенко збагнув: усе, хоч би про що він згадав, тієї ж миті поставало в його свідомості, немов живе. Його духовна сутність мала ті самі органи чуття, що й матеріальна. Тільки не могла впливати на матеріальний світ. Власне, його тіло донедавна було лише скафандром, де дух перебував у світі матерії. "А де гарантія, що особа, яку так очікують, не скористається з мого скафандра?" — подумав батько "Експарки".
— Забагато честі, — почув він. То був не голос, а думка, що прийшла до нього ззовні.
— Ти що, підслуховуєш? — запитав він.
— Зосередься, — долинуло до нього. — Ми наближаємось до світу, де немає таємниць.
— Але ж ми йдемо до нього з таємницею.
— Це таємниця для тих, хто перебуває в матеріальному світі. До речі, не забувай про тіло.
Нагадування про тіло на мить пересмикнуло щось у свідомості, Тищенко знов опинився над чоловіком, що нерухомо сидів у кріслі.
— А чого не треба забувати про тіло? — запитав він.
— Бо заблукаєш у дорозі назад, — почув у відповідь. — А це буде катастрофа для всіх.
Досі він начебто ширяв, як уві сні, та раптом відчув, що наближається до якогось бар’єра, подолавши який можна вже й не повернутися. Він приріс думкою до постаті в кріслі, відчуваючи, як майже непомітно слабшає зв’язок між ним і людиною в матеріальному задзеркаллі. Раптом побачив темну пляму, то була тінь, що входила (точніше, втискалася) в невідомий простір. Вона дуже швидко заглиблювалась, утворюючи щось на зразок тунелю у формі людської постаті. Це був тунель, окреслений суттю чорнявого, власне, слід, у якому рухався й Тищенко.
— Увага, — долинуло до нього. — Зараз тебе зустрінуть твої друзі з "Експарки". Вони допоможуть нам виконати завдання.
— Для цього потрібна їхня згода.
— А хіба ти ще не знаєш, що всі згодні? — Хоча це була гола думка чорнявого, але в ній відчувалась іронія.
І тут їх оточило кілька променистих силуетів, почулись голоси...
— Боже мій, хто до нас прийшов!
— Привіт, Тишо!
— Як бачиш, братухо, цей світ не гірший від того. Принаймні не треба носити важкого одягу, що зветься тілом.
Усі почуття були такі самі, як і в земному світі: його начебто обіймали, плескали по плечу, йому раділи. То були друзі й однодумці, чисті душею й намірами. З тією різницею, що там ці якості ховалися в матеріальному тілі і, щоб їх виявити, з людиною інколи треба було не один пуд солі з’їсти. А тут вони бачилися в оголеному вигляді, й від цього радість зустрічі була глибокою, світлою.
"А світ цей таки відкритий..." — подумав Тищенко й одразу ж почув:
— Не зовсім так, брате. Темних, закритих сутностей тут не менше, ніж на землі. До речі, одну з них ти привіз із собою. — То був голос друга дитинства — Хоми Булиги, з яким він зверстав шлях від дитячого садка до лісової пожежі. Там їхні дороги й розійшлися. Труп Булиги скільки не шукали, так і не знайшли серед обгорілих дерев.
"Як я цього відразу не помітив... — майнула думка. — Він безперешкодно проникає в мою свідомість. Я ж нічого не знаю, про що він думає".
— Сподіваюся, це не стане причиною розриву контракту? — почув він тієї ж миті.
— Ні, — відповів. — Душу того чоловіка буде приставлено в людське суспільство. "Експарка" ще нікого не підводила.
Від збудження Тищенко мало не забув про постать, що нерухомо сиділа під аркою. А схаменувшись, зрозумів: усе, чого б не торкалася думка, миттю витягувалося у часі. Так, арка над його тілом виявилася лише тінню — проекцією на площину всього складного процесу її створення. Це, власне, була голографічна картина, з якої Тищенко зрозумів не тільки ідею відокремлення аури від тіла, а й побачив обличчя вчених, які створили прилад. Те саме сталося і з будинком біофаку; тільки-но до нього торкнулася думка, він ураз розклався в часі від сучасного стану до того моменту, коли в землю увіткнулась перша лопата при закладанні підмурків. Будь-який матеріальний предмет, що поставав у пам’яті, був лише картиною (об’ємною), за якою тягся в задзеркалля весь процес його створення.
"Та я ж можу подорожувати в минуле..." — подумав він.
— У нас мало часу, — нагадав представник "Порядку". — Тіло не може довго зоставатися без духу.
— Темний має рацію, — підтвердив Хома Булига. — Поквапмося, Тишо, якщо не хочеш залишитися тут аж до наступного втілення.
В дорогу вирушили втрьох — Тищенко, Булига й чорнявий. Інші сутності зникли. "А чи рухаємося ми взагалі?" — засумнівався батько "Експарки", не спускаючи з ока пурпурово-оранжевої сфери, що вінчала променистий еліпсоїд представника "Порядку". Вони перебували в позапросторовому вимірі — не видно було жодного орієнтиру. Та ось опинилися в якійсь сітці. Пропливали крізь неї, немов крізь туман. Невдовзі Тищенко збагнув, що то не сітка, а світ об’ємних зображень. Власне, то був земний світ, з тією відміною, що предмети — хай то людина, рослина, машина чи будинок, — крім звичайного просторового стану, мали ще один — часовий; від кожного зображення, неначе тінь, тяглася вглиб минулого вся його історія.